Стратегічному партнерству України й Китаю в цьому році виповнилося десять років. 13 липня, під час телефонної розмови з головою КНР Сі Цзіньпіном, президент України Володимир Зеленський висловив надію на те, що Україна може стати мостом до Європи для китайського бізнесу.
Незважаючи на ювілей, Китай відсутній в списку країн, співробітництво з якими Стратегія національної безпеки України визначає як пріоритетне або стратегічне партнерство. Така зараз і китайська політика України в цілому: суперечлива й невизначена.
Поки у виконанні Києва все виглядає досить поверхово й емоційно. Спонтанні заяви про те, що досвід Китаю в партійному будівництві варто переймати або про те, що Україна готова до "розвороту на Схід" не виглядають продуманою стратегією або хоча б торгом. Суперечлива риторика, проблема з "Мотор Січ", ідеологічні розбіжності — але при цьому Китай впевнено тримає першість серед торгових партнерів України. Що робити в таких складних обставинах?
Розмови з Китаєм про мости, як у метафоричному, так і в буквальному сенсі країни Східної Європи ведуть уже не перший рік. Багато хто хоче скористатися бажанням Китаю дотягнутися до європейських ринків. Якщо ми хочемо, щоби це був не просто риторичний прийом, а й важлива геополітична опція, то потрібно якомога краще розуміти процеси на регіональному і глобальному рівнях, у яких Китай стає все більш активним і помітним гравцем.
Східна Європа перебуває у фокусі уваги Пекіна. Водночас сама політика Китаю в регіоні, у свою чергу, уважно вивчається європейцями, американцями й росіянами — оскільки може призвести до важливих геополітичних, економічних і безпекових наслідків. Контури цієї політики визначають три ключові чинники.
По-перше, глобальна політична та економічна вага Китаю стає все більше. Це найбільша економіка світу за номінальною ВНП і близько 25% світового виробництва. Минулого року Китай випередив США і став найбільшим торговим партнером ЄС. Він також є найбільшим торговим партнером США, випереджаючи сусідів — Канаду й Мексику. При цьому китайський ринок має значний потенціал для зростання.
По-друге, стійке упродовж декількох десятиліть, зростання Китаю супроводжується кризою глобального американського лідерства. Здатність США закладати численні тріщини світового порядку — від російської агресії в Грузії й Україні до кризи в Афганістані та ядерної програми Північної Кореї — виглядає все більш сумнівно. На цьому тлі поява альтернатив і організація навколо них нових полюсів неминуча. Китай — перший претендент на таку роль.
По-третє, Китай потребує "великого стрибку", який вивів би його з економік, "що розвиваються", створив міцні коаліції і зробив справжнім конкурентом США. Двісті років тому для західних держав, а століттям пізніше для СРСР таким стрибком була індустріалізація. Сьогодні для Китаю цю роль грає його стратегічний проєкт "Один пояс, один шлях". Конкретних площин і завдань у нього кілька, але Східна Європа важлива в будь-якому випадку, тому що це дорога до ринку ЄС (в цьому сенсі слова Зеленського про міст у ЄС прозвучали правильно), а також можливість для Китаю отримати певний пакет акцій і в геополітичних розкладах цього складного і важливого регіону.
Цілі Китаю тут стратегічні і прагматичні. Йому потрібна стабільність, певна ступінь контролю й посилення присутності на ринках. В обмін на це він пропонує інвестиції й доступ на ринок. До речі, свого часу приблизно те ж саме країнам регіону пропонував і сам ЄС.
Проблема в тому, що для європейців же спочатку поява, а потім і посилення китайської присутності, створили ряд протиріч, проблем і страхів. Китай занадто загадковий. Його мотиви до кінця не ясні. Китай — комуністична держава. І головне: Китай — це геополітичний конкурент Заходу (навіть, якщо він більше не єдине ціле).
