На фронті легше, а тут з ворогами дуже важко - "кіборг"

Сьогодні, 14 жовтня, на Покрову наша держава також відзначає День захисника України. Про те, як непросто українським воїнам захищати нашу землю і чому може відбутися третій Майдан, "Апостроф" дізнався у ОЛЕКСАНДРА ЖИВОТОВСЬКОГО - "кіборга", колишнього бійця 79-ї окремої аеромобільної бригади, нагородженого за оборону Донецького аеропорту орденом "За мужність" ІІІ ступеня, а нині - депутата міськради Бучі, одного з міст-супутників Києва.

- Наскільки я знаю, у 2014 році ви наче й були мобілізовані, але фактично виявилися добровольцем. Як так вийшло?

- Я прийшов у військкомат як військовозобов’язаний, але там мені сказали, що мобілізації ще немає й мене викличуть, як треба буде. Я бачив, що події розгортаються так, що вже треба щось робити, а вони ще й не чухалися. От ми з хлопцями й поїхали в Миколаїв (там базується 79-та аеромобільна бригада, - "Апостроф").

- А чого саме туди?

- Там знаходиться одна з найкращих частин в Україні. І ще ми знали, що Миколаїв уже закинув кілька підрозділів на адмінкордон із Кримом (йдеться про весну 2014 року, - "Апостроф"). Мене могли призвати, але закинути невідомо куди. Я ж хотів потрапити безпосередньо туди, де треба захищати країну. Тому поїхав у Миколаїв, здав військовий квиток і сказав, що служитиму.

На нас, організовану групу з чоловік десяти-дванадцяти, які рвалися служити, дивилися трохи дивно. Тоді чимало людей приїхали на військові збори, але правдами й неправдами відлинювали від служби. На тлі тих хлопців, які випивали й тікали через паркани додому, ми трохи виділялися. Уже за кілька годин нас оформили й на вечірньому шикуванні я вже був на своєму місці в підрозділі.

- Спочатку ви були на кордоні з Кримом. Яка там була обстановка, що казали місцеві й інші військові?

- Була певна невизначеність, як далі розгортатимуться події. Не секрет, по 79-а бригада ще з лютого 2014 року, до подій у Криму, була на казарменому положенні. Вони навіть могли б поїхати до Києва розганяти Майдан. Хоча це не функція армії, але військових налаштовували на це: розповідали різні історії про наркотики, проплачених активістів тощо. Ясне діло, що коли приходили такі як я, то чули, що це через нас вони кілька місяців дому не бачать. Мовляв, ми в усьому винні.

- Тобто це військові так говорили, не цивільні?

- Так, їх же перед цим накручували, тому перший час було трохи важко. Ротний на шикуванні відкрито розповідав, що двоюрідний брат троюрідної сестри моєї сусідки був на Майдані й повернувся наркоманом. Словом, переповідав усю ту пропаганду. Можливо, він мав на увазі Антимайдан, хтозна. Але підлеглі йому вірили, так що вони були налаштовані до нас відповідним чином.

Менше з тим, ми задню не вмикали: ми прийшли боронити країну, а не вести з ними світоглядні дискусії. Такі розмови загалом завершилися на початку осені (2014 року, - "Апостроф"). Хлопці побачили, що таке російська пропаганда й змінили свою думку.

- Чим займалися у цей час взагалі?

- Постійно відбувалися злагодження на рівні взводу, роти, батальйону. Коли стало зрозуміло, що нас відправлять на Донбас, сталася досить смішна історія. Ми відпрацьовували ситуацію: що робити, якщо місцеві спробують нас роззброїти, що часто траплялося тоді - що і як треба говорити, як не здавати своїх... Ідеологічно нас налаштували дуже просто. Всіх пошикували й сказали: "Не майте до них жалю. На Донбасі такі ж як на Майдані, тільки трохи з іншою ідеєю, тобто можна їх бити". Для мене це було трохи дико, але так було. Я не вважаю цих офіцерів винними. Колись їх так теж накрутили. Вже восени (2014 року, - "Апостроф") все це змінилося.

- Де ви побували на Донбасі?

- Та де тільки нас не було. Специфіка військ, у яких я служив, полягає у тому, що ми завжди на вістрі: ми беремо позицію, передаємо її мотопіхоті і йдемо або далі, або на відпочинок. Десантники – завжди першопрохідці.

У нас був імпровізований пост кілометрів за 50 від Донецька. Якось там сталася історія, завдяки якій я вперше побачив і зрозумів так звану російську ментальність. Ми спинили дві машини, в яких перебували молоді люди. Офіцер ввічливо представився, а вони почали присікуватися: "Кто вы такие?! Вы что, гаишники, отвалите!". Тобто ми стоїмо зі зброєю, а вони дозволяють собі так спілкуватися. Один із них вирішив справити потребу прямо на бастіонку до кулеметника. Капітан каже, не робити цього, а хлопчина відповідає: "Да пошел ты, кто ты мне такой?". Закінчилася ця історія тим, що він просто отримав прикладом по зубах. І в цей момент вся ця шантрапа перемінилася в обличчі: "Ребята, да вы бы сразу сказали, что вы нормальные, вот документы, паспорта, вот мы стоим!".

Росіяни зупиняються там, де їх спинити. Переговори, вмовляння, аргументи – це все працює тільки з цивілізованими людьми. Росіяни – то орда, і спілкуватися з ними можна тільки мовою сили.

- Коли ви були в рейді на кордоні, то знали, хто по вас стріляє – росіяни чи місцеві сепаратисти?

- Спочатку обстрілів саме з території Росії не було. По дорозі нам траплялися всякі "козаки", "ополченці" й інша шантрапа. Я припускаю, що росіяни були у тих формуваннях, бо ми бачили пачки з-під цигарок і сухпайків, на яких було написано, що це майно належить прикордонним військам збройних сил Російської Федерації. Вперше артилерія з території Росії вдарила по нас після того, як ми пройшли Краснодон.

- У якийсь момент вийшло так, що з трьох сторін були сепаратисти, а позаду – російський кордон...

- Забігаючи наперед, скажу, що, як на мене, кіборгами ми стали не в аеропорту, а під час того виходу з оточення. Це був переломний момент. Було дуже складно з постачанням: якщо одна з чотирьох колон проривалася, то вже дуже добре. Коли я їв раз на день мисочку якоїсь рідини, де плавав шматочок-два картоплі, то було взагалі супер. Скинув тоді кілограмів 20.

Нам почали скидати припаси на парашутах, але в якийсь момент літаки припинили літати. Ми не знали, що відбувається, бо щоб почитати новини, потрібен інтернет, а для нього – мережа й заряджений телефон. Я питав командира, що таке, бо ж їсти хочеться. Він сказав, що збили якийсь пасажирський літак, тому польоти припинилися. Про всі деталі я дізнався, вже коли потрапив до "великої" України.

- Як ви вибиралися?

- Щоб вийти з оточення, угруповання розділилося на дві частини, між нами був день дороги. Нас прикривала артилерія й вдалося прошмигнути. По дорозі до нас приєднувалися такі ж, як ми. В групі, де їхав я, було кількадесят вантажівок і лише два БТР, в яких були не хворі і не поранені. Ті, хто міг стріляти, оглядали поля й коли треба було, відривали вогонь. А хто не стріляв, просто лежав тихенько.

Інша група, більш боєздатна й не обтяжена пораненими, хотіла трохи пошуміти, а не так просто вийти. Коли я доїхав до якогось проміжного табору, то вранці туди привезли хлопців, із якими ми щойно вчора розділилися. Їх накрили з артилерії під Зеленопіллям.

Нас теж тоді накрили, але не так потужно. Я пересидів у бліндажі, а в них бліндажів, по суті, не було. Ми приїхали на готові позиції, більшість встигла знайти укриття.

Після цього ті, хто не здався, стали основою так званих кіборгів.

- Тобто в аеропорту вже було нормально?

- Порівняно з кордоном аеропорт був прогулянкою. Спати хотілося, було дуже холодно. Якщо за добу я спав години чотири, то я вважав, що дуже гарно поспав. Наприклад, є позиція, на ній я і напарник. Триває перестрілка, він плескає мене по плечу: "Все, час". Стає замість мене, а я намагаюся подрімати. Але ясне діло, що коли бій інтенсивний, то ніякого сну не буде.

В такому режимі ми проводили сім-десять днів, більше просто фізично не витримуєш. Ми їхали відпочивати, поверталися, й так по колу з кінця вересня по початок грудня.

- Тоді в багатьох було питання, а чи варто було так триматися за аеропорт і чи справді він був такий важливий, що скажете?

- Цікаве питання… Я можу судити зі своєї дзвіниці, хтось може бачити ситуацію інакше. Чи такий важливий аеропорт? А чи такий важливий Донецьк? Може, краще відступити кудись до Полтави? Секундочку, а що, Полтава така важлива? Давайте краще до Дніпра відступимо, його не так легко подолати. А потім трапиться так, що й Дніпро не такий вже й важливий, і треба мігрувати кудись.

Для мене не стоїть питання, наскільки важливий Донецьк. Для мене питання в тому, наскільки важливі Курськ і Кубань. Я вже не кажу про Жовтий Клин, Зелений Клин, Сірий Клин, Малиновий Клин – етнічні українські землі. Якщо ми все потрошку віддаватимемо, то гріш нам ціна.

- Чи було, по-вашому, якесь вікно можливостей для наступу на Донецьк?

- У мене були думки про те, що ми могли б… Але якщо серйозно, то я служив у найбільш боєздатному підрозділі, і весною в нас було три чи п'ять латаних-перелатаних бронежилетів на взвод. Якось на тренуванні відірвалася лямка і було дуже важко бігти. А потім – раз, і стало дуже легко. Бо пластина з бронежилета випала. Я вже мовчу про шоломи. І була купа таких дрібниць по оснащенню. Того, що ми маємо зараз, не було.

Чи могли би ми відбитися від тієї шантрапи? Так. Але чи утримали б ми на той момент натиск регулярних військ Російської Федерації? Я не впевнений. Тому, можливо, й добре, що ми в якийсь момент зупинилися. Мало не кожен день ми маємо втрати й за рік їх набігає багато, проте протягом цього часу ми встигаємо якось переформатуватися. Певною мірою я підтримую президента, хоча й не зовсім, бо вважаю, що за весь цей час ми могли би інтенсивніше переоснащуватися, армія могла би краще тренуватися, а реформи могли би бути не такими поверхневими.

- Якщо порівнювати із 2010-2011 роками, коли ви проходили строкову службу, то різниця відчутна?

- Це дві різні армії й дві різні держави. То була армія якогось Зімбабве, а зараз я хоч більш-менш на військового схожий.

- А ви ходили на фільм про аеропорт (йдеться про фільм "Кіборги", прем'єра якого відбулася минулого року, - "Апостроф")?

- Ходив.

- І як вам?

- Таке щось...

- Зовсім зле?

- Фільм про аеропорт я оцінюю з двох позицій. Як військовий, який там був, я бачу не аеропорт, а павільйон і імітацію страйкболу. Але мене вразили діалоги, переживання, те, як хлопці спілкувалися й розповідали про свої позиції. Це було більш-менш правдиво, бо ми теж багато сперечалися між собою на різні історичні й ідеологічні теми, хоча й кажуть, що військові – народ не надто інтелектуальний. А от над спецефектами і боєм нашому кінематографу треба ще працювати.

- Чому ви після повернення вирішили піти в депутати Бучі?

- Коли переміг Майдан, то зміни відчувалися навіть у повітрі. Але сталося так, що нам дуже "удружив" наш північний сусід, і ці зміни опинилися під загрозою. Я давав присягу, пішов у війська й більшу частину часу наївно думав, що поки ми там тримаємо ворога, тут щось змінюється. Але ті, хто раніше був при владі, швиденько перефарбувалися з "регіоналів" на "тимошенківців" чи БПП тощо. Мені було боляче на це дивитися, і я хотів щось змінити.

Я присягався бути вірним народу України не тільки на час контракту чи "особливого періоду". Присяга безтермінова й діє по всій Україні. Якщо треба захищати її інтереси зі зброєю чи іншим чином, то я так і робитиму.

- Як тепер вам працюється?

- Дуже важко. Ось, наприклад, зі свіжого. В нас у Бучі є такий об'єкт "Кампа" - житлове будівництво. Щоб його почати, треба вирізати купу старих дерев там, де цього робити не можна. Коли почалася рубка, люди вийшли протестувати. "Тітушки" били незгодних не тільки біля цього об'єкту, а прямо у їхніх дворах, стріляли з травматичної зброї.

Люди прийшли на сесію, а ми ініціювали розірвання договору оренди, щоб унеможливити вирубку й забудову. Але міські депутати з кам'яним виразом обличчя, наче нічого не сталося, пропонують почекати місяць-другий, створити комісію, тобто по суті заговорити проблему. Ну як так можна? Ці люди обіцяли відстоювати інтереси народу…

На фронті легше: ти знаєш, де знаходиться ворог, навівся туди й відпрацював. Тут так не можна зробити. Морально дуже складно, а це небезпечно, тому що в людей може урватися терпіння.

- Мотивація зникає?

- Ні, мотивація якраз не зникає. Вони сидять на пороховій діжці - виконавці. А замовники сидять вище й мають більше грошей. Видно саме виконавців, і коли в країні спалахне (а я думаю, що з такими виконавцями так і буде), то вони отримають своє. Якщо буде новий Майдан, то він не буде таким мирним, і я не хотів би, щоб до цього дійшло.

Ми начебто всі перемогли, але бачимо, що "регіонали" повертаються, кожен день когось убивають, грабують, віджимають бізнес, нападають на активістів. Так само було перед Майданом. А потім побили студентів просто перед камерами, й це стало іскрою в сухому лісі. Зараз є таке ж невдоволення, як було до 2013 року: "беспредел" поліцейських і влади такий же, якщо не більший. Я боюся, що хтось на цьому зіграє, і не хотів би, щоб так трапилося...

- Але є інший бік медалі: відверто кажучи, виборці мають коротку пам'ять і самі обирають перефарбованих депутатів, які потім їх знову грабують. Це стосується й тієї ж Бучі, хіба не так?

- Люди мають ту владу, на яку вони заслуговують. Це сумно. Але як би там не було, я знаю, що треба щось робити. Сто років тому ми мали подібну ситуацію: 90% населення вважали себе українцями, але не поспішали змагатися за Україну, розбудовувати її, вступати у воєнізовані формування. Закінчилося все тим, що армію УНР розбили більшовики, а потім вони ж вбили й зморили голодом купу людей.

Ті, хто пішов у підпілля чи виїхав за кордон, потім по-різному боролися за незалежну Україну. І я належу до цієї категорії. Не зважаючи на те, що 90% людей – це, даруйте, стадо, яке не розуміє, куди й навіщо йде, я люблю їх.

Це - моє стадо, і я давав йому присягу. Комусь треба буде дати по хребту, когось – нагнати, але руки опускати не можна. Якщо ми програємо зараз, то більше шансу в нас вже не буде. А якщо виграємо, то станемо наддержавою. Третього не дано.