Минулої середи стало відомо про те, що глава Білорусі Олександр Лукашенко підписав митний кодекс ЄАЕС, хоча ще в кінці минулого року робити це відмовився, заявляючи про невигідність для РБ такої інтеграції. Незадовго до цього, 3 квітня, під час зустрічі в Санкт-Петербурзі з президентом Росії Володимиром Путіним сторони заявили: "між нашими народами не залишилося невирішених питань". Тобто, річний конфлікт між Москвою і Мінськом начебто закінчився. Однак досить подивитися на історію створення так званої Союзної держави Росії і Білорусі, двадцятиріччя якої відзначається цього місяця, щоб переконатися, що мир цей тимчасовий, і ні про яку рівноправність "союзників" не може бути й мови.
У Кремль не пустили, але добряче платили
Починалося все неймовірно пафосно і, як здавалося тоді, перспективно для обох сторін. 2 квітня 1997 року в Москві президенти Білорусі і Росії підписали Договір про Союз Білорусі та Росії. (З тої пори 2 квітня відзначається як День єднання народів Білорусі та Росії). Власне, якщо зазирнути до Вікіпедії, то дізнаємося, що Союзна держава (також у пресі зустрічаються назви Союз Росії і Білорусі (СРБ), Союзна Держава Росії та Білорусі, тощо) — це наддержавність Російської Федерації та Республіки Білорусь з поетапно організацією єдиного політичного, економічного, військового, митного, валютного, юридичного, гуманітарного і культурного простору. Ось так воно тоді і виглядало. Старий і надзвичайно непопулярний Борис Єльцин, який відчуває комплекси з приводу своєї участі у підписанні Біловезьких угод і молодий, популярний, який заявив уже, що Білорусь для нього пройдений етап, Олександр Лукашенко. Пригубили під камери алкоголь, білоруський товариш при цьому хвацько розбив об підлогу фужер і сховав у кишеню ручку, якою підписав відповідні документи.
За минулі роки в обох країн пройдено великий шлях. План повернення пострадянських республік в сферу московських інтересів, прийнятий ще в серпні 1992 року, здається, призводить до перших результатів. Правда, Борис Миколайович явно здає і ніким поки його замінити, а Олександр Григорович явно націлений очолити спільну державу, але спочатку підготовлені на підпис документи в останній момент сильно вихолощені оточенням Єльцина. У свою чергу Лукашенко, який прийшов до влади влітку 1994 року на пролитті крокодилячих сліз з приводу розпаду СРСР і ствердженні, що готовий "на колінах повзти до Росії" і декларування планів максимального зближення з Москвою "аж до об'єднання", за рік після підписання угоди про співдружності РБ і РФ досяг чималих успіхів. Завдав нищівного удару національно орієнтованій опозиції, "скасувавши" з завоювання начебто державного статусу національної символіки, програми білорусизації, ввівши формальну двомовність. Нарешті, придушивши масові демонстрації незадоволених і показав, хто в домі господар. У той же час Олександр Григорович активно відвідував російські регіони, де його зустрічали дуже радісно. На питання про його бажання зайняти місце в Кремлі Лукашенко тоді відповідав досить прозорими натяками на кшталт "ну, у нас же союз, рівність, так що, вовків боятися — в ліс не ходити".
В "ліс", тим часом, не дивлячись на підписані документи, Олександра Григоровича починають не дуже-то пускати, чи не відразу, як в Кремлі підмели осколки розбитого келиха. Оточення Єльцина налаштовувало його на критичне ставлення до Лукашенка, в результаті чого мінському гостю одного разу навіть закрили повітряний простір РФ. Та ще й плюс необхідність підтримувати репутацію Бориса Миколайовича як демократа. Бо союзник саме в цей час зачищає політичний простір своєї країни. З політв'язнями, боротьбою зі ЗМІ тощо. У якийсь момент Єльцин навіть гарчав в камеру на питання про перспективи подальшої інтеграції: "Він нехай спочатку Шеремета відпустить!". (Мова про кримінальну справу і арешт в Білорусі знімальної групи ОРТ під керівництвом Павла Шеремета).
Проте, не дивлячись на всі більш туманні перспективи Лукашенко отримати бажану шапку Мономаха, союзні органи були створені і Мінськ всі наступні роки керівництва РФ Єльциним продовжував отримувати економічні пряники за принципом "Нафта в обмін на поцілунки".
Мовчала б ти, муха
Ситуація сильно змінилася для лукашенківської Білорусі з приходом до влади в 1999 році в Росії на той момент відносного молодого чекіста Володимира Путіна, якого, звичайно, не цікавили питання дотримання прав людини, але вимагав за кожен виданий ресурсний пряник шматочок білоруського суверенітету і власності. Так з білоруського володіння вийшли низка підприємств, головне з яких державоутворюючий "Белтрансгаз". Для розуміння значущості події спробуйте, наприклад, уявити, що український "Нафтогаз" перейшов у власність "Газпрому", що неодноразово радили українцям російські "доброзичливці".
Перший серйозний конфлікт між Путіним і Лукашенком виник вже у 2002 року під час обговорення, що показово, саме Конституції Союзної держави. Тоді у відповідь на пропозиції білорусів Володимир Володимирович заявив, мовляв, "давайте відокремлювати мух від котлет", мовляв, наші економіки непорівнянні, яка рівноправність, яке право на емісійний центр в Мінську для друку спільної валюти? І запропонував Білорусі створити єдину державу з єдиним парламентом, урядом, президентом або об'єднатися за принципом Євросоюзу. Але це вже не був 1997 рік, Лукашенко, якому така інтеграції нічим не "світила" обурився: "навіть Ленін і Сталін до такого не додумалися!"
Наступний конфлікт — лютий 2004 року, коли в морози Москва припиняє постачання газу в Білорусь. (Не домовилися по тарифах, РБ не сплатила борги) І знамените Лукашенківське — "наші відносини тепер назавжди отруєні газом".
Загалом, з того моменту стало зрозуміло якість такого союзництва і те, що "єдності" країн Путін шукатиме шляхом примусу Білорусі, а не пошуком спільної мови з Лукашенком, нездатним на геополітичну та економічну переорієнтацію, оскільки вона повинна супроводжуватися реформами, а це — загроза особистій владі. І понеслося: в липні 2010-го Олександр Григорович погоджується на входження РБ до Митного союзу, хоча деякий час перед цим як міг чинив опір. Але інформаційна війна з боку федеральних російських ЗМІ — і справу зроблено. Як це схоже на нинішній конфлікт, що нібито закінчився і підписання згаданого митного кодексу ЄАЕС.
Що ж стосується Союзної держави, вірніше, початкового уявлення про неї "високих договірних сторін", то можна вважати, точку на ньому поставило ФСБ, яке оголосило минулої зими про початок зведення повноцінної прикордонної зони з Білоруссю.
Незалежність — гарантія самого Лукашенка
У 1996 році Олександр Лукашенко бачив в "союзній державі" можливість для себе зайняти головне місце в Кремлі. Тобто планував відновити СРСР в усіченому варіанті, вважає публіцист Северин Квятковський.
"Популярність Лукашенко серед росіян вже тоді була дуже високою. Шанси на "союзне" президентство були реальними. Лукашенко всіляко демонстрував свою прихильність Росії. Демонстративно посварився з Заходом, почав відкат від ребелорусизації через зменшення сфери вживання білоруської мови, переслідування національної символіки, повернення в освіту радянсько-російського погляду на білоруську історію. Але найголовніше — прив'язав білоруську економіку до російської. З приходом до влади в РФ Володимира Путіна вся схема одразу зруйнувалася. Принцип взаємовідносин Білорусі та Росії в ЗМІ стали позначати фразою "нафту в обмін на поцілунки", — нагадує він "Апострофу".
"Спрощено кажучи, Лукашенко формував бюджет за рахунок перепродажу дешевих російських енергоресурсів. Економіка не реформувалася, бо гроші і так йшли.
Останні роками ситуація змінилася. Грошей для Білорусі в колишньому обсязі у Росії немає. Колишній партхозактив еліт змінився людьми з мисленням бізнесменів. Тобто, бажання просто підгодовувати "союзника" про всяк випадок також пропало.
Парадокс ситуації в тому, що незалежність Білорусі тепер стала гарантією незалежності самого Лукашенка і тих, хто від нього залежить. Оскільки повернутися на Захід практично неможливо, бо потрібно проводити повномасштабні реформи в економіці і політиці", — резюмував Квятковський.
Під час Мінської весни-96 одним з гасел білоруської опозиції був: "Союз з Росією — це війна і злидні". "Саме небезпека з боку імперської РФ масово виводила і виводить білорусів на вулиці Мінська та інших білоруських міст, не дивлячись на жорсткі репресії з боку режиму Лукашенка", — говорить лідер Руху солідарності "Разам" В'ячеслав Сівчик.
"Я сприймаю будь-які союзи з Росією як форму захоплення нашої території Москвою. Так звана Союзна держава Росії і Білорусі — не виняток. За часів Єльцина Лукашенко мав ілюзії, що цей формат буде сходинкою до його правління в Кремлі. Обрання Путіна перекреслило ці наївні плани. Але залишився дуже небезпечний для незалежності та суверенітету формат "Союзної держави", який прив'язав нашу країну до Москви", - додав він для "Апострофа".
"Саме це, і інші інтеграційні проекти вже Путіна, призвели до деградації білоруської економіки і тієї кризи в країні, коли "марші нетунеядцев" і святкування Дня Волі влада придушує брутальними репресіями. Але міліцейське і гебешне свавілля не зупинять деіндустріалізацію Білорусі, яку змушений зараз проводити Лукашенко, і масове безробіття. Нам, білорусам, не потрібна союзна держава з Росією. Чим швидше буде ліквідована ця постколоніальна структура — "союзна держава", — тим краще буде для Білорусі", — резюмував Сівчик.
