Український письменник Василь Шкляр в інтерв’ю «Апостроф TV» розповів про роботу над своїм новим романом «Рік шершня», присвяченим сучасним українським партизанам та їхнім історичним попередникам — повстанцям 1920-х років. Письменник поділився міркуваннями щодо війни, російської культурної експансії, внутрішньої корупції, ролі мови та культури у національному спротиві, а також пояснив, чому вважає, що черговий геноцид українців уже триває. Шкляр також озвучив своє бачення шляхів до перемоги, застеріг від повторення історичних помилок і закликав кожного українця відповісти на запитання: «Що ти зробив для того, щоб ми подолали цього звіра?»
– Це не таємниця, але вже зовсім незабаром вийде ваш новий роман «Рік шершня». Яку основну ідею ви хочете донести українцям у цьому творі?
– Складне для мене запитання. Я не розглядаю цей твір класично, як нас колись навчали. Це просто, мені здається, дуже глибока, драматична історія про сучасних партизанів і їхніх дідів, повстанців 20-х років. Моя улюблена тема.
І почалося все із такої несподіваної речі. Сидів я собі вдома за кавою, засвітився невідомий дзвінок. І якийсь чоловік сказав: "Це вас турбує Чугайстер". Собі так трохи здивувався. Ну, бувають різні люди, які дзвонять. Він каже: «Я хочу вам відкрити одну таємницю, яку знаю тільки я». Я кажу: "Яка таємниця і де ви взяли мій телефон?" «Я ваш телефон знайшов у Холодному Яру». Так ніби там під кожним дубом моя візитівка лежить. Я кажу: «Ну, так в загальних рисах, яка таємниця? Щоб не їхав я даремно». І мені цей чоловік сказав, що він знає, де завалена печера, в якій зустрічався Мазепа з Карлом XII.
І він розповів, що у тій печері, мовляв, захований скарб, місце якого йому показала жінка. Вона провалилася туди під час Голодомору, і саме це врятувало її родину та пів села від голодної смерті. І зустрівся з цим чоловіком, який виявився сучасним партизаном. Він мене заманив, придумав інтригу, хоч насправді та печера там є і ми її ще відкриємо. Але виявляється, що там діє партизанський загін. І у ньому зібралися дуже цікаві, дивовижні люди.
Це ті дядьки, уже літнього віку, яких не взяли до ЗСУ або через вік, або через інвалідність, чи ще з якихось там серйозних причин. І вони об'єднались в партизанський загін. Це переважно лісники, мисливці, тобто люди, які володіють зброєю. І оскільки вони всі лісовики, то вони вирішили взяти собі позивні псевдоніми, як тепер, по теперішньому позивні із лісової пісні Лесі Українки.
Командир Лев, заступник у нього Лукаш, є навіть Мавкун, оскільки Мавки немає, і дівчат у них немає в цьому загоні і такі інші колоритні дуже позивні. Я поїхав, все це вивчав, але ще, можливо, не менш цікаво те, що оцей Чугайстер, йому не вистачило і всім не вистачило позивних з лісової пісні. Оцей Чугайстер у якого ще в 70-х роках був живий дід, повстанець 20-х років. І він йому все переповідав. Тоді, коли більшість про це мовчали, навіть оберігали дітей від тої пам'яті. Ну і це ж небезпечно було. Він усе так розповідав, а цей записував усе.
І він зберіг ці записи погризані мишами. І це настільки колоритні оповіді, що я не втримався. Коли я написав цей роман, то хотів назвати «Лісова пісня». І мене підтримували. але в останній момент все-таки рука моя здригнулась, думаю, не всі зрозуміють, що це уклін Лесі. Я поставив заголовок "Рік шершня". До речі, цей рік, 2025-й, і минає під знаком жалючого шершня за язичницьким календарем. Там певна ця символіка вмотивована, ну і вже сама назва про це говорить.
– А ось цей партизанський загін, він діє на окупованих територіях?
– Він діє на кордоні, ближче до кордону. Багато чого не можу про нього розповідати з відомих причин. Навіть не можу називати багатьох імен, тому що в нас завжди партизани опиняються у становищі винних. Розумієте, коли шукають крайніх, то ось вам, мовляв, незаконні формування. Та ми вже знаємо випадок, коли чоловіка за вибухівку судили. І хоча у нас є закон про національний спротив, але, ви ж знаєте, як у нас все це діє.
От я навіть у своєму тексті багато деяких речей просто завуалював. Тому що партизани – люди особливі. Хоча б тим, що в них немає полону. Вони не підлягають ніяким конвенціям. І навіть у наших Збройних силах, коли захоплюють полоненого і там його щось допитують, а він запинається, то йому кажуть: "Говори або віддамо партизанам". Той відразу починає говорити, бо знає, що там розмова коротка.
– Ви знаєте, я, чесно сказати, міркував, що партизани і повстанці в основі вашої творчості - це тому, що ви так уявляли наше майбутнє. Я думаю, що ви передбачали цю війну. Я знаю, що у вас багато запитують: "Коли закінчиться війна?" Що ви їм відповідаєте?
– Коли вже доймають мене дуже, я іноді іронічно можу відповісти, що там 28-го року в четвер такого-то числа о 8:00 вечора. Звичайно, гіркий жарт, але він означає, що відповіді на це запитання не має ніхто. Завершення війни залежить від дуже багатьох факторів і не лише від нас. Хоча від нас в першу чергу. Можуть бути збіги обставин, якісь несподіванки. Маємо надію, що і таке може статися. Ви здогадуєтесь про що я кажу. В цьому світі багато залежить від випадковостей. Хоча кожна випадковість теж має свої причини.
Багато чого я не розумію у сучасному нашому керівництві, в їхніх мотивах. Я не розумію, наприклад, чому голова СБУ розповідає подробиці операції «Павутина», що там підкупили і прикордонників, і митників чи ще когось. Це цікавить більше ворога, ніж нас. Не треба розповідати те, що більш цікаво ворогові, а не нам.
Мене дуже непокоїть абсолютні диспропорції у суспільстві, щодо внеску у нашу перемогу. Немає солідарного розподілу цього тягара. Ну, так скажемо по-простому, коли бабуся дає половину своєї пенсії, а мільярдер собі десь за кордоном будує своє життя. Вони всі вражені корупцією. День у день ловлять якогось хапугу у вищих ешелонах влади, який вкрав мільярди, а виходить під заставу за мільйони. Таких речей дуже багато.
– Навіть читаючи ваші твори, можна було зрозуміти, що ця війна буде.
– Так, звичайно, це лихе передчуття було. Та водночас була і надія на те, що в XXI сторіччі такий прямий відвертий геноцид не буде дозволено. Раніше ми не мали союзників зовсім.
І та російсько-українська війна 18-20-х років, коли від нас всі відвернулися, навіть коли армію косив тиф, нам ліків не хотіли продавати за наші гроші. От, а тут уже ми мали союзників, маємо, слава Богу, таких-сяких, знову таки, помисливих, обережних, боязких, але ми їх маємо. Проте було постійно це відчуття російської експансії. Воно є і в «Чорному Вороні», і в «Марусі», в, тому що москаль є москаль.
Коли запитують, коли ж та війна закінчиться, то треба дивитися на той крах на півночі, на який ми сподіваємось. Але він не такий швидкий, звичайно, буде, тому що бачите, як вони оговталися, і санкції тільки посилили, тому що вони зробили головний акцент на власне виробництво зброї, і поки що якогось розсипу цієї держави ми не бачимо. Знову таки, через те, що ті люди, ті країни, які підписували з нами Будапештський меморандум, свого слова тримати не вміють і не хочуть.
– А як нам не допустити чергового геноциду українців?
– Великою мірою він, на жаль, вже триває. Тому що вбивство мирних людей навіть на очах усього світу – це, власне, і є геноцид. При чому цинізм Росії в тому, що вона серед мирних мешканців, вбиває переважно російськомовних. У нього до них більше ще ненависть не тільки, тому що вони там ближче до того кордону, а очевидно якась така ненависть через те, що вони теж не не пішли з хлібом сіллю назустріч, на що сподівалися москалі.
– Що ви думаєте про нашу культуру? На жаль, ворог зробив те, що він називає своєю культурою, також інструментом війни.
– Ми побачили величезний здвиг у нашому культурному поступі. Українці побачили скільки в нас класних співаків і як багато вони роблять сьогодні, скажімо, той же Kozak System з Іваном Леньом. Мій молодший товариш, недавно з ним зустрічався. І коли після німецького видання «Чорного Сонця» зібрали кошти, то я Іванові переказав ці гроші, бо я знаю, що він їх прилаштує там, де треба.
Великий поступ бачимо у книговиданні. Я кажу про те, що мені ближче. От, виявилося, що українською мовою є багато чого читати, чого ти ще й не перечитаєш за все своє життя. Ми позбулися того сміття. От я ще задовго до війни, та років, мабуть, із 25 тому, відмовився від того, щоб мої твори перекладали російською мовою. Бо кацапи завозили ці книжки все одно в Україну і ти ставав інструментом русифікації мимоволі.
Через те, я буквально в контрактах оговорював, що це заборонено перекладати російською мовою. Сьогодні в нас є дуже добра література, є класні автори, молодь талановита. А тим часом бачимо все-таки ці рештки, рецидиви того «руского міра», який впирається з останніх сил, тримається за Україну. Бачимо ще багато цих шабашів, як от недавно в Одесі влаштовувала Сердючка. Вони роблять свою справу і опору їм ніхто не чинить, на жаль. От те, що сказав Черчилль свого часу, так а за що ж ми тоді воюємо, так? Ми воюємо за нашу культуру.
– Ви робите трагедію з того, що, наприклад, молодь гучно слухає ту ж саму російську попсу? Наскільки ці люди розуміють, що спочатку іде те, що росіяни називають своєю культурою, а потім ідуть їхні танки?
– На жаль, більшість цього не розуміє. Я не хочу робити з цього трагедію. Я знаю, що воно є, бо у суспільстві переважна більшість людей живуть своїм життям. І ще у багатьох живе оцей такий дурний гонор, така гординя тупа, тваринна. А є гонор національний. От в кому прокинувся цей національний гонор. З тим це наша сила.
– Ви заборонили перекладати ваші книжки російською мовою, а іншими мовами світу наскільки активно їх перекладають? Це ж важливо, щоби світ бачив, читав, слухав нашу культуру, правда?
– Я не скажу, що так мене масово перекладали, тому що я принципово ніколи не користувався грантами. Якщо говорять, що когось там перекладають за кордоном, то щоб ви знали, що це люди, які користуються грантами. Там і інститут книги зараз, і різні фонди допомагають. Я ніколи ні копійки, ні від кого не брав.
– А це накладало якісь зобов'язання, якщо ви берете гроші?
– Це не накладало зобов'язання, але грантоїдство тримає у тебе в певних рамках такого ліберастичного: толерантність, гуманність, щоб ворога не вбивав, щоб не лилася кров, щоб не було міжнаціональної ворожнечі.
І я знаю, коли знімали фільм за романом «Чорний ворон», казали, щоб там вже нікого не вішали, тільки розстрілювали. Гранти, оцей псевдогуманізм тримає автора в рамках. Мене перекладали багато і, наприклад, «Чорний ворон» вийшов в Великобританії, вийшов в Словаччині, вийшов португальською мовою в Бразилії, там, де майже ще нічого наше не виходило. От пару книжок німецькою мовою вийшло, доречі, і «Тінь сови», і «Чорне сонце». З «Чорним сонцем» було багато проблем, тому що це про «азовців», а їм створили імідж за кордоном, що це екстремісти, нацисти і так далі. Зараз уже переклали, до речі, роман мій попередній «Заячий костел», який вийшов торік.
– В 2011 році Василь Шкляр відмовився приймати з рук українофоба Дмитра Табачника Шевченківську премію. Це була принципова позиція, коли письменник відмовляється від Шевченківської премії?
– Янукович її вручав, не Табачник, але я написав протест, що я не візьму премію, поки посаду міністра освіти займає Табачник.
– Ви, за моїми спостереженнями, людина сумна. А зараз у вас немає розпачу, коли москалі намагаються перти практично з усіх напрямків.
– Ні, чорного розпачу в мене немає. Швидше це таке гірке здивування. Здивування недосконалості світу. Ми говоримо про цього Фіцо чи Орбана, а насамперед спадає на увагу це ті його московські гроші, ті їхні нафтодолари. Причому ж що Угорщина, що Словаччина – це країни-колаборанти, які співпрацювали з нацистами. Я на своєму простому прикладі скажу. Перекладають «Чорний ворон» в Британії, підходять до перекладача, кажуть: "Та навіщо вам цей твір? В нас в Україні є, що перекладати». І буквально пропонують винагороду за те, щоб відмовитися.
– Що ви думаєте про українців, які виїхали? Це ж теж трагедія народу, тому що це було одним із завдань московитів, та і особисто Путіна, українців або повбивати, або примусити їх виїхати з України. Отаке знелюднення України, йому потрібно.
– Це теж різні люди. Не можна там якийсь осуд їм висловлювати. Ми не будемо в суціль всіх осуджувати, але повинні говорити правду. Про те, що багато хто виїхав за кордон зі Львова, з Ужгорода і просто скористалися цим моментом. Зрозуміло, коли люди з-під обстрілів втікали і світ за очі, тоді людина може забігти, вона не знає, куди себе подіти.
А як ми можемо оцінювати тих українців, які оселяються у тій же Польщі, чи в іншій країні, продовжують розмовляти російською мовою. Поляки дивляться на них і питають: "Чекайте, а що це за війна в Україні?" Це ж громадянська війна виходить, якщо ви росіяни сюди повтікали. Ну бо вони ж не не знають таких понять, як російськомовний українець. Це ми таке придумали. Напрошується дуже-дуже сумний висновок, який, можливо, дехто боїться вголос повторювати. А я скажу, що російськомовний українець – це недоросіянин, це росіянин нижчого гатунку.
– Що ми всі маємо маємо зробити для перемоги України?
– Кожен із нас, насамперед, повинен залишатися самим собою. Це найвище, найбільше щастя в житті людини, коли вона усвідомлює себе як особистість, знає хто вона, для чого прийшла в цей світ. І на своєму місці, будучи з собою, робити те, що ти найкраще вмієш. Кожен повинен допомагати фронту. Але якщо ми не будемо всі, як один з усіх сил допомагати, то надії нашої на перемогу буде дедалі менше. То, власне, ми на неї і не заслуговуватимемо. Тому що кожен повинен ставити перед собою це запитання: "Що ти зробив для того, щоб ми подолали цього звіра?"
