"Ля Палісіада" Філіпа Сотниченка - унікальний фільм, і на цьому наголошує кожен, хто його бачив. Перша стрічка про смертну кару в Україні має новаторський підхід до оповіді і цілу низку престижних нагород. У 2023 році "Ля Палісіаду" назвали найкращим фільмом на міжнародних кінофестивалях у Турині та Вільнюсі, у Роттердамі нагородили призом ФІПРЕССІ, у Сараєво - призом за найкращу режисуру, а в Україні - національною премією кінокритиків "Кіноколо". Також стрічка була номінована на премію Європейської кіноакадемії в категорії "Відкриття - приз FIPRESCI": за всю історію існування премії таке визнання отримали всього три українських фільмі - "Плем'я", "Цензорка" і "Памфір".
11 січня "Ля Палісіада" виходить в український прокат, і ми поговорили з її генеральною продюсеркою Галиною Криворчук про те, які виклики сьогодні долає українське кіно. Спойлер: під час повномасштабної війни знімати фільми неймовірно складно, але іншого шляху у кінематографістів немає. Інакше Україна ризикує втратити перспективну індустрію і допустити в свій простір ворожий культурний продукт на кшталт горезвісного "Слова пацана".
Читайте також: Український фільм "20 днів у Маріуполі" увійшов одразу в два шорт-листи премії "Оскар-2024".
Галина Криворчук - генеральна продюсерка фільму "Ля Палісіада"
Чим зумовлена унікальність "Ля Палісіади" та її фестивальний успіх?
Унікальність стрічки залежить від особистості режисера, який її зробив, Філіпа Сотниченка. Він дуже відвертий зі своїм глядачем, із великою довірою з ним розмовляє.
Моє перше відчуття фільму було: “Боже, він дуже довгий!” Але у нього є неймовірна магія. Його починаєш дивитися, і все більше занурюєшся в нього. Є відчуття, що герої виходять з-поза кадру і звертаються до глядача, спілкуються з ним.
Виробництво фільму було завершено перед початком повномасштабної війни, і після 24 лютого знімальна група одразу перейшла в постпродакшн. Не було можливості і часу глибоко зануритися в цей процес, дуже багато об'єктивних речей відволікає. Але Філіп довів до фіналу те, що хотів, тому режисерська версія, яка буде в прокаті, надзвичайно успішна, до кінця продумана. Можливо, він має так багато прихильників і нагород саме завдяки своїй філігранній огранці.
"Ля Палісіаду" часто називають "стовідсотково фестивальним" фільмом. Чи не боїтеся, що глядачі вирішать, що кіно занадто складне і незрозуміле для них?
Проблема пошуку балансу між фестивальним і глядацьким кіно існує в кінематографі дуже давно. Але я цілком переконана, що цей баланс можна знайти. Бо якщо це мистецтво, його обов’язково зрозуміють. Але не завжди можливо і обов'язково, щоб твір був однаково зрозумілим усім глядачам. Бо хтось іде в кіно на розважальний жанр, хтось - на комедію, хтось - на кримінальну драму.
Глядач, який прийде на цей фільм як на кримінальну драму, буде цілком готовий до того, щоб переключитися і подумати про ті речі, які йому пропонує режисер. Тому що глядач Філіпа Сотниченка достатньо розумний, щоб включитися з ним в цю гру-діалог. Тим більше глядач за ці два роки війни змінився. Він став більш серйозним, глибшим, більше думає.
Можливо той, хто хоче тільки екшн подивитися, буде чимось розчарований. Але при цьому фільм не нудний. Він звертається до людей, які можуть над собою покепкувати, потролити одне одного. Там багато речей, які зрозумілі і молоді, і старшому поколінню. Оскільки це фільм про 90-ті роки, думаю, що навіть вікова аудиторія фільму буде достатньо широкою.
Читайте також: Кінопремія "Золота Дзиґа-2023": найкращі українські фільми отримали нагороди.
У західних критиків та глядачів фільм "Ля Палісіада" знайшов великий відгук. Чи пов'язано це із запитом на фільми про Україну, нашу війну, минуле і сучасність?
Можливо, західний глядач не дуже хоче бачити сьогодні кіно про війну, і де в чому ми маємо їм про це нагадувати. Але українське кіно має бути різним, не тільки про війну. Фільм “Ля Палісіада” цілком вкладається в контекст цього тематичного різноманіття.
Глядач, який приходить на український фільм, все одно ставить запитання, дотичні до нашої дійсності. Не завжди це стосується сюжету. Вони питають, як ми знімали, як працювали в цей період. Коли ти їм говориш, що фільм завершували, коли була гаряча фаза війни і не було світла, вони починають розуміти трошки більше, ніж те, що побачили на екрані.
Наш фільм не про цю війну, а про події, які, можливо, і привели до нинішньої фази. Якби в 90-ті роки приймалися більш радикальні рішення, можливо, ми би сьогодні не мали таких проблем. Але сприйняття 90-х у нас усіх різне.
Для мене, як для людини старшого покоління, 90-ті - роки пов’язані зі сподіваннями, що Незалежність принесе нам можливість вільно робити українське кіно. Ми дістали цю волю і свободу, але втратили ціле покоління кінематографістів. Ми були звичні до того, що кіно раніше фінансувала держава, і раптом втратили можливість просто працювати. Треба було доводити свою професійну придатність в інший спосіб. 90-ті роки для нас, як для кінематографістів, були майже втрачені.
Філіп у 90-х роках був дитиною, тому побачив щось інше на відстані. Його рефлексія трошки інша. Посили і меседжі, закладені в фільмі, значно глибші, не про сьогоднішній момент.
Читайте також: Заснований на реальних історіях: Шон Пенн знявся в українському фільмі "Війна очима тварин".
Тема 1990-х дуже активно висвітлюється в українському кіно останніх років: "Носоріг", "Я і Фелікс", "Ти мене любиш?", "Назавжди-назавжди". Але саме під час повномасштабної війни в український простір занесло "Слово пацана" - російський серіал про цей період. Чому він став таким популярним?
Мені здається, що цей серіал прорвався в тренди тільки за жанровою ознакою. Тому що молодь завжди хоче гострих відчуттів, емоцій, якихось несподіваних героїв. Хоче когось наслідувати, бути сильною і відважною. Тому вони за цим і тягнуться.
На жаль, сьогодні український кінематограф не може задовольнити всі ці потреби, тому що у нас йде гаряча фаза війни. Очевидно, ми маємо здобути перемогу. Брак того, що може дати українське кіно, часто напряму пов’язаний з фінансуванням. Ми не можемо дозволити собі сьогодні так масштабно вкладати кошти в культуру. Їх треба раніше було вкладати, щоб не допустити цієї ситуації. Насправді це дуже прикро, тому що ми, кінематографісти, чогось не додаємо нашій аудиторії. Це в наше середовище такий камінчик, над яким треба сьогодні думати і давати відповідь на екрані.
Нещодавно в Україні виникали гучні скандали, коли люди дізнавалися про державне фінансування кіно і серіалів. Чи дійсно "на часі" такі витрати?
Коли починалися гарячі події у 2014 році, вони були несподіваними для багатьох. Ми тоді зверталися до влади і казали: “Якби раніше ви давали кошти на культуру, то нам би не треба було збирати кошти на бронежилети”. Але сьогодні ситуація зовсім інша. Тому що вартість зброї, в яку тепер потрібно вкластися і нашій державі, і нашим партнерам, просто неспівмірна. І тому, звісно, що все, що тільки можливо, іде на підтримку ЗСУ. Як ми можемо ображатися на когось, коли ми знаємо, що у держави немає коштів на кіно? Але буде неправильно, якщо не будуть знайдені бодай якісь можливості, щоб далі знімати.
Кожна криза - це можливість для розвитку. Я бачу, яку діяльність сьогодні проводять наші молоді продюсери, особливо жінки. Вони можуть виїжджати за кордон, шукати кошти, представляти проекти, проходити пітчинги, вивчати добре англійську мову. Вони українське кіно просувають і шукають для нього можливості. Думаю, наш кінематограф рухається до того, щоб не вмерти, а вийти на європейський екран і разом з тим працювати для свого глядача.
А те, що глядач обурений виділенням коштів на кіно... Якби люди знали, що буде створене патріотичне кіно, дотичне до реалій, які відбуваються з їхніми близькими на фронті, вони б так не говорили. Але коли суспільство бачить, що це серіали, де будуть реготати до безкінечності... Ну, справді, не на часі. Мені не смішно. І я впевнена, що дуже багатьом глядачам не смішно. Так, я розумію, що потрібно змінити емоцію, відволіктися. Але правда, це не той період, коли треба просто реготати.
Читайте також: Не тема для сміху: "Дизель шоу" розкритикували за жарти про українців, які живуть в окупації.
Поясніть простими словами, куди йдуть кошти і яка сума на виробництво фільму вважається стандартом?
Мені дуже часто задавали це питання в 90-ті роки. Тоді мені, як продюсеру, доводилося шукати кошти для фільмів на замовлення, на рекламу. Це був період, коли треба було якось виживати. Мене питали: "Скільки буде коштувати фільм про наш завод?" Я завжди відповідала: "От ви приходите до кравчині, і замовляєте весільну сукню. Ви хочете її з фатою, з гудзиками, з перлинами, коротку, довгу. Від цього залежить".
В кіно немає стандартів, точних вимірів, бо кожен фільм обраховується заново і спочатку. Можуть бути фільмі і за 30 мільйонів, хоча "Ля Полісіада" значно дешевший. Але кіно - це не дешевий продукт. Тут і інтелектуальна власність, і робота над сценарієм, і робота з композиторами. Часто буває, що треба купити права на музику. Так само і зарплата акторів, із якої, до речі, платяться податки. Це і оренда техніки. Останнім часом за локації майже скрізь треба платити. Ці витрати вкладають в кошторис, і багато іноземних фондів, з якими сьогодні доводиться працювати, це все дуже ретельно обраховують і перевіряють.
Це не проста арифметика, і не можна просто так відповісти, що скільки коштує. Але якщо цей продукт нікого не зачепив і він не на часі, забирає кошти із тої зброї, яка більш необхідна, треба зважувати. Саме це викликає у глядача таке нерозуміння і обурення.
Наразі українцям важко спланувати похід у кіно через повітряні тривоги і обстріли. Чи можливо в таких умовах фільму вийти в прибуток?
В українських реаліях поки що складно говорити про те, щоб фільми повертали кошти в прокаті. Але перспектива є. Якщо ми не будемо вірити в неї, то для чого нам працювати?
Цей бар'єр, коли думали, що українське кіно взагалі не може заробляти, уже подоланий. Уже психологічно подоланий глядачем, і бокс-офіси зростають. У когось більше, у когось менше. На якийсь фільм не змогли піти, тому що блекатуи були або тривоги. Але успішність українського бокс-офісу піднімається.
Читайте також: Шон Пенн хоче зняти фільм про загиблого українського пілота "Джуса".
Команда фільму "Ля Палісіада" на Міжнародному кінофестивалі в Роттердамі
Зараз у прокат виходять фільми, які знімалися ще до початку повномасштабного вторгнення. Створення нового кіно поки що на паузі?
Зараз припинився процес пітчингів в Держкіно, але українські продюсери, які можуть їздити за кордон, шукають кошти. Є багато цікавих проектів в розробці, або з якими вони продовжують працювати. Також є навчальні програми, які нам огранізовують різні платформи , в т.ч. Netflix з європейським фондом підтримки кіновиробництва "Єврімаж". Вони нам показують шлях, допомагають, дають якісь бонуси, адже нам зараз складніше. Проте до кожного проекту міжнародного треба долучити щось із українського бюджету. Це дуже складно в сьогоднішніх реаліях. Але я не скажу, що це неможливо завтра.
Якщо зараз працювати тільки в шухляду і нічого не робити, то це буде глухим кутом для українського кіно. Та молодь, за якою я спостерігаю зараз, точно не складає лапки. Вони працюють дуже активно, тому мої прогнози оптимістичні.
Проект завжди робиться кілька років. Наприклад, "Ля Палісіаду" починала Валерія Сочивець у 2019 році. Чотири роки - це довгий шлях. Ми будемо сподіватися, що наша перемога буде раніше.
Які нові українські фільми потрібно подивитися глядачу, щоб відчути якість сучасного українського кінематографу?
Те, що зараз на слуху - "Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука. Точно - "Бачення метелика" Максима Наконечного, "Люксембург, Люксембург" Антоніо Лукіча, нашу "Ля Палісіаду". Фільм 2022 року "Клондайк" Марини Горбач.
Не всі вони про війну, тому все-таки тематичний баланс є у нас. Так само як і митці. Хтось пішов на фронт, хтось, на жаль, загинув. А хтось продовжує просувати українське кіно за кордоном. Глядач приходить, зали повні. Значить, глядачу цікаво знати, що там в Україні, хто ми такі, що можемо нового розповісти і показати і чому нас потрібно підтримувати. Тому ми маємо весь час нести цей наратив за межі України. Це і є ті культурні засади, які ми маємо і тут плекати, і виносити за кордон.
