Понад півтори сотні робіт вітчизняних художників стануть частиною постійної експозиції Національного центру мистецтв і культури Жоржа Помпіду в Парижу. З них 123 роботи – це твори Харківської школи фотографії, які сколихнули естетсько-культурну спільноту далеко за межами України, і стали справжнім одкровенням.
Оголені тіла, маргінальні спільноти, шок-контент, антиестетські образи – і все це не в XXI столітті, а в 60-70-ті роки минулого століття. Так, у часи свавілля радянської моралі та заборон, в доцільність яких вірила достатня кількість людей, щоб усім іншим ховатись у підпіллі. У ці смутні часи народилась і Харківська школа фотографії, і чимало фотохудожників, яких нині знають і високо цінують далеко за кордоном.
Впродовж епох художникам Харківської школи фотографії вдається так само влучно реагувати на зміну політичних і соціокультурних декорацій. Ба більше – зараз вони підкорили не лише сучасних інтелектуалів, а й цілком досвідчених французьких мистецтвознавців. Чому ж французів так вразили ці роботи і як розвивається цей вид мистецтва в Україні - "Апострофу" розповів представник Харківської школи фотографії РОМАН ПЯТКОВКА.
Бутерброди, оголені тіла й концепти
- Романе, як ви особисто відреагували на новину про те, що ваші роботи поїдуть у Помпіду? Чи було це для вас цілковитою несподіванкою?
- Для мене це несподіванкою не було – я знав заздалегідь. Тому що в організації "Клуб колекціонерів" (Український клуб колекціонерів сучасного мистецтва, – "Апостроф") про Помпіду говорили давно. Ми чекали на цю подію й вірили, що вона відбудеться. Цікаво лише було, які проекти захочуть, які з них найбільше сподобаються кураторам музею Помпіду.
- Хто приїхав відбирати ці роботи?
- Від музею Помпіду було два куратори. Анн Дюрюфле – свого часу була культурним аташе у французькому посольстві, і допомагала мені з візами у Францію, коли вони були потрібні. З нею був куратор музею Ніколя Луччі-Гутніков. Зараз буду нескромним – але найкраще реагували саме на фото. Звісно, це заслужено, бо Харківська школа фотографії, на мій погляд, багато робить для українського мистецтва, починаючи з Бориса Михайлова, який здійснив колосальний вплив на пострадянську фотографію і закінчуючи Сергієм Лебединським (представник групи "Шило"), який створив музей Харківської школи фотографії.
- Чим саме ХФШ справляє на глядача таке потужне враження? У чому її "фішка"?
- Глядач довгий час нічого не знав про Харківську школу фотографії. Це була доволі андеграундна тусовка, і все відбувалось всередині неї, без виходу в зовнішній світ. Тим паче, тоді був Радянський Союз. Як говорила Катерина Дьоготь (мистецтвознавець, яка спільно з Андрієм Авдеєнком колись робила виставку харківської фотографії в Пермі), це замкнутий простір, певна така банка, де кожен доводив один одному, що він художник. Художник є одночасно й глядачем, і навіть моделлю. Наприклад, остання виставка, яку ми проводили в Харкові, називається "Автор у грі". У центрі дослідження була комунікація між фотографами і ХШФ. І багато хто знімав своїх друзів по ХШФ. Це була дуже цікава, дуже концептуальна дослідницька виставка.
Чим ХФШ приваблює глядача в наші дні? По-перше, це безумовно концептуальна школа. Прецедентів такої цілісної школи на всьому пострадянському просторі, власне кажучи, не існує. У Дюссельдорфі в цей же час виникла академічна школа німецької концептуальної фотографії. Виникла вона на базі художньої академії, тому й називається академічною. Це була структура, вуз, де викладали засновники цієї школи – Бернд і Хілла Бехери. 60-і роки післявоєнна Німеччина, у яку вкладались величезні гроші, частина з яких ішла на освіту й культуру. Уже в 70-і роки в Німеччині постмодерністські рухи розквітли буйним цвітом. У Дюссельдорфі, окрім фотографів, була колосальна художня тусовка – Йозеф Бойс (скульптор, головний теоретик постмодернізму), Зигмар Польке, Герхард Ріхтер, інформаційне поле, з рефлексіями, з певними моментами змагання. У радянській Україні такого не було. Була "залізна завіса", інформації було вкрай мало – тонкі струмки, які проходили крізь фільми, крізь критичну літературу сучасного західного мистецтва. Менше з тим у таких умовах, відмінних від Дюссельдорфа, ХШФ створила багато цікавих проектів, і в цій школі виросло багато знакових художників. Їхня творчість була абсолютно різною, але при цьому художні практики, стилістичні прийоми повторювались. Наприклад, такий прийом, як "бутерброд", який згодом вилився в цілий напрямок, робив багато хто. Але якщо ми подивимось на "бутерброди" Михайлова, Мальованого і Павлова – здавалось би, технічний прийом той самий, але сенси й естетика цілком різні. І картинки – теж цілком різні.
- Розкажіть, у чому полягає ця техніка.
- "Бутерброди" придумав Борис Михайлов. Його, думаю, не варто представляти (Борис Михайлов – український арт-фотограф, вважається класиком сучасної фотографії, – "Апостроф"). Лауреат премії "Хассельблад" (Швеція, 2000 рік, – "Апостроф"), єдиний радянський фотограф, який отримав цю премію. Як ця техніка використовувалась? Бралась слайдова плівка, кольорова, позитивна. На неї щось знімалось, вставлялось у пластмасову рамку та проектувалось на стіну. Що зробив Михайлов? Замість одного слайду, шматочка плівки, у цю рамку вставив дві плівки. Вийшов сюрреалістичний ефект.
- Адже у вас теж є такі роботи?
- Це була моя перша робота, і вона була дуже смішна. Я був молодий, і мені хотілось довести старшим товаришам, що я теж видатний фотограф. Перше, про що я подумав – треба створити таку дивну назву, тоді й прийде успіх. Я назвав його "Внутрішній неспокій". Насправді в мене тоді навіть фотоапарату не було – взяв у Михайлова. Купив плівку. А плівку проявив Мальований (Олег Мальований – відомий український фотограф, представник ХШФ і творчої групи "Время", - "Апостроф"). Це була доволі наївна робота. Я купив у магазині навчальні слайди з репродукціями картин із Ермітажу, потім ще попросив у Бориса Андрійовича ті, які він викинув. Чужі слайди накладав на свої, і вийшов такий собі внутрішній неспокій. Який, не можу сказати, щоб був дуже розкритикований, але сприйняли його доволі іронічно. Тому що я думав, що мені варто взяти оголене тіло, образ Леніна, і я буду в контексті. Насправді все виявилось значно складніше. При всій доброті до мене старших товаришів вони поставились до моїх робіт трохи зверхньо. Я зрозумів, що чогось "не доганяю".
- Вам дали усвідомити, що оголене тіло – ще не все?
- Далеко не все. Наступний мій проект був уже більш тонкий, глибокий, де я вже почав працювати з архівними матеріалами, використовував чорно-білі слайди історії заводу ФЕД, це знакове місце в Харкові. Старі слайди накладав на сучасні фото, і вийшли "бутерброди пам'яті".
Акушерки втрачали свідомість
- Що конкретно ви хотіли продемонструвати в наступних роботах? Лицемірство радянської ідеології?
- Соціокультурна ситуація в країні змінювалась, змінювався і я. Змінювалось моє особисте життя, і це відбивалось у тому числі й на моїй творчості. Тому не було одних і тих самих концептуальних сенсів. Інша справа, які я використовув прийоми, які в мене були так звані художні практики, якою була стилістика. ХШФ цікава тим, що шукала нові естетики, нову візуальну мову. Тим самим, окрім інтелектуального задоволення, вона досягала ще й задоволення візуального. Цей принцип дуже важливий і відрізняє харків'ян від інших концептуальних фотографів. Часто автори говорять, що естетика – найважливіше. Але у багатьох з часом з'являються й соціальні контексти.
Той же Олександр Супрун – найбільш відомий колажист ХШФ, створював салонні колажі, в яких чимало соціального: там старі, там діти, що длубаються в носі і таке інше. Виглядає все це, звісно, архіестетично, архікультурно, але водночас соціальні контексти представлені більше ніж наочно. Раніше, коли я дивився на його роботи, то думав: о господи, та це салон, це не сучасне мистецтво. Але сьогодні, коли я показую ці фото своїм студентам, то акцентую на тому, що нехай підсвідомо, нехай навіть ненавмисно, але яку він розкрив у цих роботах соціальну лінію – українську й радянську.
- У вас є серія "Пологовий будинок". Як вам вдалось потрапити до радянського пологового будинку?
- Це був кінець 80-х, тобто вже часи перебудови. Але радянські табу ще лишились – особливо табу оголеного тіла, народження дітей. Фотографій із радянського пологового будинку на той момент іще не було, у всякому випадку в публікаціях. І я думав, що коли потраплю туди, пофотографую і зроблю чорно-білу документальну фотографію на цю тему – то я вже герой, я вже всім покажу. Як я туди потрапив? Робив технічні роботи для головного лікаря, і замість гонорару попросив дозволити фотосесію, треба було лише отримати дозвіл у породіль. Ми з ними домовились, і я потрапив у це пологове відділення, до речі вельми доброї на ті часи лікарні. Але там було жахіття. Бо єдиним антисептиком був йод, багато апаратури, яку видно на фото, насправді не працювала. Було дуже холодно. Здається, був лютий, і в усьому приміщенні було градусів 17-18 в усій лікарні. Зелено-сині панелі пофарбованих стін, і в туалетах всюди була хлорка, що роз'їдала очі. Але найстрашніше – байдужий персонал. Одним словом, жах. Навіть студентки, майбутні акушерки, які туди приходили, втрачали свідомість.
Я знімав три дні – довго, на різні камери, але коли проявив ці фото і надрукував, то зрозумів: документальний проект, в цілому вийшов непоганий, але в ньому немає страху, болі, холоду, байдужості, які я відчував під час знімання. Зрозумів, що потрібно робити дещо інше. І почав фарбувати. Синій – колір холоду й панелі, охристо-жовтий – колір йоду, червоний – колір крові. Використав три кольори й почав тонувати, використав естетику поганої якості. Тоді й народився цей проект. Він не тиражувався, бо повторити його не можна. Я зробив три варіанти, і всі вони різні, але менше з тим цей проект вдався, і на гребні тодішнього фемінізму був дуже вдалим. Перша публікація з'явилась у дуже престижному фінському журналі.
Ми весь час гралися в Європу
- Як падіння Радянського Союзу та період постперебудови відбились на творчих тенденціях в цілому у фотографії?
- Соціокультурне середовище, без сумнівів, впливає на світогляд будь-якого художника.
У ті часи з'явилась інша крайність – дуже багато глянсових фото, оголене тіло, сила-силенна еротичної літератури, матокультурної та малоестетської. Окрім того, з’явилось багато профанацій. Ми вже вийшли з соціалізму, але ще не увійшли в капіталізм. Увесь час гралися в Америку, в Європу, не будучи ще надто підготовленими ані матеріально, ані соціально, ані культурно. Скажімо, згадується такий епізод, коли в перші роки після перебудови почався бум модельних агентств. У Харкові на ті часи їх нараховувалось порядка 15. Навіщо стільки? Адже рекламного ринку як такого не було. А на західний ринок скільки можна моделей постачати? Там і своїх вистачає. Дівчатам здавалось, що доля моделі – простий шлях нагору, до слави, до популярності, вдалому шлюбу і так далі. Набирали всіх, бо вони платили гроші за навчання, за портфоліо. Це був прибуток. Але скільки потрапило на Захід? 0,01%? Скільки ми знаємо українських чи пострадянських моделей? Таких прикладів профанацій було дуже багато.
До речі, найкращий проект України періоду постперебудови – проект Бориса Михайлова "Історія хвороби", де він знімав людей, які не змогли пристосуватися до нового життя, до нових соціально-економічних умов, коли люди лишались на вулиці, ставали безпритульниками.
- У ваших роботах чимало оголених тіл, але вони завжди вельми вдало вписуються в концепт.
- Тіло для мене – це предмет досліджень, соціальне тіло в соціальному середовищі. Це почалось із Радянського Союзу й продовжується досі. Для мене це головна тема. Я експлуатую тіло і не лише жіноче, як медіум. Водночас тіло для мене – і образ, і соціальний контекст.
Мене цікавлять теми родимок і родимих плям Союзу, які ще успішно існують на тілі незалежної України. Радянське мислення, радянські гени, які лишились навіть у доволі молодих людях. Швидше за все, в наступних поколіннях цього мислення вже не буде, вони його переростуть.
У мене є проект спільно з фотографом Андрієм Бєляковим "Путівка в життя". Ми знімали останній дзвоник, як його святкують 11-класники. Те, що п'ють, курять, шаленіють – це зрозуміло, але як багато червоних стрічок і радянської символіки! Але ж це був уже 2012 рік.
- А який контекст у ваших роботах, які відібрали в Помпіду?
- Тіло в замкненому просторі. У Помпіду потрапила одна моя серія, це "Шабаш відьом", яку я дуже люблю і яка дуже відома: у неї порядка 30 публікацій, про неї чимало пишуть, багато де вона виставлялась. Це цікава серія зі своєю історією, наше спільне знімання з Борисом Андрійовичем Михайловим.
Я домовився з трьома дівчатами, які захочуть роздягнутись – я був молодший, і мені легше було з ними домовитись, а Михайлов знайшов квартиру, в той час це теж був дефіцит – не було студій і спеціальних локацій, де можна було знімати. Зібрались із дівчатами, цілий день їли, пили, спілкувались, знімали, а наступного дня як людина нетерпеляча я проявив плівку й показав Михайлову. Йому дуже сподобалось. Говорить, я навіть не буду це друкувати, ти все одно зробив краще.
З серії "Шабаш відьом"
Для мене це була серйозна похвала – як герой Радянського Союзу. Михайлов для мене великий авторитет.
- Глядачі правильно сприймають ваші ідеї в фотографіях?
- Одного разу критик, який писав про виставку, сказав, що автор дуже правильно показав вивільнення радянської жінки, яка з побуту, з патріархальної радянської культури вилітає в відкритий вільний світ. Після цього до мене звернувся представник феміністичної партії з проханням прочитати лекцію про положення радянської жінки в суспільстві. Щось вони таке побачили в моїх роботах, зробили висновки.
Чим добре сучасне мистецтво – що воно має нашарування сенсів. Раніше я прагнув ставити знаки оклику, а нині волію три крапки, дозволяю глядачам доміркувати сенси. У мене немає набору ідей. Я завжди реагував на ситуацію в країні. Була революція – робив одну серію, була окупація Криму – теж реагував. Так народився проект під назвою "Третій Рим". Це 2015 рік.
- Колоритно. Помічаєте послідовників ваших концептів, традицій серед молодих фотографів?
- Сподіваюсь, що ні. Як викладач я дуже розраховую, що мої слухачі не будуть мене наслідувати. Треба винаходити свою стилістику, естетику, свої сенси. Я не мистецтвознавець, а майстер, який ділиться своїм досвідом. Для мене важлива художня практика, керування процесом створення. Тому на лекціях я показую слайди фотографій, дуже багато слайдів, і роблю під них музичний супровід. Це здійснює сильніший вплив.
Навчальний курс обов'язково має завершитесь виставкою. Тому ми постійно працюємо з проектами студентів. І якщо я бачу, що є рефлексія на мою творчість, то говорю, ні, це вже було.
Молода українська фотографія дуже цікава. Я бачу дуже багато 25-40-річних цікавих фотографів в Україні.
- Серед молодих талантів дуже популярно стало використання шок-контенту. Це достатня умова для того, щоб справити враження на публіку?
- ХШФ декларувала теорію удару. Її не всі правильно розуміють і використовують. Шок – не обов'язковий і недостатній. Гарне фото – це таке гарне фото, що значно відрізняється від інших гарних фото. Це її головна умова.
