За час, який команда Володимира Зеленського перебуває при владі, президентська монобільшість лише кидається в різні боки, не демонструючи жодної стратегії реформування України. Те, що було перевагою Зеленського, все більше стає його недоліком. Про це, а також про способи досягти миру на Донбасі в інтерв'ю "Апострофу" розповів юрист-міжнародник, волонтер ГЕННАДІЙ ДРУЗЕНКО.
Першу частину інтерв’ю читайте тут: Справа Шеремета може спровокувати найгірший сценарій для України - Геннадій Друзенко
- Після президентських та парламентських виборів ми не спілкувались з вами. Уже минуло понад півроку. Як вам нова влада?
- Не секрет, що я був переконаним опонентом другого строку Петра Олексійовича і досі думаю, що Зеленський – це кращий вибір, хоча до нього виникає все більше питань і не тільки у мене. Бо Зеленський – це були відкриті двері в невідоме майбутнє. Зараз голодно, холодно, але є віра в те, що завтра буде краще, а післязавтра – ще краще.
Тому зараз, коли Зеленський вже майже дев’ять місяців - президент (дітей народжують за цей час) хотілось би від нього почути ще щось, окрім "ми за все добре проти всього поганого". Те, що було його перевагою - відкритість різних візій, варіантів, стратегій майбутнього - чим далі, тим більше стає його недоліком, бо щоб розвивати країну, ти маєш обрати якийсь сценарій розвитку. Я його часто називаю сценарій європейської Америки. І тут якраз риторика Зеленського мені подобається - що українцем можна бути незалежно від мови, релігії, культурних уподобань, навіть кольору шкіри.
- Тобто у нього більш об’єднувальна риторика?
- Тобто українцем можна стати, не обов’язково народитись. І це, я думаю, великий шанс для України. Але ця візія, американська візія, що американцем стають, а не тільки народжуються, має бути пов’язана з двома речами: однакові правила гри для всіх, тобто верховенство права, і друге - спільне майбутнє, тобто ти можеш сюди приїхати з будь-якої країни, але ця країна дасть тобі шанс, от як Америка чудово демонструє. Але для цього потрібно, щонайменше, закрити справу Шеремета, де верховенством права і не пахне, а пахне "русским миром", тільки під українським прапором.
Другим викликом, який підриває цю парадигму - "право для всіх", став другий обмін. Якщо перший обмін я однозначно вітав, то другий, фактично – це милосердя замість правосуддя. Все ж таки держава тримається, на відміну від церкви, не на милосерді, а на правосудді. Хіба не можна було довести до завершення справу беркутівців - звинуватити, а потім обміняти? Символічне правосуддя здійснилося б. В юридичному сенсі вина цих людей, які в центрі Києва вбивали, скажімо так, майже мирних протестантів не доведена. Виходить, можна вбивати людей у центрі Києва і залишатися невинуватими.
- Отже до верховенства права Україні ще далеко? Як можна навести лад в країні?
- Поки є справа Шеремета, забудьте про наведення порядку. Це репресивна машина - коли у тебе є опрічники, а не поліція. Опрічники мають годуватись зі своїх жертв, а жертви - це підприємці. Чим нелегальніший бізнес, тим краще він годує правоохоронні органи.
- Чи йде на користь країні монобільшість "Слуги народу" в парламенті?
- З одного боку, мені це дуже сподобалось, бо це логічне продовження мандату для президента для здійснення реформ. Але, на жаль, жодної стратегії, цілісного погляду я за ці півроку існування монобільшості не побачив. Все це зводиться до збільшення повноважень президента. А будь-яка концентрація повноважень - це завжди загроза зменшення простору свободи.
Я не бачу жодної стратегії реформ. Я не бачу взагалі жодної стратегії, а без стратегії в тебе виходить кидання вліво, вправо, вперед, назад. Врешті-решт - ти стоїш на місті, коли світ дуже швидко рухається вперед. Потрібні більш системні, логічні та концептуальні речі.
Говорять, що в ОП ледве не щодня вимірюють популярність тих чи інших кроків президента, просто дивляться, що подобається, а що ні. Уявіть, якби ми їли тільки те, що нам подобається. Боюсь, що ми б виглядали не так привабливо і не так добре фізично.
- Через декілька місяців має відбутися повторна зустріч у "нормандському форматі" в Берліні. Як гадаєте, наскільки близько ми вже підійшли до питання миру і чи це добрий знак, що ми вже почали хоча б прямі переговори?
- Зеленський повернув себе в часи раннього Порошенка, який започаткував "Мінськ" та зустрічався в "нормандському форматі". Українські військові вже відходили, і результат той самий. Тобто не виконується перший пункт Мінських домовленостей - безумовне та всеосяжне припинення вогню. Правильно говорив Зеленський: треба припинити стріляти. От тільки він досі не знає, як припинити стріляти. Він вже війська розвів, з Путіним зустрівся. Офіс президента не дозволяє собі жодної антипутінської риторики. На відміну від Порошенка, ми не чуємо ні про країну-агресора, жодних негативних висловлювань. Все одно стріляють. Стріляють та вбивають наших військових. Нічого не змінилось. Значить, мир не входить в порядок денний Путіна. І це означає, що як би ми йому не посміхались, єдиний спосіб – це відповідати.
Міжнародні суди не працюють. Тому наш спосіб - відповідати, щоб за кожного вбитого була заплачена така ціна, яка б рано чи пізно стала неприйнятною. Це ізраїльська модель. Вона дуже трагічна, дуже болюча для суспільства. Але інакше мир можливий тільки на умовах капітуляції і виконання всього, що захоче Путін. Це значить фактичне, якщо не юридичне, зникнення України. Готові ми платити таку ціну? Ні.
- До речі, ви багато спілкуєтесь з волонтерами і, напевно, з військовими. Як вони оцінюють дії президента?
- При тому, що за президента проголосувало близько 50% військових, зараз його авторитет в Збройних силах зменшується. Бойові частини, які стоять на передовій, в зоні проведення операції об’єднаних сил, бачать, що мирний порядок денний не працює. Відведення – це земля. Окей, це не стратегічне відведення. Але вона полита чиєюсь кров’ю. Якщо ми говоримо, що це наша земля, чому ми маємо відступати? Окей, спробували, відійшли. Ніякого поліпшення. Напевно, тоді треба повертатись до того, що ми, на відміну від 2014 року, зараз у набагато кращій позиції, можемо за себе постояти.
Це, як жити з однією ногою, ходити на протезі - важко і боляче, але вибір - або не жити, або жити так. На жаль, ми в 2014, напевно, не все зробили, щоб якось захистити свої кордони. Сьогодні ми маємо ситуацію, в якій маємо вчитись жити, як інвалід вчиться жити без руки, без ноги і розуміти, що це всерйоз і надовго. Путінська Росія хоче відновити свою імперську велич і без України це неможливо.
- Про що говорять зміни в Росії, які почались – ця конституційна реформа, зміна уряду?
- Я думаю, що Путін не дурная людина і мислить стратегічно. Найбільший виклик для всіх автократій, а Росія, безумовно, на сьогодні автократія – це передача режиму. Тобто ця проблема вирішена в монархіях – старший син успадковує владу, а в демократіях – це вибори. Я думаю, що Путін це розуміє і тому він почав процес передачі влади. Але, з іншого боку, він розуміє, що просто взяти та відійти - у нього не вийде, бо це загроза йому особисто, його капіталам, його друзям, його партнерам. Тому він і почав системну зміну в Росії. Він почав диверсифікацію владних повноважень так, щоб лишитись на якійсь із посад якимось неформальним арбітром, але найбільш впливовою особою, яка не займається поточними справами.
- Тут питання, а за ким буде тоді останнє слово?
- Це дуже динамічна система. Путін, очевидно, розраховує вибудувати таку систему, щоб останнє слово лишалось за ним, тобто грати в стримування та противаги. Чи вдасться йому вибудувати таку систему? Ми знаємо, що в Кремлі сидять кровожерливі піраньї. Але поки його особистий авторитет і той факт, що сучасна Росія є наслідком його майже 20-річної політики, буде дозволяти йому навіть у разі зміни посади, переходу на посаду з набагато меншими повноваженнями, все ж таки лишатись таким собі арбітром нації.
Але це і хороша новина. Якщо Росія зайнялась трансфером влади, значить, вона має намір відійти від жорсткої конфронтації із Заходом. Значить, конфлікт буде тліти в Україні, але його ескалації в повномасштабну війну не передбачається. Курс, який проголошено в останньому посланні, говорить, що Путін хоче повернутись в цивілізований світ, сісти за стіл переговорів зі світовими лідерами. Однак, вже на своїх умовах: забудьте про Крим, віддайте мені зону впливу, але далі ми граємо за цивілізованими правилами.
- До речі, тут не можу не запитати про американські вибори…
- Україна за останні півроку стала країною, яка згадується в американських ЗМІ так само часто, як Китай. На жаль, контекст, в якому це відбувається - дуже негативний. Тобто в американських ЗМІ Україна – це така суперкорупція, яка умудрилась корумпувати і демократів, і республіканців. Можна було б радіти, що тепер в Америці хіба що фермер у глухому Техасі не знає, що таке Україна, але нам треба виходити з концепції суперкорумпованої країни, яка може корумпувати навіть американську демократію. Єдине, що можна порадити українським політикам – триматись подалі від битви цих американських політичних титанів.
- Зараз це вдається?
- Офіційна політика правильна. Зеленський кілька разів давав месседж, що ми не суб’єкт виборів. Але генпрокурор "порошенківського розливу" шкодить Україні так, що важко уявити.
- Яке значення матиме для України результат виборів у США і можливе друге президентство Трампа?
- У Трампа, до речі, дуже хороші шанси переобратись. Якщо Америка продовжить курс Трампа на ізоляцію… Тобто логіка Трампа полягає в тому, що треба врешті-решт сісти з Путіним та розмінятись: ти не лізеш в Венесуелу, а я не лізу в Україну. На жаль, це Ялта номер два. Тому тут ми маємо не лізти, по-перше, в американські вибори, але якщо вболівати, то об’єктивно Україна має вболівати все ж таки за демократів.