Початок широкомасштабної війни він зустрів удома у Києві і в перший же день записався до лав територіальної оборони, не маючи до 24 лютого жодного відношення до армії. Перші місяці війни сидів під Києвом в окопах, а вже за півроку брав участь у найзапекліших боях на Луганському та Донецькому напрямках. Влітку отримав важке поранення під Бахмутом. Зараз у столиці на реабілітації, де ми з ним й зустрілися. Боєць 112 бригади ТрО ЗСУ МАКСИМ СТЕПАНЕНКО в інтерв'ю "Апострофу" розповідає про перші дні і місяці війни, про підготовку і участь у запеклих боях на сході, про буденне життя у Збройних силах України та проблеми української армії. До війни Максим був політичним експертом, а також він був одним з перших ведучих телеканалу Апостроф TV, де вів авторську програму "Безмежні регіони".
З перших днів в окопи
- Як для тебе почалася ця війна?
- Власне кажучи, ми прокинулися з дружиною від того, що друг зателефонував і сказав: "Почалося". Я не міг зрозуміти – шоста ранку, будній день. Потім уже я почув вибухи, почав моніторити. Ми були просто в шоці. Першу годину, мабуть, просто намагалися зрозуміти, що відбувається, далі – поїхали з дружиною на її роботу, забрали речі. А потім повернулися додому, і я побачив повідомлення Резнікова про те, що всі, хто має змогу тримати зброю, мають це зробити.
Читайте: Коли "оптимізують" армію: що означатиме для ЗСУ зменшення винагороди бійцям
Знайшов найближчий пункт ТрО, тому що в мене був "білий квиток", строкової служби не було. Як виявилося тоді, правильно зробив, тому що військкомати були недоступні, вони різко з'їхали, та й їх ще шукати потрібно було. А ТрО стала можливістю одразу отримати зброю і якось допомагати в обороні країни. Вже пізніше, коли дозволили ТрО використовувати за межами своєї адміністративної різниці, то фактично стерлася різниця між ЗСУ і ТрО.
- У тебе була обмежена придатність чи взагалі непридатність?
- Наскільки я розумію, непридатність. Я скільки разів приходив до військкомату і питання про строкову службу взагалі не виникало. У мене була травма спини і мені казали, що не можна важку броню носити.
- Ви записалися в ТрО. Що далі?
- Відразу нас комплектували, тому що люди ще доходили. Ми того ж вечора отримали зброю. В перший же вечір мене ледь свої не пришили, над головою вистрілили. Хто був у Києві, памʼятає, наскільки ситуація була незрозумілою. Ворога бачили усюди. Кожен – ворог. Коли люди отримали зброю, було страшно, тому що багато хто вирішував одразу стріляти, а потім – щось питати. Такий чорний жарт у нас ходив, що ДРГ – той, кого вбили.
Це був страшний період. Дякувати Богу, потім люди вже навчилися. Хто зовсім непридатний, той пішов з ТрО. Тижні за два-три ситуація стала схожою на щось контрольоване. А спершу було так - хто гучніше кричить, той і командир.
Читайте: Навесні почнемо витісняти ворога, а до осені звільнимо Україну - доброволець з Ізраїлю
- У перші тижні, коли під Києвом було дуже важко, ви де конкретно стояли, чим займалися?
- У перші дні ми були на північних околицях столиці. На другий день ми відстріляли по броні, яка залітала на Мінську площу, коли розчавило авто. То ми по тій броні й стріляли. Потім збирали добровольців відбивати, як тоді казали, десант. Позиції були на площі Шевченка, куди ми першими прийшли.
Приходимо, а там нікого немає, і взагалі не зрозуміло – ні лопат, нічого. Лише зброя, декілька ріжків у кишені. Ми ходили і у людей просили лопати, самі ж копали. Дякувати Богу, люди допомагали, чим могли.
На четвертий день нас перемістили на позиції в лісі, і там ми були 40 діб. Хоча ми взагалі не розуміли, на скільки ми туди йдемо. А це зима, жодного екіпірування – взагалі нічого не було.
Холодно і ти не розумієш, що відбувається. Вас переводять в ліс, кажуть: "Робимо позиції, тепер ми тут живемо". Немає ні бліндажів, нічого. Першу ніч ми спали просто на снігу. Потім уже потрошку розбудовувались – бліндаж зробили, укриття і відпрацьовували свою оборонну стратегію.
- Ви чекали ворога безпосередньо на тих позиціях?
- Так. У нас було бойове завдання. Перед нами стояла 72 бригада (окрема механізована бригада імені Чорних запорожців), яка безпосередньо працювала і зрештою зупинила ворога. А в нас було завдання, що якщо вони пройдуть лінію оборони, то ми вже тоді зустрічаємо. Але в нас тоді були лише коктейлі Молотова і ініціатива – ну, партизанщина – і, здається, одна "муха", яку волонтери нам підігнали. Проти колони ворога це не дуже суттєва сила, але щось кинути у ворога вже змогли б, а там далі б уже наступні кордони оборони нашого батальйону мали приймати бій.
- Тобто київський етап війни ви перечекали, не беручи активної участі в боях?
- Так, у нас жодного стрілецького бою не було, дякуючи 72 бригаді, яка чудово відпрацювала. Власне кажучи, якщо б не вони, то в нас би втрати були дуже і дуже суттєві, тому що ні в кого не було елементарно ні броні, ні турнікетів, ні взагалі розуміння. Тоді всі розуміли, що наші позиції були скоріше про самопожертву.
- Коли вже стало зрозуміло, що ворог на Київщині зазнає поразки, що далі?
- Тоді це теж для нас було питанням, тому що багато людей, які прийшли до ТрО, розглядали це як можливість захистити власну домівку. Але ми стали солдатами. Нам сказали, що, власне кажучи, ми оформлені як мобілізовані - до кінця війни.
Ми тоді думали, куди ж ми підемо далі. Було величезне бажання просуватися північніше, брати участь у зачистці, охороні, бо тоді було великою проблемою мародерство і недобитки. Оскільки ми були не дуже навчені, то це робота, яку ми могли б робити. Але нас туди, звісно ж, не направили.
На декілька тижнів нас забрали до Києва, ми працювали на блокпостах, а потім в рамках підготовки великого кільця оборони Києва ми облаштовували позиції в Київській області. У червні формувалися зведені роти для виїзду на Донбас і я приєднався до 2-ї зведеної роти. А 21 червня уже ми прибули в Лисичанськ.
Лисичанськ і Бахмутський напрямок
- Яка була підготовка безпосередньо перед виїздом на Донбас?
- Залежно що вважати підготовкою. Звичайно, нас навчали поводитися зі зброєю, ми проводили тактичні заняття, вчилися заходити в села. Багато такого роду роботи, але як досвід потім показав, це робота переважно ССО. А тероборону як ССО не використовують, і ті елементи, яких ми навчилися, – мабуть, один із них урятував мені життя... Але наше завдання – завдання піхоти.
Тероборона – це легка піхота. Підготувати людину до того, що потрібно під ворожим вогнем займати позиції, окопуватися і не боятися обстрілів, бо це буденне явище - до цього підготувати не можна. Людина вже на місці все опановує - і чи їде глуздом, чи засвоюється і якось намагається вижити, чи перетворюється на суперсолдата.
З людьми, з якими я у підсумку воював, я познайомився в дорозі. Я тоді дуже хвилювався, бо страшно було від того, що ти не знаєш цих людей. А виявилося, що коли туди приїжджаєш, ти пізнаєш кожного заново. Змінилися всі. Хтось у кращий бік, хтось у гірший, але змінилися. Жоден таким самим не залишився. Та рота, з якою я воював на Донбасі, стала мені більш знайомою, ніж та, з якою я був у Києві та Київській області.
- Ви зараз спілкуєтеся з тими, хто був із вам у теробороні? Багато хто опинився в гарячих точках?
- Звичайно. Та всі. Поїздка на Донбас в рамках зведеної роти була добровільною. Дві зведені роти працювали, наша найбільше. Ми застали Лисичанський НПЗ, Вовчоярівку, Берестове, Званівку, Верхньокамʼянське – потім Бахмут, Соледар. Далі весь батальйон їхав у Харків брати участь у контрнаступі. Наших хлопців забрали з Бахмута до Харкова.
- Після того, як прибули на Донбас, вас одразу кинули у гарячі точки чи був якийсь період адаптації?
- Не було жодної адаптації, тому що ми приїхали вночі і одразу була потреба виїжджати. Ми одразу опинилися на Лисичанському НПЗ. Тоді ворог наступав на Лисичанськ, на Сєвєродонецьк, там було найгарячіше. Ми трошки були в шоці від того, де ми опинилися, але доводилося працювати там, де ми є, і швидко вчитися й координуватися. Я думаю, ми дуже добре відпрацювали ті майже пʼять місяців на Донбасі.
- Які сили вам здебільшого протистояли з того боку?
- Номери не знаю, але це були механізовані бригади, тобто наступи в них проводилися з десятком одиниць важкої техніки. Це танки, БТР і все що завгодно. На той момент у них перевага була в радіоелектронній боротьбі, аеророзвідці і, звичайно, у кількості вистрілів. Тоді ще не було HIMARS. Перше, що в нас було з західної допомоги, це гаубиці 777. Звичайно, ми цим не воювали, цим користувалися інші люди, але це те, чим ми могли похизуватися.
Нас тоді перебивали за артою дуже сильно. Ворог користувався перевагами того ж радіоелектронного звʼязку. Тобто коли йде наступ, а в тебе рація не працює – це дуже неприємно, немає координації, ти не знаєш, що робиться в сусідній посадці, там іде бій і не зрозуміло, що там відбувається. Зараз, наскільки я розумію, в нас ця ситуація трошки покращилася, але тоді в цих компонентах ворог мав перевагу, і це дозволяло успішно просуватися вперед.
- Мобільними абсолютно не можна користуватися там?
- Ми витягли сім-картки. Був період до 12-ти днів, коли я не виходив на звʼязок, тому що ми були на позиціях. Рідні – матері я взагалі не казав, куди їду – не знали, що зі мною. Вже потім зі Starlink ми вийшли на звʼязок. А мобільними взагалі не можна користуватися.
- Після Лисичанська ти де опинився?
- Під Лисичанськом, ми там зайняли позиції під Вовчоярівкою і п'ять діб тримали оборону. Дуже суттєві втрати несли буквально кожного дня. Було тяжко, коли ти в один вечір знайомишся з хлопцями з тероборони з Голосіївки, а вранці всі в нуль, тому що вертоліт піднявся і відпрацював, і вся позиція на нуль. Це тяжко.
Взагалі те, як люди там трималися, – це щось неймовірне. Тоді у ворога була перевага десь 40 до 1 в пострілах артою. А коптери росіян залітали ледь не в сраку, вибачте. Ти йдеш до посадки в туалет, над тобою коптер.
- А зараз як із цим?
- У нас уже більше і засобів боротьби з дронами, і радіоелектронні засоби маємо. Але вони в них також нікуди не поділися. Не можна сказати, що ми перебили ворога в цьому компоненті, але, наскільки я розумію, свої можливості ми покращили.
- Говорять, що зараз у росіян відчувається снарядний голод. Це дійсно так?
- Це дискусія серед тих, хто там не був. Це з чим порівнювати? Якщо в тебе стріляли за годину 60 разів, а зараз 40 – це може і зветься снарядним голодом, але дуже сумнівно. Усе дуже й дуже в порядку. Я памʼятаю, коли HIMARS почали працювати, то стало десь на чверть менше. Але треба розуміти, що в них, незважаючи на втрати, запаси добрі. Вони їх женуть. Там зі снарядами все, на жаль, в порядку.
- У нас якась перевага вже вимальовується, на твій погляд, у загальній бойовій картині. На Донбасі, наприклад?
- Важко сказати, тому що, як на мене, ще вирішального бою не було. Потрібно розуміти, що жодна зі сторін зараз не має достатньої кількості ресурсів для того, щоб завдати нищівного удару противнику. Зараз це стратегія росіян – вести затяжні інтенсивні бої, щоб вони якомога більше нам коштували, щоб західні партнери нам казали, що щось багато ресурсів іде на війну, а просувань ніяких немає. Це і є їхня стратегія. Якщо б у них була достатня кількість сил, то вони б це зробили.
Зараз вони частково просуваються на Бахмуті. І це лише тому, що ЗСУ вибили їх з Херсона, і туди приїхали десантники, морпіхи – еліта російської армії, яка вміє воювати. Однак навіть зі спецами просування у них невелике. Буквально мова йде про кожні сто метрів, про кожну вулицю, кожну ділянку фронту, з якої можна вести вогонь і укритися.
Бої ідуть, вони дуже гарячі. І те, що зараз нічого не змінюється на мапі - це виключно через надлюдські зусилля. Хочу вам сказати, що психологічно це дуже важко, тому що коли ти раз дивом вижив, два дивом вижив, то розумієш, що це колись закінчиться. Власне кажучи, треба підтримувати моральний дух на дуже високому рівні. Мають бути поруч побратими, щоб у них все було добре, не кажучи вже про забезпечення - це зрозуміло.
В армії робота знайдеться кожному
- З погляду морального духу чого найбільше бракує?
- З цієї точки зору нам тоді нічого не бракувало, крім озброєння. Хотілося якоїсь техніки, щоб у нас була броня для евакуації, а не звичайні бусики, які ми переробили, і хоча б міномети – було б дуже круто.
А в плані мотивації виконувати завдання - ті, хто знав, для чого туди їдуть, так і робили. Звичайно, дехто не розраховував своєї реакції, і десь третина людей обʼєктивно не могла воювати. Причини різні - або психологічно не могла людина впоратися, або здоровʼя не дозволяло. А ті, хто воює, в них з мотивацією все добре.
- А взагалі якийсь відбір проводиться? Якийсь медогляд, щоб люди, які мають проблеми зі здоровʼям, зрештою не потрапляли на поле бою? Чи такого якісного відбору нам не вистачає?
- Не вистачає. З теробороною взагалі особливе питання, тому що це люди, які самі прийшли, не проходили медичного огляду і мають більші проблеми зі здоровʼям. Якщо в Збройних силах це принцип мобілізації – можна обрати людину, яка більш менш здорова, то тероборона – це ті, хто прийшов. Який стан здоровʼя зараз у населення - пояснювати не варто. У нас 40-річний на тренуваннях пробігся – тиск 214. Зрештою, він поїхав, працював і все нормально. І таких ситуацій дуже багато.
По-хорошому, тоді більшу частину потрібно було відправити, але такого теж не можна робити. Все видно по факту, коли ти приїхав, хто справляється, а хто – ні.
- А якщо людина не справляється, що з нею роблять?
- Це залежить від командира. Взагалі закон каже нам про те, що це невиконання наказу.
- От не може людина фізично.
- Тоді є багато інших практик – робота на кухні, внутрішні наряди. Це більш безпечна робота, яка не проходить в гарячих точках - та її теж потрібно робити. Тобто прибирати, готувати їжу, доглядати за технікою.
- Тобто якщо ти туди потрапив, навіть якщо по здоровʼю не підходиш, все одно тобі знайдуть роботу?
- Найбільше психологічні особливості враховуються. Я знаю приклади, є люди, які, мені здавалося, фізично ну ніяк не зможуть, але за рахунок високого морального духу – чудово. Ну або навпаки пару хлопців, які здорові й дужі, просто повсиралися, вибачте, і толку з того що вони здорові? Більш важлива психологія. Хтось просто не може, коли в нього стріляють.
- А як тоді в такому разі?
- Тут складно, тому що людина себе не контролює. Вона скочується до тваринного інстинкту і робить все, щоб вижити. Коли ти бачиш в очах цей тваринний інстинкт, людина розуміє, що зараз помре, і потрібно зберегти своє життя. Вони можуть тікати, відходити, вимикати рацію, і тому в інтересах бійців, щоб такі люди там не опинялися.
- На твоїй памʼяті були такі випадки? Як виходити з таких ситуацій?
- Звичайно. Просто наступного разу він не виїжджає. Це велика проблема, тому що ті, хто виходить на позиції - зрештою працюють більше. Не виходила вже рівна кількість днів, потрібно було хлопцям закривати собою ці дірки, які утворились.
Власне кажучи, мені тоді це сприймалося нормально, тому що в тому місці, де збираються люди, які бояться за своє життя - найгірше знаходитися. Бо тоді ці люди панікують, щось обговорюють, якусь стратегію. А це дурня. Потрібно концентруватися на виконанні завдання і думати, як його виконати. На щастя, переважна більшість так і роблять.
- Коли командири бачать таких людей, вони їх кудись в тил відправляють?
- Це зазвичай декілька десятків кілометрів від фронту - у ППД (пункт постійної дислокації, - "Апостроф"). Там зберігаються всі наші речі, туди бійці приїжджають на відпочинок під час ротації, відʼїстися, як мій товариш говорив "труси від жопи відірвати", тому що ти на нулі не маєш змоги покупатися.
- Що стосується бойових завдань. Ви кожен день працюєте чи день працюєте, день відпочиваєте? Як це відбувається на практиці?
- Усе залежить від командира і як ви домовитеся. Це на власний розсуд, як вам зручно. Класика – що люди 50/50 працюють. Дві доби на позиціях, дві на ППД. або чотири через чотири, залежно від інтенсивності боїв тощо. Але класична ситуація в тому, що всім доводиться працювати більше. У мене під Бахмутом було 13 діб, я ще тоді жодного разу на ППД з-під Бахмута не виїжджав. Ну тобто вийшли на позиції і 13 діб там були - до поранення.
- Набоїв та іншого вистачало?
- Так. відбувається постачання. Підвозять і БК, і їжу. На нуль не заїжджали, але на якусь там точку евакуації раз на добу чи раз на скільки-то часу, залежно від запасів, їжа, БК, все, що потрібно (підвозилося).
- А коли ви були під Бахмутом? Якою тоді вже була обстановка?
- Тоді йшли дуже тяжкі бої. Наскільки я розумію, це вже не наші позиції, тому можна казати, там ворог. Ми були на перетині під селом Покровське – десь 600-700 метрів до ворога в нас було, і вони ну дуже чудово працювали, зайняли позицію знизу під річкою. Ми їх не бачили, але розуміли, що вони там. Ми чули, що ворог дуже близько, але рельєф місцевості не дозволяв їх дістати – міни вони закидують нам, а у відповідь дуже важко, особливо, коли ти не знаєш, куди саме потрібно лупанути. Тоді вони дуже дисципліновано ходили, з дистанцією. Ти бачиш, ідуть кацапи з дистанцією, але мінометом ти їх не дістанеш. Хтось один перелякається і все. Якщо б ствольна артилерія, але у нас цього не було.
Треба розуміти нашу специфіку. Ми – зведена рота тероборони, яка прикомандирована до іншого батальйону. Тоді 58-ї бригади. Власне кажучи, ми від них і бойові завдання отримували, робили все, щоб бути їм корисними. На той момент у нас головне завдання було – коригування артилерії, тому ми намагалися бути якомога ближче до позицій, бачити, куди лягають наші снаряди, коригувати їх, давати замовлення на ці прильоти, якщо є ворог. Там дуже непогано вони працювали.
- А "пташки" вам допомагали? Я про дрони.
- Вперше, коли ми намагалися використовувати дрон, ми його підняли і його одразу забрали. Потім в нас їх там не було, тому нам доводилося, як у радянські часи, бінокль з дальноміром брати, якось вираховувати дистанцію. Не дуже сучасно, мʼяко кажучи. Але в артилерійських бригад все інакше, там набагато краще.
- Вам все-таки бракувало технічної складової?
- Так. Звичайно, завжди хочеться краще, але в нас тоді її не було зовсім.
Сухпайки ЗСУ - найкращі, та є й екзотика
- Як забезпечується харчування в армії? Це цікавий момент, оскільки в нас зараз дуже багато скандалів на фоні цього.
- Це так дивно і смішно, тому що я сам із експертного середовища і до цього багато читав, що харчування тут – просто офігієш, скільки в тебе вибору. Звісно, ні. Все залежить від конкретної ситуації – від можливості доставити туди, від того, чи є що доставити. В нас, наприклад, було гірше, через те, що ми прикомандировані, рахуй усиновлені. Зрозуміло, що ти своїм краще даси волонтерську шоколадку. Правда, всі ділилися, все нормально, але в нас була специфіка, що ми на забезпеченні тієї бригади, до якої ми прикомандировані. Тому чекати чогось доводилося від них і залежно від того, що є.
Єдине, що мене засмучувало, що хліба свіжого не було - або його не було взагалі, або він був із пліснявою. Що твердий – то зрозуміло. Здебільшого це були галети замість хліба. Хліба дуже хотілося. У Дніпрі, коли в лікарні хліб свіжий був, думаєш - класно, він мʼякий такий. А так здебільшого тушонка. Шикарно, якщо це зсушні сухпайки, вони неймовірно шикарні. У нас багато волонтерських було, із Польщі, з різних країн – все, що завгодно можна там знайти: і боби, і сосиски. В південнокорейських сухпайках і водорості. Коротше, пацани екзотики наїлися. Але українські сухпайки найкращі.
- Ти до війни був експертом. Можеш якось прокоментувати цей скандал із закупівлями?
- Це, на жаль, свідчить про те, що зміни, які нам життєво необхідні, або просто не відбуваються, або відбуваються точково і не доходять до певних місць і структур, де люди вже роками працюють і набили собі чоло. Люди, в яких є совість навіть на війні красти... Я не знаю. Єдине, що я раніше чув, що той, хто в армії служив, той у цирку не сміється. Дякувати Богу, я так розумію, таких ситуацій вже менше стається.
Багато таких ситуацій, які взагалі не відомо як могли статися в 2023 році в нашій армії, яка вже майже десяток років продовжує воювати. Це вкрай дивує. Всі знають, хто такий коптер в армії – це людина, яка відповідає за матеріальні речі. І ми маємо досі якусь радянську ментальність, що це така важлива посада, що з коптером можна домовитися. Це такі армійські штуки, що в коптера завжди все є. Він тобі скаже, що ти ніколи нічого не допросишся, але все є.
Здавалося б, якщо щось є, то це треба видати солдатам. Наприклад, людина починає мудрити. Мій знайомий коптер хотів закопувати коробку консерв. Казав, от ми йдемо в наступ, а якщо будемо відходити… Йому кажуть: "Ми зараз хочемо їсти, видай людям". Це якісь такі анекдотичні радянські штуки, які чи то в наших людях живуть, чи зі строкової служби залишилися.
Тероборона – це взагалі в принципі армія своїми руками, тому що сформувалася, як сформувалася, і з того, з кого сформувалася. Все залежить від ситуації та складу людей, які туди увійшли – з досвідом чи без. Коли все під Києвом горить, то і повчитися цих основ нема коли. Дорого коштувало розуміння того, що стріляти можна лише з дозволу командира – це речі, за які дорого платили, але яким навчилися.
- У зоні бойових дій теж завжди постріл із дозволу командира?
- Ні, там інша ситуація. Там (на Київщині, - "Апостроф") треба було розуміти, що на ту мить мова йшла про цивільних з автоматами.
- Історії про friendly fire дійсно мали місце?
- Звісно. На жаль. Невідомість, відсутність координації та просто тому, що була плутанина – що, куди. Всі хотіли щось зробити, незрозуміло було все. Там і чутки поширювалися, що ДРГ ледь не у вигляді немовлят ходять. Усі чекали на ДРГ – і на таксі вони їздили, і в "швидких". Я памʼятаю, я персонально ледь не почав стріляти у "швидку", тому що я думав, що це ДРГ. Дякувати Богу, вистачило мізків. Ти бачиш, що це "швидка", і почати стріляти туди – це моральний барʼєр, коли ти не бачиш загрози.
Це був наряд у Києві, у нас була територія, яку ми охороняли. Я був у секретній позиції, де мене не треба було бачити. Вночі підʼїжджає "швидка", стає далеко. А тоді нам дають інформацію, що ДРГ працює на "швидких", до них увага. І от підʼїжджає "швидка" і стоїть. Потім починає їхати на мене з дальнім світлом. Я розумію, що мене видно, я не бачу, що відбувається, приготував зброю. Та вони, дякувати Богу, повернули. І таких ситуацій дуже і дуже багато. Хтось там когось не зрозумів. Страшні речі відбувалися.
Особливості ТрО ЗСУ
- Ви тепер є частиною ЗСУ.
- Ми підпорядковуємося Збройним силам України, є підрозділом Збройних сил України, але називаємося теробороною. По суті, це легка піхота в складі ЗСУ.
- Тобто тероборона – це лише піхота? Чи можливі інші варіанти, якщо людина хоче, умовно кажучи, в танку працювати, з артилерією?
- Ні, це вже регулярні частини ЗСУ. Тероборона… Якщо чули, зараз Тарас Чмут збирає ініціативу з "Повернись живим" – "Довгі руки ТрО" на міномети. Тому що в ТрО їх немає, вони є в основному в бригад. У нас лише автомати і якісь штуки типу РПГ, СПГ.
- А чи є відбір з тероборони в танкові війська, в артилеристи тощо?
- Це все залежить від окремої ситуації. Як правило, не прийнято переводити, тому що якщо ти всіх переведеш боєздатних, то у тебе залишиться небоєздатний підрозділ. Якщо він виїде працювати – його перебʼють, і ти відповідатимеш за це. Тому кожен зацікавлений в тому, щоб залишити собі якомога боєздатніший склад. Більша мотивація, щоб навчити своїх воювати краще. Нам пощастило, що людина знала персонально дуже чудового полковника, який нас за два-три тижні "віддрючив" так, що це нас і підтягнуло дуже сильно. Він з недосолдатів зробив людей із дисципліною, відповідними реакціями.
- На інші військові спеціальності набір уже за мобілізацією відбувається?
- Так.
Зараз найвдаліший період доєднатися до ЗСУ
- Як військові дивляться на сьогоднішню мобілізацію? Як ви можете прокоментувати мобілізацію в Україні сьогодні?
- Це цирк і позорисько. І оці цирк і позорисько – це ті окремі кадри, які добре розходяться в мережі. Це кошмар і жах, тим паче люди мають розуміти, що зараз вони йдуть в добре підготовлену армію з можливістю добре навчитися, обрати собі бригаду, навчатися військовій спеціальності і з зовсім іншою зброєю, ніж у нас. Зараз все набагато краще. Ти будеш і добре навчений, і добре обмундирований. Ну, залежно від бригади – у кого яка ситуація з озброєнням. Але це не порівняти з тим, що в нас були коктейлі Молотова і автомат з одним рожком, навіть без ременів.
- Тобто ті, хто боїться мобілізації, мають розуміти, що вони потраплять до абсолютно боєздатної армії?
- Дарма бояться. Я, наприклад, якщо чесно, бачу певну проблему того, що люди бояться. Це сформувалося тим, що армія – супергерої, що є правдою. Але треба розуміти, що немає такого, що ти туди прийшов, тобі дали якусь магічну пігулку, і ти вже супергерой, воїн ЗСУ. Немає. Все це навчання. Тій самій елементарній хоробрості люди вчаться. Всі спочатку бояться, що десь шумно, десь стріляють, але потім освоюєшся і почуваєш себе дуже спокійно, чудово. Я не бачу сенсу людям цього боятися. Навпаки, зараз це найкращий та найвдаліший період, щоб доєднатися до лав ЗСУ.
- Є така думка, що воювати зрештою буде фактично кожен. Як ти вважаєш?
- Якщо чесно, зараз якось цим не пахне, тому що люди, які спочатку починали, багато хапанули. Це і поранення, і хтось вже виконав свій обовʼязок і пішов. Хтось просто вже морально виснажений. Адже це морально дуже виснажує, тому що це перенавантаження, надобставини. Треба розуміти, що такого ніколи ні в кого не було, і, дай Боже, більше не буде. Організм працює на виснаження.
Хотілося б, щоб була ротація людей, які вже рік відвоювали. За цей час, я вважаю, можна підготувати нову зміну - за два-три місяці, та навіть півроку. Є багато програм міжнародних партнерів, інструкторів. Зараз це шикарно, просто чудово. З можливістю навчитися на західній техніці працювати. Абсолютно небо й земля насправді.
- Я мав на увазі те, що воюватимуть всі, чи все ж таки більша частина українців залишаться поза війною?
- Я перервався. Тому й хотілося б, щоб була якась зміна, тому що зараз все ще характер всенародної війни. Якби вона такою не була, то ці маніакальні плани росії могли б реалізуватися.
Але вибачте, коли люди почали ледь не битися за можливість отримати автомат, то це справді спротив усього народу, і вони ніколи не переможуть. Тому хотілося б, щоб якомога більша кількість людей, які можуть, і в цьому випадку зобовʼязані це робити - взяли і зробили. Бо всі ми колись не були військовими, не брали участі в боях, але нічого в цьому немає такого, чого б люди не могли зробити.
- Зрозуміло, що мотивує нас. А що мотивує ворога тут помирати?
- Взагалі гадки не маю. Якщо чесно, це була моя мрія – запитати в них. Я, мабуть, тому з укриття раніше, коли затрьохсотився, вискочив, тому що там орк здихав, і мені хотілося, по-перше трофеї взяти, і запитати, за що він тут здихає.
- Але не встиг. З полоненими доводилося спілкуватися?
- Я уникав цього. Та й ми були постійно на позиціях, їх там не було. Якось сам я їх не шукав.
Прикро, що якщо в нас на напрямку здебільшого здихали "вагнери", так би мовити деструктивні елементи суспільства, то в нас вмирають найкращі. Льоша Степаненко, 26 років, вчитель. Він міг би навчити скільки поколінь, вплинути на них. Точно не зброю він хотів у руках тримати. Тобто ті, хто хоробріші, сміливіші, хто розуміє, наскільки висока ціна перемоги й поразки у цій війні - ті й гинуть. Прикро, що вони чистять якісь свої елементи… це ж не люди. А в нас це дійсно найсміливіші й найхоробріші.
Тому я вважаю, що наші воїни заслуговують на ротацію, але точно не на зменшення зарплати в жодному вигляді.
Поверніть військовим доплати
- До речі, про зарплати. Як ти вважаєш, чи повинен бути перегляд зарплат військових в цілому по країні, і тих військових, які не воюють, але готуються до війни?
- Я вважаю, що ні. Не забуваємо, що огидними ручонками Третьякової зняли зарплату з роботи. Тобто це вже було погіршення соціальних гарантій, коли люди йшли до ТрО. Зрозуміло, що в перші дні ніхто не думав про це, а коли місяці тощо - це все вимагає забезпечення твоїй родині. Тоді зняли зарплату.
Власне кажучи, ці гроші – 44 тисячі, які отримували всі, мені здається, це більш ніж адекватна зарплата навіть для тих, хто знаходиться в глибинці. По-перше, реалії такі, що солдат все одно купу грошей витрачає на свої військові потреби. Ми коли їхали, держава тобі дає мінімум, мастхев: зброя, БК, броня. Але елементарно в тебе має бути два турнікети або більше – ви їх купуєте собі. Тактичні рукавиці, форма, взуття, щоб тобі було зручно, купа шкарпеток. Каремати взагалі одноразові – ти вийшов на позиції, вони тобі продірявлені, або спальники. Це все одноразові речі, які часто самі купуємо. Добре, якщо є волонтери, але здебільшого купуємо самі.
А пальне для авто, які купують волонтери. Але ж ви розумієте, це старі машини. Вони настільки багато грошей зʼїдають на ремонт. За це все теж хлопці самі скидаються й платять.
Виходить, коли ти готуєшся до виїзду в червону зону, то ти нехай отримуєш 44 тисячі. І тобі треба на них зібратися. Це, мʼяко кажучи, небагато, а зараз буде 20.
- Так виїзд на нуль - це ж сто тисяч.
- Так, але ти ще туди не поїхав, тобто в тебе ще немає тих ста тисяч. Тобі треба в борг брати, чи в кредит одягатися? Ні. І, якщо я правильно зрозумів геніальну ідею нашого Міноборони, то ось ця надбавка зберігається. Але якщо вона буде градуватися між тими днями, коли ти на нулі, і коли ти на ППД, то все одно повної бойової надбавки не буде, тому що тобі треба для цього взагалі тридцять днів бути на позиціях і взагалі не виїжджати звідти. А це неможливо.
З іншого боку, друзі, як ви думаєте, скільки там можна протриматися? Інтенсивність боїв – люди, які там не були, не розуміють, що коли ти туди заїжджаєш, не йдеться про "я рік там попрацюю". Це не трудова міграція, а війна, і все залежить від конкретної ситуації. Хтось, буває, на жаль, одразу, хтось все проходить. Ось у мене 40 діб вийшло. Багато це чи мало – Бог його знає, але це 40 діб. Якщо так почнуть вираховувати, то вийде дуже й дуже сумно. Це повна дурня.
При чому, формулювання про те, що це нібито має стимулювати людей до виконання завдань на нулі – звісно ні. По-перше, тому, що солдат не обирає, де його частина знаходиться і які завдання виконує. Це справа підневільна. Є командування, воно бачить ситуацію і необхідність – потрібні ви там чи ні. Від солдата це точно не залежить.
І як вони собі це уявляють? Конкурс бажань? У нас відправляють потяг на Донбас, хто хоче застрибнути? Ні, це військова структура. Ти в складі частини, і не можна отак бігати від однієї частини до іншої, інакше дурня буде. Виходить, що це суттєве зменшення абсолютно всім.
- Петиція щодо цього питання за лічені години зібрала необхідну кількість підписів. Як ти вважаєш, президент зреагує, дасть цій петиції хід?
- Що тут можна сказати? Просто навіть не здумайте забирати у військових - більше немає чого сказати. Це абсолютно дурна річ, я не думаю, що це настільки суттєвим чином скорочує наші військові витрати. Друзі, HIMARS сам по собі не стріляє, АК само по собі не стріляє – стріляють люди. Справжня зброя – це наші солдати, а зброя – це всього лише їхні інструменти.
Ось ми зараз кажемо, що росія готується до нової хвилі, накопичує ресурси, а ми зменшуємо виплати? Звісно, це не може позитивно вплинути на солдат. Друзі, в нас спокійні тили, це не робиться просто так, а вартує величезної кількості зусиль і всім тиловим структурам, які хоч і не в червоній зоні, але це не 20 тисяч. Не кажучи вже про те, що ти не можеш звільнитися і знайти собі краще місце. На момент, коли держава і народ бореться за можливість свого існування, найменше, що може зробити держава – це бодай на якийсь період виключити з життя солдата матеріальну складову. Він має повністю присвятити себе підготовці, думкам про війну, про оборону, а не думати про те, що зараз доньці треба взуття купити. Це дурниця. Ціна, яку люди платять, набагато більша. За гроші це не робиться. Люди якщо не бачать для себе можливості воювати, вони ні за яку суму цього не зроблять. Це не стимул, тому що для себе в той конкретний момент вони оцінюють своє життя. Їхнє життя не коштує 100 тисяч, і наші не коштують. Це все безцінно. Але хтось знаходить в собі сміливість і воює, а хтось ні. В будь-якому випадку, гроші тут для жодної зі сторін не є стимулом.
- У ЗСУ зараз служить багато жінок. Ти багато дівчат бачив у боях?
- Ні. Можливо, це через специфіку тероборони. У нас є дівчина, та це воїн з дуже сильним духом. Позивний "Каратист", Тоха.
А ще дуже багато медиків і тих, хто якусь іншу функцію виконують: інструктори з медицини, волонтери. Дуже багато жінок залучені до перемоги.
- Жінки-воїни і чоловіки рівні чи є якась поблажка?
- Все від психології залежить. Якщо людина психологічно може це сприймати, коли в тебе стріляють, то стать ніяк не впливає.
Страх в армії - це нормально
- Повернімося до мобілізації. В нас часто проскочує, коли когось на чомусь спіймали, що ЗСУ – це як покарання. Там у клубі когось зловили, і все – в армію. Чи правильно це?
- Давайте скажемо, що це дискурс тих, хто не там. Це про армію, але не серед армії. Тому дуже дивно, коли такі речі обговорюються.
По-перше, з ким ви хочете в окопі бути? Те, як людина себе зараз в клубі поводить – це ще не гарантія, що він буде таким же в окопі. Мій досвід підказує, що кожна людина туди приїжджає і змінюється. Можна в кращу сторону, можна в гіршу. І минулий спосіб життя ніяк не підготує до цього.
Але армія, звичайно ж, не покарання. В нас немає штрафних батальйонів, загороджувальних загонів. Якщо людина зможе знайти для себе мотивацію, то так. А якщо ні, то від неї буде більше проблем.
- Багато говорять про те, що люди бояться смерті, бояться воювати. Як з цим бути?
- Ну так це нормально, всі бояться. Страх – це нормально. Вам кожен скаже, що хоче жити. А якщо скаже, що ні, то коли в нього почне прилітати, він зрозуміє, що хоче. Із цим потрібно працювати. Хоробрості елементарно навчаються. Тобто якщо людина менш досвідчена виходить із більш досвідченими, то вона переймає від них і навички, і досвід тощо. Цього навчаються. Звичайно, є відчайдухи, які вродилися такими, але знову таки, від цього може бути навіть більше шкоди для загону, якщо людина самостійно щось робить. Потрібно розуміти, що це командна робота.
Якщо в тебе є страх, це нормально. Власне кажучи, тільки коли ти з ним стикаєшся, коли ти розумієш, як тобі треба поводитися в стресовій ситуації… У когось виходить не з першого разу, у когось не з другого. Я знаю людину, яка три місяці боялася вийти на позицію, але вже потім її було не зупинити. Тобто цього навчаються. Ніхто не скаже, що він народився під обстрілами і для когось це природня ситуація. Головне – хто з тобою поруч. Щоб це були люди, яким ти довіряєш, які тебе не залишать і яких ти не залишиш. Саме в такій ситуації все що завгодно можеш виконати.
- Чи є в армії місце для умовних "рембо"?
- Це незначний відсоток людей, але є такі. Я знаю такого особисто, це людина з бойовим досвідом. Я не знаю, може, йому невесело було якось в окопах сидіти, але він сам вигадував завдання, виходив. Це насправді шкодить, тому що, не знаючи, що ти йдеш, тебе можуть свої пристрелити з сусідньої посадки, тому що їх не попередили. Це може бути ворог. Чекати, що тебе вбʼють раніше, ніхто не стане, це перше.
По-друге, ти можеш видати позиції. Ти можеш елементарно витратити своє життя бездарно. В першу чергу це командна робота, і від якостей низових командирів дуже залежить те, як бій закінчується. Це ті низові умови, які і роблять різницю на війні.
- Чи можеш ти підтвердити, що рашисти перевдягаються в нашу форму? Як тоді визначити, що це саме ворог?
- Власне кажучи, тому по позиціях ніхто і не шариться. Якщо є потреба кудись іти, ти інформуєш про це. Все, що не проінформоване, може бути хто завгодно, і вогонь відкривається на ураження. У мене була така ситуація, що два "олівці" йшли і не зрозуміло, хто це був. Далеко – в нас немає ні біноклів, нічого. Вони йдуть на нас, наближаються. Ми знаємо, що там і орки були, і наші там позиції були, орки відходили. Тобто там може бути хто завгодно. В такому випадку ти людині стріляєш над головою, і якщо в тебе мати летять, – це свої. Якщо стріляють – це потім вогонь на ураження.
- А відома "паляниця"?
- Так, це все працює. Я персонально знаю, що в нас Володимир Бездітний виводив групу з оточення, і хто де – незрозуміло, свої чи не свої. Так, часто застосовується "паляниця". Ми коли зустріли випадково розвідку 58-ї бригади, зрозуміли, що ні вони нас не чекали там побачити, ні ми їх. Власне кажучи, міг статися нікому не потрібний бій. Виходиш, кажеш: "Хлопці, слава Україні! Паляниця, свої".
А так, звичайно, вони перевдягаються. Хіба важко на себе стрічку якогось кольору начепити? Звичайно ні. Форма – також ні. Каски – у "Вагнера" ще тоді я на секунду собі примітив, що в них були такі самі піхотні каски. Не кажучи вже про те, що хлопці воюють, кому в чому зручно. Це не обовʼязково має бути піксель, будь-яка форма, в чому тобі зручно, тепло, щось більш маскувальне. І ми, і вони – в чому завгодно.
- По одягу немає жорстких якихось правил?
- Немає. Зазвичай це форма, але ніхто тебе не змусить її вдягнути, якщо тобі зручно в чомусь іншому.
У 2023 році війна не закінчиться
- Зараз питання до тебе як до експерта. Є багато різних прогнозів щодо термінів завершення війни. Ти як вважаєш?
- На жаль, в мене є відчуття, що в 2023 році це не завершиться. За винятком, якщо росія сама не капітулює. Як ми бачимо, чомусь настільки "жест доброї волі" ще не назрів, ми ще формуємо в них це бажання. Але, як на мене, 2023 рік ще не буде завершенням війни хоча б тому, що ні в кого немає достатньої кількості ресурсів.
Звичайно, в інтересах України закінчити це якомога швидше, тому що ми залежимо від допомоги Заходу. Наскільки довгою буде така консолідація й підтримка, ми не можемо знати. Нам потрібно якомога швидше робити своє. У росіян із цим простіше. Незважаючи на санкції, в них є власні ресурси. У них проблеми з мотивацією, тобто зробити цю війну популярною серед свого населення, на внутрішню арену. Ми більше залежимо від зовнішньої арени.
Раніше мені здавалося, що із мотивацією в нас все в порядку, але якщо в нас такі речі відбуваються із заробітною платнею - це дуже дивно. Нехай вже буде інфляція. Але фактично зрізати зарплати – як на мене, це тільки на користь ворогу грає і нікому іншому. Про жодну справедливість, а тим паче про покращення становища точно тут не йдеться. Тому від того, наскільки ми будемо готові далі продовжувати цю війну, наскільки в нас буде формуватися ротація, наскільки в нас люди будуть готові і далі продовжувати боротьбу не з тим лише, що ти без світла пару годин просидів і ти воюєш.. Потрібна активніша участь, тоді наші шанси збільшуються. Але в 2023 році, якщо чесно, я не бачу перемоги… Ще у ворога є сили і бажання захопити ініціативу на Донбасі, ще не вирішена доля навіть в тих боях. Залежить від того, чи зможуть вони знову відкрити другий фронт. Тому 2023 – важкий рік, тому що це глибокі води війни. Вони зношують нас і морально, і фізично, але у нас немає іншого виходу як триматися.
- Донбас – це зараз основний напрямок? Чи можна чекати, що ворог суне з якихось інших напрямків?
- Звичайно, чекати варто. Те, що з півночі нічого не відбувається, – це не тому, що в них не виходить, а тому що з нашого боку робиться достатньо дій для того, щоб їхній наступ був неефективним. Навіщо класти більшу частину своїх військ на півночі, якщо можна на більш вузькій ділянці фронту – на Донбасі – просуватися. Так, звичайно, Донбас, я думаю, для них буде головною метою, тому що десь потрібно їм ставити галочку. Щось має бути досягнуто, "піар-ходу" в Маріуполі, очевидно, вже не вистачає. Тобто їм потрібно щось показувати, щось демонструвати, куди ж діваються всі ці люди, всі ці гроші. Я думаю, що все найгарячіше ще попереду.
- А Крим можемо повернути? Яким шляхом?
- Звичайно, військовим. Але ми розуміємо, що наразі навіть не йдеться про формування того угруповання, яке могло б це зробити.
- А техніка, яку нам надасть Захід – ці танки, можливо, літаки – якось вплинуть на хід війни, щоб ми почали відвойовувати південь?
- Важко сказати, але якщо йдеться про ту кількість, про яку ми зараз із вами кажемо, йдеться про заміну й наповнення частей технікою, яка вже була втрачена, ми розуміємо, що кожен день війни і нам техніки вартує - це можливість, як на мене, замінити ту техніку чи, можливо, сформувати декілька ударних груп. Якщо в нас будуть літаки, то у можливості комбінувати це вже більш суттєвий ударний потенціал. Якщо їх не буде, то самими танками далеко теж не заїдеш з такою кількістю. Або їх має бути непристойно багато…
- Скільки?
- Зважаючи на модифікацію. Зараз прийнято міряти "Леопардами". Якщо вимірювати Leopard 2, то, мені здається, це машин 600 – 800. Це лише танків.
- А чому Захід вагається? Він допомагає активно, але все ж.
- По-перше, я думаю, для них це сприйняття того, що іншого шляху немає. Я розумію, що і вони, і ми хотіли б жити в мирі. Власне кажучи, усвідомлення того, що не буде миру дипломатичним шляхом. Наприклад, буде перемирʼя, яке потім стопудово коштуватиме нам державності, – це є наше головне завдання, щоб вони це усвідомлювали.
По-друге, ми усвідомлюємо, що європейські країни власних національних армій практично не мають. Це дуже обмежений і скромний контингент. У них колективна безпека покладається на Північноатлантичний альянс. Власне кажучи, там вся зброя. Нам простіше в двосторонньому форматі працювати через позицію Угорщини щодо НАТО. Але нам дають дійсно немало. Ми розуміємо, що вони це сприймають як можливість оголити себе. Тобто якщо вони позбуваються зброї, в них її немає.
Знову ж таки, в Британії парадигма війни не сухопутна. Основне групування військ у них – це морські сили і повітряні. Власне кажучи, так і в Штатах. Авіаносець нам не нададуть. Передавати літаки – це для них зменшити власну можливість удару. Тобто якщо наземна техніка не відіграє особливо важливу роль у їхній концепції ведення війни, то її простіше нам дати. Якщо літаки для них вкрай важливі, то буде вже йтися про те, що це ослаблення американської армії. Хоча у випадку з F-16 я вважаю, що можна спокійно давати.
- Нам без цього навпаки важко виграти.
- Так. І ось виходить, що це величезна робота нашого дипломатичного фронту – донести до наших партнерів те, що наші інтереси щодо захисту власної територіальної цілісності та суверенітету абсолютно співпадають з інтересами, наприклад, євроатлантичного світу та можливістю убезпечити себе від росії в подальшому.
Захід за нас війну не виграє
- Як ти думаєш, зрештою Захід дасть все, що потрібно для перемоги?
- Ні. Спасіння потопаючих – справа самих потопаючих. Я думаю, якщо йтиметься про формулювання "все", то все вони не віддадуть. Треба розуміти, що це наша війна.
- Данія віддає нам всі CAESAR.
- Це скромна кількість одиниць, на жаль.
- Дадуть танки, літаки, зброю, а зрештою і війська?
- Ні, звісно ні. Це не секрет, Кулеба сам казав, що в перші дні війни був якийсь сумний консенсус наших партнерів про те, що росія напала і, на жаль, чинити цьому спротив неможливо. Ми довели, що це можливо. І виключно через те, що ми кожного разу доводимо, що це реально, це збільшує впевненість і в них в тому, що їхні дії у підсумку виявляться правильними і призведуть до перемоги – історію пише переможець – і що вони не залишаться "поганими".
- Як, на твою думку, завершиться ця війна і коли?
- Складно сказати. У війні на виснаження важко сказати, яка зі сторін першою виснажиться. Для нас це виживання. Тому, вибачте, якщо ми здамося і склеїмо лапки раніше, захищаючи свої життя, ніж вони свою кончену і хвору ідею просуватимуть, то гріх нам ціна тоді.
- Я про інше. Ми всі віримо, що переможемо росію. Якою буде ця перемога?
- Це буде виключно військова перемога. Дуже тяжка і, на жаль, ще не скоро. Можливо, це 2025 рік. Все залежить, знову таки, від тих ресурсів, які ми будемо мати.
- Є думка, що ця війна може завершитися на російській території.
- А чому б і ні? На війні прогнозувати щось дуже складно, тому що там існує виключно право сильного. У міжнародній політиці це все завуальовано під норми юриспруденції, а там це просто у відвертому вигляді. Якщо росія може зараз просто і безкарно бити ракетами, бо їй нічого не прилетить у відповідь - але якщо ми почнемо завдавати ударів, то це змусить їх триста раз подумати, варто це робити чи ні.
- Вже є розмови, що нам дадуть якісь ракети, не американські, британські.
- Дай Боже. 160 км – це дуже непогано. Це можливість бити по тих вузлах постачання, які знаходяться поблизу кордону. Їм доведеться дуже сильно напружуватися, щоб не палитися. Тобто ти не зможеш настільки велику кількість заводити одночасно, це мають бути маленькі партії, польові склади, що буде потенційною ціллю для малих безпілотних обʼєктів, для наших ДРГ, які просто розумники – це неймовірні люди. Це те, що ми зобовʼязані робити, коли в нас буде можливість.
Воювати з москалями - в крові українців
- Яким має бути відношення українців до росіян після війни?
- Чесно, я не знаю. В мене до них ніякого відношення немає, я б просто забув про їх існування. Це їм щось від нас треба.
- Але ж вони все одно будуть поруч.
- Це для мене відкрите питання. Звісно, хотілося б буферну зону створити, але це все фантазії. Було б здорово. Ну і якби розпалася росія... Ми всі розуміємо, що це ядерна країна, і не в інтересах Заходу, щоб ядерна зброя з одних хворих рук помістилася потенціально в сотні таких самих рук. Зрозуміло, що це будуть далеко не демократичні держави. Так з одним маніяком доводиться говорити, а так це буде купа інших. Зрозуміло, що розпад росії точно не в інтересах Заходу, як вони собі це бачать.
- А можуть якісь частини рф самі відколотися?
- В це слабко віриться. Дуже прикро за чеченський народ. Те, скільки чеченці билися, це неймовірне щось. І те, на що зараз перетворила їх ця злочинна шайка кадировців… Чеченці за нас воюють. Справжні чеченці – це воїни. Грузини теж. А так в наших інтересах, щоб в рф зникли вуглеводні в Сибіру, щоб Сибір відколовся. Відколеться Сибір – нічого не буде.
- Українці воюють з росією вже не вперше. Чи можемо ми зробити так, щоб ця війна стала останньою?
- Я себе мотивував тим, що в нас у крові воювати за свою землю, з москалями зокрема. Я не гірший за свого батька, за свого діда. Я б не хотів, щоб мої діти бачили, що таке війна, тому що це не те що жахливо, це поза межами того, що можна побачити в мирному житті. Ти можеш купу фільмів дивитися про це, воно в тебе формує якесь уявлення, але це все інше. Війна – це кров, бруд і пил. І втрати. Тому тільки хвора людина як путін, могла хотіти цю війну, витрачати мільярди доларів, замість того, щоб покращити ситуацію в росії.
Витрачати купу грошей, знищуючи все і називаючи це "звільненням" – це лише винятково хворі люди. Дуже страшно, що наші діти будуть змушені це продовжувати, тому тільки остаточна перемога. Не можна зрозуміти логіку - навіщо. Навіть якщо уявити, що їм дуже важлива Україна, і дідусь Лєнін там бідний не спав, думав, як би Україну кращою зробити – у вас є купа грошей, вливайте їх у щось хороше. Фінансуйте, інвестуйте. Тільки хвора людина може думати, що ти витратиш купу грошей на війну, і на тебе чекатимуть там як на "освободителя". Ти і своїх покладеш – Бог з вами – але це нам завдає горя.