Декомунізація, яка проводиться в Україні, є блідою і неповною копією реальної декомунізації, яка була проведена в багатьох країнах Центральної та Східної Європи. Таку думку висловив "Апострофу" доктор історичних наук, завідувач відділом новітньої історії та політики Інституту історії України Національної Академії наук України Георгій Касьянов, коментуючи перейменування Дніпропетровської області у Січеславську.
Рішення приймає Верховна Рада конституційною більшістю, тому якщо говорити про те, що вони повинні були порадитися з жителями Дніпропетровська, то у влади був мандат на ухвалення такого рішення.
Інше питання: як тепер виборець поставиться до того, що влада прийняла таке рішення. Наскільки мені відомо, до такого перейменування у регіоні ставляться негативно. Назва (Січеславська область) не має реального історичного обґрунтування. В Україні ніколи не було регіону з такою історичною назвою. Була спроба так назвати місто ще за часів Центральної Ради, але вона не вдалася, бо не стало ЦР. Це абсолютно політичне кон'юнктурне перейменування, яке пов'язане з інтересами певної групи депутатів, які "переконали" іншу частину депутатів прийняти таке рішення. Можна було перейменувати область в Дніпровську - тоді б не було серйозного ідеологічного навантаження. Прихильники перейменування говорили про те, що нічого спільного з "Петровською" не повинно бути, хоча в слові "Дніпровська" не знаходжу нічого "Петровського" - мова тільки про Дніпро. Місто Дніпро, Дніпровська область - це було б логічно і раціонально.
Парадокс в самій назві Січеславська полягає в тому, що воно начебто має затвердити ідею української державності. Але якщо ми подивимося, що таке Січ в усі часи, то частина козаків, які перебували в Січах, як раз була антидержавним елементом. Тобто наші законодавці заклали в назві області елемент антидержавності. Можна заперечити, сказати, що це було проти чужої держави. Але тоді були зовсім інші часи і зовсім по-іншому сприймалася ідея державності.
Безумовно, у нас люди стикаються з більш серйозними проблемами, ніж перейменування області, тому якогось масового обурення не буде - звикнуть. Однак поступово в головах жителів цих регіонів відкладається думка, що центральна влада ігнорує їхню думку. А це ще накладається на соціально-економічні проблеми. Так що всі ці перейменування вистрілять під час парламентських виборів.
Що стосується інших ініціатив - наприклад, знести пам'ятник Катерини Великої в Одесі - це справа місцевої влади. І варто уточнити, що це пам'ятник засновникам міста Одеса, а не Катерині. Він був відновлений в 2007 році, рівно тоді ж, коли у Львові було встановлено пам'ятник Бандері.
У цьому сенсі варто розглянути, як проходив процес декомунізації в інших країнах. Наприклад, якщо порівнювати з країнами Центрально-Східної Європи та Балтії, які вписуються в загальний сценарій декомунізації, то процес має схожі риси в питаннях перейменувань і знесення пам'ятників періоду тоталітарного режиму. Але в Україні відсутні найважливіші елементи реальної, а не віртуальної декомунізації. Якщо говорити про формальні моменти, то перш за все у нас не було повноцінної люстрації, тоді як у всіх країнах цього регіону вона була проведена, нехай і з різними результатами. В Україні питання посткомуністичної люстрації закрите - більше воно не буде підніматися, тому що вже пізно. Хіба що в інтересах політичної дискредитації якихось опонентів можуть щось викопати в архівах.
Другий важливий аспект реальної декомунізації - це реституція. Практично у всіх країнах повернули власність тим, у кого її відібрали. Не всю, але значну частину. Наприклад, в Чехії повернули власність великій кількості людей, зокрема колись дуже багатим людям, які не прийняли назад всю цю власність, тому що не могли її утримувати. Але у нас повністю відсутня реституція. Відібрану комуністичним режимом власність нікому не повертають.
Третій момент, пов'язаний з компенсаціями жертвам комуністичного режиму. У нас тільки зараз, і то з великим скрипом, зрівняли (у правах) репресованих ветеранів УПА з ветеранами Вітчизняної війни. І зробили ще кілька символічних кроків, спрямованих на зрівняння в правах тих, хто постраждав від комуністичного режиму, з тими, хто отримував якісь переваги від цього режиму. Усе! Перехідне правосуддя практично на нулі.
І, нарешті, найважливіший етап того, що ми називаємо декомунізацією. Вона не зводиться до перейменування вулиць, міст тощо. Це тільки найменша і незначна частина процесу. Наприклад, у Східній Німеччині теж проводилася декомунізація, тим не менш, у них скрізь є вулиці Маркса, Лібкнехта і інших діячів комуністичного руху Німеччини. Прямо на будівлі юридичного факультету Берлінського університету є вітраж, на якому зображені Ленін, Маркс і Енгельс - ніхто його не чіпає, але Німеччина не прагне повернутися до комунізму. У нас же декомунізували усіх, включаючи імператрицю. У нас перейменували Кіровоград в Кропивницький, хоча 70% жителів на референдумі висловилися за повернення історичної назви. Все це - парадокси перехідного процесу.
Головне, що у нас не зробили і що, наприклад, було б реальною декомунізацією - відкриття ринку землі. У нас ставлення до власності досі ще з радянського минулого. Де-факто ринок землі у нас є, але він тіньовий - це абсолютно чітка відрижка комуністичного режиму. Це саме те, що заважає розвитку реального процесу десовєтизації, що було б правильною назвою. Те, що у нас називають декомунізацією - це масштабна містифікація суспільства, масштабна імітація, що відводить від реальних дій і рішень, які можуть відрубати під корінь усі основи пострадянського панування тієї колишньої номенклатури, яка як і раніше вгорі, тільки під іншими іменами править країною.