1 січня виповнюється рівно рік з того моменту, як в Україні набув чинності закон "Про зовнішню трудову міграцію". Впорядкувати законодавство в цій сфері від нас вимагав Євросоюз - закон входив в пакет ініціатив, необхідних для лібералізації візового режиму. Документ встановлює правовий статус трудових мігрантів і націлений на те, щоб забезпечити їхній соціальний захист, включаючи членів сімей, однак його положення занадто розпливчасті і неконкретні, саме тому через рік самі заробітчани ніяк не відчули його впливу.
У законі "Про зовнішню трудову міграцію" вперше дається визначення, кого можна вважати українським трудовим мігрантом. Це "громадянин України, який здійснював, здійснює або буде здійснювати оплачувану діяльність у державі перебування, не заборонену законодавством цієї країни". У той же час трудовими мігрантами не вважаються українці, які отримали притулок в чужій країні, отримують там освіту, а також працівники дипломатичних служб України та співробітники підприємств, які перебувають у відрядженні.
Закон необхідний для того, щоб встановити правовий статус трудових мігрантів та забезпечити їх соціальний захист, включаючи членів сімей. Однак як саме це потрібно зробити, законодавці не уточнюють. Наприклад, найважливіші права трудових мігрантів на прийнятні умови праці, винагорода за їхню працю, відпочинок та соціальний захист в законі делегуються "державі перебування". Як сама Україна буде забезпечувати ці права, розпливчасто сказано лише в одному пункті: "закордонні дипломатичні установи України приймають заходи для того, щоб трудові мігранти в повному обсязі користувалися правами, наданими їм відповідно до законодавства".
Не дивно, що більшість експертів, опитаних "Апострофом", сходяться на думці, що норми, які викладені у законі, носять декларативний характер і не вирішують реальних проблем наших заробітчан за кордоном. "Там ніякої конкретики. Все зводиться до того, щоб "поліпшити", "зробити ефективним", одним словами - набір гасел. Наприклад, там написано, що пенсійне забезпечення трудових мігрантів має бути врегульовано відповідно до чинного законодавства, а законодавства такого немає, значить, і регуляції немає ніякої", - пояснив "Апострофу" директор Украналітцентра Олександр Охріменко.
"Конкретні механізми реалізації закону до сьогоднішнього дня так і не були розроблені, - додає "Апострофу" експерт пасторально-міграційного відділу УГКЦ Георгій Селещук. - Наприклад, у законі йдеться про повернення українських трудових мігрантів та реінтеграцію. При Мінсоцполітики була створена робоча група, яка повинна була напрацювати пропозиції, але на цей напрямок міністерство виділило аж одного людини, а міграційний відділ ліквідували. Також в законі взагалі не передбачили забезпечення політичних прав трудових мігрантів за кордоном, зокрема, виборче право. Я вважаю, що це величезний недолік. Наприклад, в Італії, де за найскромнішими підрахунками близько 600 тисяч трудових мігрантів з України, лише 4 виборчі дільниці".
Саме тому, за словами українських "заробітчан", через рік після набрання законом чинності вони ніяк не відчули його користі. "Для мене взагалі незрозуміло, як український закон може захищати права людей на території, де діють свої закони, - говорить "Апострофу" працює в Португалії громадянин України Олег Федоренко. - Людей захищає внутрішній закон, але якщо ти нелегал, то тебе нічого не захистить. Ну, можеш потім приїхати в Україну і поскаржитися, що тобі не доплатили тисячу євро. Але з іншого боку, шеф, на якого ти працюєш, буде робити все, щоб тебе не спіймали як нелегала. Португальці і самі не зацікавлені в тому, щоб ловити наших, адже їх громадяни самі розбіглися по Європі в пошуках кращої роботи, тому вакуум як потрібно заповнювати: місцеві не хочуть самі за копійки збирати яблука. Ось і їдуть туди наші, румуни, молдавани. Як і в Польщі, а самі поляки їдуть у Німеччину".
Між тим, наші гастарбайтери щорічно присилають з-за кордону в Україну мільярди доларів. "Українські трудові мігранти - це величезний кадровий і фінансовий ресурс, це ресурс бізнес-контактів, але в Україні немає програми, як використовувати цей ресурс для економіки нашої держави", - додає Георгій Селещук.
Так, за даними НБУ, в минулому році обсяг приватних грошових переказів в Україну склав 5,2 мільярда доларів. При цьому в 2014 році ця сума була вище на 20,6%. Щоб спростити процес переказу грошей, у законі прописали норму про те, що "держава сприяє створенню трудовим мігрантам умов для здійснення грошових переказів в Україну".
"Сприяти" було вирішено двома шляхами: відкривати кореспондентські рахунки українських банків в іноземних банках і проводити консультації з міжнародними системами грошових переказів з метою зменшення комісії. Однак наші гастарбайтери зізнаються, що ефекту від таких консультацій вони не відчули.
"Я відправляю гроші не часто, щоб не платити комісію, але іноді доводиться допомагати братові, - розповідає "Апострофу" громадянин України Андрій, який працює на меблевій фабриці в Польщі. - Коли терміново потрібно, користуюся MoneyGram, там не потрібно ні рахунків відкривати, ні папірців додаткових збирати. Можу точно сказати, що як я платив 5 доларів комісії з кожної сотні за переклад, так і плачу, ніяких змін. Але взагалі вважаю, що гроші краще накопичити і привезти із собою в Україну, навіщо переплачувати зайвий збір".
Експерти відзначають, що мігранти навіть самі пропонували владі, як врегулювати ситуацію з переказом коштів. "Але я не чув, щоб це було прийнято або щоб були якісь послаблення або сприяння в переведенні грошей. Навпаки, в Україні періодично лунають заяви про облік цих коштів і додаткового податкового навантаження. Була величезна боротьба за те, щоб у законі була прописана норма про уникнення подвійного оподаткування, щоб двічі не платити податок за одні і ті ж зароблені гроші. Все це підштовхує трудових мігрантів до того, щоб йти ще глибше в тінь", - підкреслив Георгій Селещук.
Але відсутність чіткого механізму, який стимулював би "заробітчан" виходити з фінансової тіні, - далеко не єдиний недолік закону. "Там є пункт, який свідчить, що Україні потрібно укладати договори з іншими країнами щодо трудової міграції. А де ці договори? Україні як можна швидше потрібно укладати такі угоди з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, з тими країнами, де найбільше наших співгромадян. У них потрібно врегулювати і питання оподаткування. Наприклад, є договір між Малайзією і Китаєм, і люди, які працюють, сплачують частину податків на території Малайзії, а частина - на території Китаю. Тоді у нас буде зрозуміло, як платити пенсії українцям, які повернуться назад", - зазначив Олександр Охріменко.
Подібний договір в грудні 2016 року було укладено з Литвою і ще в 2009 році - з Португалією. У планах Держслужби з питань праці укласти договір з Польщею. Однак реально такі угоди працюють не завжди.
"Проблема таких угод — відсутність механізму їх імплементації і, наскільки мігранти взагалі можуть отримати про них інформацію і як їх застосувати на практиці. Наприклад, відразу після підписання угоди між Україною і Португалією ми намагалися розрахувати, яку пенсію реально міг би отримувати людина після повернення в Україну з тієї пенсії, яку він заробив в Україні та Португалії. На жаль, ми не змогли знайти експертів, які провели б конкретні розрахунки, а ми зверталися і в Мінсоцполітики, і в Пенсійний фонд. В Україні просто немає політичної волі, щоб визначити правові рамки трудової міграції. Якими документами осіб повинен підтвердити свій статус трудового мігранта, що йому дає цей статус і в яких ситуаціях він може скористатися ним, всі ці речі залишилися не врегульованими до цього часу", - скаржиться Георгій Селещук.
