Сьогодні, 28 червня, виповнюється 20 років з дня прийняття української Конституції. Історія її прийняття - в поспіху за одну ніч - і потім вся сукупність внесених в неї змін, прийнятих на догоду сьогочасним політичним потребам, відображають всю суть проблем нашої держави. Нам потрібна нова Конституція, написана самими громадянами і затверджена ними ж після широкого громадського обговорення того, яким насправді має бути країна нашої мрії.
Українська конституція була прийнята 28 червня 1996 року Верховною радою за одну ніч, тільки під загрозою розпуску парламенту. Це сталося після п'яти років нездатності політичного класу зрозуміти свою історичну відповідальність і відповісти на питання - яку ж країну ми будуємо. У підсумку вона стала основою авторитарно-олігархічного політичного режиму. Зазнавала змін, ухвалених "під клієнта", відповідно до політичних потреб на кожному відповідальному етапі розвитку країни. Предмет політичних торгів з метою дорватися до влади або послабити конкурента. Зайва умовність, якою можна знехтувати в процесі дерибану. Причому після кожного нового разу це робити все легше і простіше. На всіх рівнях. Від лікаря, який не може (дійсно не може!) надати громадянину безкоштовну медичну допомогу, як це передбачено в Основному законі, до Конституційного суду, який перетворив правосуддя в ганчірку, і президента, якому Конституція забороняє під час перебування на посаді займатися підприємницькою діяльністю, а отже, створювати офшорні компанії. Але він це робить, йому нічого за це немає, і нікого це вже не хвилює ...
Уся країна живе з віртуальним документом, що одні не можуть, а інші не хочуть його виконувати, а в суд притягують не тих, хто порушує Закон, а хто не домовився або домовився не з тим. Чому ж ми дивуємося тому, що країна перебуває в перманентній кризі?
Конституція нагадує латану-перелатану свитину, яку витягують, коли потрібно знову щось віддерти або щось пришити. Ось і тепер, через два роки після Майдану, тривають ритуальні танці навколо зґвалтованого тіла української Конституції. Давайте, наприклад, замінимо голів місцевих адміністрацій на префектів, і буде всім щастя. Не буде! Навіть якщо їх назвати прелатами або муллами Вищого розуму, дати Донбасу надзвичайно спеціальний статус, а Раду юстиції назвати Радою правосуддя (що одне і те саме, тільки різними мовами). Світовий досвід показує, що не про префектів і не про зміни будь-якої іншої статті Конституції повинно йтися.
Конституція - це наш загальний консенсус. Згода всіх нас з тим, ким ми є, що являє собою наша країна, кого ми вповноважуємо створювати центральний уряд, а куди державним органам взагалі забороняємо сунути свій ніс. Це наш спільний договір про правила гри. І якщо ми записуємо в нього заздалегідь нездійсненні умови і зобов'язання, якщо ми домовляємося не про те, як разом комфортно жити в країні, а тільки про те, яким чином сильний зможе обдурити слабкого, то чому ми дивуємося корупції, популізму, економічному занепаду та громадському розчаруванню?
В Україні вже немає сенсу переглядати нинішню Конституцію. Із записаним там дуалізмом виконавчої влади, не робочою системою стримувань і противаг, авторитарним централізмом, популістськими гарантіями безкоштовних послуг дуже складно відновити керованість державою, забезпечити модернізацію та економічне зростання. Кожна зміна в Конституцію настільки складна, що поки ми будемо латати цю свитину, країна остаточно розпадеться на клаптики.
Україні потрібна нова Конституція. Написана з нуля, на чистому аркуші паперу. Написана не злодіями-політиканами, які роками живуть у брехні та корупції, а суспільством.
Давайте не будемо винаходити велосипед. За останні двадцять років у світі склався консенсус щодо принципів конституційного процесу, умов, за яких Конституція стає основою громадського об'єднання, віри в майбутнє своєї країни, а не черговим результатом торгів. Саме так була прийнята Конституція в сусідній Польщі, Південній Африці чи в неймовірно складному Афганістані. Представники організації "Interpeace", які спеціалізуються на допомозі в проведенні конституційного процесу, розповідали, зі сльозами на очах, як афганці три дні йшли в регіональні центри, де обговорювалася майбутня Конституція країни. Вони не розповідали, як стаття 146 повинна доповнюватися статтею 38, вони говорили про те, якою має бути їхня держава. Виписати проект документа згідно з чітким завданням - проста робота для кваліфікованого експерта. Але громадяни повинні самі дати завдання перевірити, чи так воно виписане, і погодити його. Тоді вони відчують, що це ЇХНЯ конституція, а не якихось там розумників або злодіїв.
Ці принципи є головними умовами легітимного конституційного процесу. Спочатку загальнонаціональний діалог - на кожній вулиці, у кожному селі. Тільки на основі серйозних суспільних дебатів у Конституції вписуються експертами ті питання, щодо яких є абсолютний або хоча б відносний консенсус у суспільстві.
Кращий технічний шлях організації такої дискусії в наших умовах - це Конституційна асамблея. Треба залишити нинішню Конституцію в стороні, нехай доживає свій вік, і провести загальнонаціональні вибори в окремий орган - Конституційну асамблею, куди повинні увійти люди, які ніколи не були в політиці і ніколи не підуть туди. В процесі виборів провести загальнонаціональне обговорення нашого бачення "проекту Україна". І на його основі за допомогою кращих експертів-технократів написати нову Конституцію, з якої почати життя країни з чистої нової сторінки.
Безперечно, нинішня до - і постмайданна однаково корумпована олігархічна партійна еліта може спробувати "викрасти" і цей процес, перетворити нову Конституцію на ще один предмет торгів. Якщо так станеться, то навіть найбільшим оптимістам і патріотам треба буде вже шукати, куди емігрувати.
Але в нашого суспільства є достатньо важелів, щоб не допустити цього. Наприклад, заборонити обрання в Конституційну асамблею всіх, хто був у парламенті чи обіймав високі посади протягом останніх 10 або 15 років. Запросити як секретаріат асамблеї, який буде писати текст, або як "комісію з якості" ту саму Венеціанську комісію чи групу з 10 кращих міжнародних конституціоналістів. Можливостей зробити документ, який дозволить почати заново побудову держави, насправді достатньо. Було б бажання.
Поки що важко передбачити, якою могла б бути нова Конституція. Але, принаймні, можна задуматися, якою повинна бути для кожного з нас "країна мрії", що повинна бути відображена в Конституції. Там повинні бути цілі та принципи, які об'єднують нас усіх. Наприклад, принцип свободи. Залишимо державі тільки обмежене коло питань, таких як оборона країни або зовнішня політика. Все інше віддамо на максимально низький рівень. Нехай громади обирають своїх дільничних поліцейських, районних суддів, не кажучи вже про регіональних губернаторів. Усі проблеми, які можна вирішити на рівні села, міста або регіону, там і повинні вирішуватися. У всьому світі це називається субсидіарністю, і впровадження цього принципу робить безглуздою дискусію "федералізація або децентралізація". За принципами субсидіарності все, що може бути зроблено на місцях, має бути віднесено до повноважень місцевої влади. Включаючи податки, які сплачують громадяни. І громади повинні віддавати центральній владі частину коштів для виконання державних функцій, а не випрошувати в Києва грошей для фарбування паркану біля місцевої школи.
Нова Конституція може стати однією з основ перезапуску країни. Повернути нам те, що ми втратили за ці роки після Майдану - віру в нашу власну країну, в те, що наша країна - це не спільнота політиків олігархів-злодіїв, тих хто вичавлює останні краплі крові з невдах і бідняків. Віру в те, що наша країна - це спільнота вільних і гордих громадян, яким ніхто - ні чужі, ні власні злодії не мають права розповідати, як жити. Спільнота людей, які легко відновлять багатство і добробут своєї країни, аби їм не заважали. Ми домовимося, як зробити так, щоб держава не заважала кожному з нас, щоб вона виконувала лише певні повноваження і тільки таким способом, який кожен з нас хоче. Щоб кожен державний службовець - податківець, митник, голова органу виконавчої влади боявся не МВФ або начальства, а свого справжнього господаря - українського громадянина.
