Слухання в парламенті щодо безвізового режиму вже добрі тим, що не дозволяють приховати бездіяльність окремих органів виконавчої влади і брак горизонтальної координації у сфері євроінтеграції загальною тріскотнею про те, що ми – європейці, а Путін – агресор. По-моєму, ні у першому, ні у другому вже ніхто не сумнівається, тільки безвізовий режим ми від цього не отримаємо.
Ще рік тому впровадження безвізового режиму з ЄС для України у 2015 році здавалося цілком реальною перспективою. Президент Петро Порошенко неодноразово говорив про очікування отримати безвізовий режим на Ризькому саміті. Правда, одна з депутаток від «Блоку Петра Порошенка» назвала це сьогодні ледь не провокаціями чи авантюризмом, але у Петра Олексійовича для таких заяв були серйозні підстави.
Навіть в європейських інституціях існувала впевненість, що безвізовий режим між Україною та ЄС все ж таки буде проголошено на травневому саміті «Східного партнерства». Однак наразі шанси на озвучення позитивного рішення ЄС в Ризі залишаються примарними. Точніше їх немає. Буде гарна заява, але це не синонім безвізового режиму.
Існують як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники відтермінування запровадження безвізового режиму з ЄС у короткостроковій чи навіть середньостроковій перспективі.
До об’єктивних чинників належить збройний конфлікт на сході України, внаслідок якого в Україні вже нараховується понад мільйон внутрішніх переселенців. Поки триває конфлікт на Донбасі, Україна залишається потенційним джерелом біженців та нелегальних іммігрантів в країни ЄС, тобто міграційно небезпечною. Враховуючи тенденцію до більш жорсткої міграційної політики щодо країн, з яких походять іммігранти, слід очікувати стримане ставлення багатьох країн ЄС до безвізового режиму з Україною, поки конфлікт на сході не є врегульованим.
Але навіть тут є кроки, які держава може зробити для того, щоб переконати ЄС у своїй готовності до безвізового режиму. Україна може і повинна довести, що забезпечує соціальні потреби внутрішніх переселенців, а не штовхає їх шукати кращої долі в країнах ЄС.
До суб’єктивних чинників можна віднести надто повільне запровадження реформ в Україні в силу відсутності політичної волі, а подекуди і латентного опору реформам з боку чиновників, а також відсутність бажаного прогресу у боротьбі з корупцією.
Лише швидкі та ефективні реформи можуть переконати країни ЄС, що вони мають справу не з відсталою державою «третього світу» зі слабким державним апаратом, яка «тримається на плаву» лише завдяки внутрішнім волонтерським рухам та міжнародним донорам, а з країною, що переживає нелегкий період переходу від авторитарного режиму до справжньої демократії; країною, що стане в майбутньому надійним та рівноправним партнером інших європейських держав в просуванні демократичних цінностей та європейських стандартів життя.
Надважливим завданням є забезпечення ефективної міжвідомчої координації та координації з європейськими структурами. Інтегрують не території, а людей, безвізовий режим дають країні, представників якої знають і яким довіряють! А до нас приїжджають комісари, зустрічаються з президентом і прем’єр-міністром, а далі – провалля...
Але за будь-яких обставин у Ризі українська сторона має наполягати на закріпленні конкретної дати запровадження безвізового режиму з ЄС із зазначенням переліку чітких критеріїв, які необхідно виконати для досягнення цієї мети. Результати дотримання встановлених критеріїв в свою чергу дозволять громадянському суспільству переконатися у здатності влади довести відданість європейській інтеграції.