Нинішню систему фінансування наукових досліджень в Україні важко назвати ефективною. Фактично мільярди гривень з державного бюджету йдуть не на розвиток сучасної науки, а на соціальний захист науковців. Національна наука, в якій відсутній приток "свіжої крові", яка перетворюється на клуб персональних пенсіонерів у керівництві НАН, не має шансів на конкуренцію в світі. Свого часу на той момент народний депутат Ігор Калєтнік запропонував модель, яка дозволить зекономити бюджетні кошти і забезпечити умови для стійкого розвитку науки через інтеграцію з освітою. Та, на жаль, ця концепція, яка стратегічно співпадає зі світовими трендами в освіті і науці, і досі не реалізована в Україні.
Коли в суспільстві розгорілася дискусія щодо вимог НАН збільшити власне фінансування, одним з питань, яке найчастіше лунало, було: а чи є українська наука актуальною, чи не перетворилася вона на елітний клуб пенсіонерів від науки з відносно великим у порівнянні з освітою фінансуванням? Якщо говорити про фінансування української науки, то у 2018 році воно було збільшене до 6,1 млрд гривень, або більш, ніж на 30% у порівнянні з минулим роком. При цьому істотно зросло фінансування саме Національної академії наук України – понад 38%, в той же час кошти на університетську науку збільшилися лише на 12,3%. Університетська наука отримує лише 10% загального обсягу фінансування.
А тепер спробуємо оцінити українську науку з точки зору її визнання на міжнародному рівні. Якщо говорити про найвищий критерій - лауреатів Нобелівської премії та премії Абеля (аналог "Нобеля" для математиків), то жоден український науковець за часів незалежності їх не отримував. Серед лідерів - США, Великобританія, Франція, Німеччина, Японія та ще кілька країн. Давайте подивимось на кількість наукових праць, опублікованих українськими науковцями у наукових виданнях. Ще у 1992 році Україна за кількістю наукових праць була на чільних місцях в Європі і навіть у світі - 5105 публікацій. І якщо кількість публікацій науковців інших країн зростає з року в рік, то науковці України опублікували 6317 наукових праць (з них науковці НАНУ — майже 4300), тобто лише на 20% більше, ніж у 1992 році. Ніби кількість збільшилася, хай і не значно. Але якщо порівнювати, Україна продукує у п'ять разів менше наукових праць, ніж Іран чи Туреччина, і майже вдвічі менше, ніж Румунія. І в 10 разів менше, ніж Південна Корея. Кожна з країн "Великої сімки" публікує більше наукових праць у 20 і більше разів. А США — майже в 100 разів.
Один британський університет публікує за рік більше наукових праць, ніж Україна. При штаті викладачів, у разі меншому, ніж у НАНУ. До того ж, кожен викладач університету навчає студентів і проводить наукові дослідження. Але звернемо увагу: рушіями науки є і освітні заклади, а не кастові, елітарні суто наукові структури. І рівень освіти студентів, які навчаються в стінах, де відбуваються наукові дослідження, є абсолютно іншим. А тепер згадаємо про кількість українських університетів в освітніх світових рейтингах. Нас там немає. Навіть університети низки країн третього світу нас випереджають. І це говорить не стільки про рівень викладання, скільки про рівень науки: при оцінці ВНЗ 60% успіху визначається рівнем науки в університеті і лише 30 - рівнем викладання. Зокрема, аби лише потрапити на розгляд рейтингу Times, потрібно щороку мати понад 200 публікацій у журналах з бази Thomson Reuters WEB of Science.
Світова освітня політика, визначена "Всесвітньою декларацією про вищу освіту до ХХІ століття", давно визначила, що наука має бути нерозривно пов’язана з вищою освітою. В Україні в закон "Про вищу освіту" поняття "дослідницький університет" пропонував внести на той момент народний депутат Ігор Калєтник. Його біографія містить відомості про те, що він сам є науковцем і походить з родини ректора вищого навчального закладу, тобто більш ніж розуміє процеси, які відбуваються в українській науці і освіті. Він вніс на розгляд Верховної Ради законопроект про зміни до законодавства щодо вищої освіти в Україні, в якому пропонувалося прописати окреме фінансування на наукову діяльність ВНЗ, які мають досвід і досягнення у науковій діяльності. І в якому, власне, вводиться поняття "дослідницький університет". Це саме та модель, за якою фінансуються світові вищі навчальні заклади – наука, яка народжується в освіті, і освіта, яка народжується в наукових процесах. Це положення з 2016 року перебуває на доопрацюванні в міністерстві. А тим часом країна стрімко втрачає перспективи посісти достойне місце серед країн з науковим і освітнім потенціалом, незважаючи на суттєве збільшення фінансування потреб Національної академії наук. Кому заважає розвиток науки в університетах – відповідь очевидна.