Повномасштабна війна з РФ принесла не лише руйнування та смерть, а й стала величезною соціальною травмою. Українці впевнені у майбутній перемозі над біснуватим кремлівським фюрером, але вже зараз є розуміння, що держава та суспільство вийдуть із війни іншими. Країну у високій ймовірності чекають суттєві політичні та соціальні зміни. Якими вони будуть – питання є відкритим. Україна може залишитися демократичною країною, а може поринути у вир повоєнного авторитаризму. Яка ймовірність, що українці захочуть владу "сильної руки", наскільки війна змінила президента Володимира Зеленського і чи знають наші співгромадяни, чого вони хочуть насправді – про це та багато іншого "Апострофу" розповіла політичний психолог, віце-президент Асоціації політичних психологів України СВІТЛАНА ЧУНІХІНА.
- Почнемо трохи "здалеку". У 2004-2005 роках під час першого Майдану, протистояння Ющенко-Янукович, ми бачили поділ України на Схід та Захід, заяви, що "Донбас годує Україну" та вимоги "федералізації" через нібито суттєві регіональні відмінності. Все це "вистрілило" у 2014 році. Скажіть, будь ласка, на вашу думку, такий поділ був штучним чт "зерна ненависті" впали на підготовлений ґрунт?
- У 2004 році ми побачили електоральний поділ – виборці східних та південних областей мали одні преференції, виборці центральних та західних – інші. Подібну картину можна побачити у будь-якій країні, де є вільні вибори: різні регіони мають чудові електоральні профілі. Однак російська пропаганда за активної підтримки проросійських сил всередині України стала активно роздмухувати ці протиріччя, представляючи їх як щось надзвичайне і властиве тільки нашій країні. Почасти вони досягли успіху. Замість адекватної суспільної рефлексії про природу протиріч чи розбіжностей, саме існування яких – цілком природне і нормальне, оскільки не буває суспільств без внутрішніх конфліктів – політичні сили втягнулися самі та втягнули своїх виборців у нескінченні розбірки, хто правий, а хто винен. Конфлікт, безумовно, підігрівався штучно, за дієвої та зацікавленої участі кремлівських технологів. Але українське суспільство зі свого боку доклало недостатньо зусиль для того, щоб чинити опір цьому тиску та шукати власні способи управління внутрішніми конфліктами.
- На президентських виборах 2019 такого поділу вже не було. Колишні конфлікти залишились у минулому?
- Ви маєте рацію в тому, що 2004 рік – це вже далека історія, і Україна суттєво змінилася з того часу, і соціально, і політично. Вже на виборах 2019 року регіональний розподіл електоральних симпатій був принципово іншим. Виборці по всій країні виявилися одностайними у бажанні підтримати кандидатуру Володимира Зеленського. Після війни на нас чекають ще більші трансформації. Це не означає, що конфлікти підуть із життя. Це неможливо. Просто це будуть інші конфлікти, і вони вимагатимуть інших рішень.
- Війна завжди негативно відбивається на соціальному самопочутті. Ми до лютого 2022 вісім років жили в умовах "гібридної війни", але навіть від неї частина суспільства встигла "втомитися". Саме цей контингент, зокрема, голосував за Володимира Зеленського. На вашу думку, коли може наступити у частини суспільства "втома" від цієї відкритої війни з РФ?
- Якщо під утомою розуміти готовність закінчити війну на будь-яких умовах, то її не було й у попередні 8 років. Опитування громадської думки, у тому числі проведені Інститутом соціальної та політичної психології НАПН України, в якому я працюю, показували, швидше, складне ставлення громадян до війни, її причин та можливих варіантів завершення.
Так, люди хотіли якнайшвидшого встановлення миру, багато хто готовий був звинувачувати у продовженні війни власну владу. Проте переважна більшість респондентів – 68% у 2021 році та 72% у 2022, якраз напередодні повномасштабної війни – вважали, що Україні потрібний мир, але не за будь-яку ціну. Тобто не за ціну територіальних поступок чи капітуляції. Зараз, після жахливих злочинів російських військових на території нашої країни, після всіх руйнувань та жертв, про мир на умовах агресора взагалі мови йти не може. Люди хочуть повної та беззаперечної перемоги над ворожою армією.
Якщо ж ви маєте на увазі втому у прямому розумінні – як фізичне та моральне виснаження – то, безумовно, це буде, вже є. Війна тяжка сама по собі.
- Українське суспільство завжди було ласим на популістів. Ми спостерігали запит на "сильну руку", яка прийде і обов'язково приструнить сусіда-"хабарника та негідника". Ще 2-3 роки тому серед найпопулярніших зарубіжних лідерів у нас був Олександр Лукашенко (на першому місці). З початком масштабної війни з РФ цей запит на "сильну руку" зміцнів?
- Наразі складно про це судити, бо в умовах війни політичні запити втрачають актуальність. До речі, запит на сильну руку та популістський запит – не обов'язково синоніми. Багато що залежить від того, наскільки сильно травмується українське суспільство внаслідок війни, і наскільки успішним буде процес зцілення. Якщо нам вдасться стати на траєкторію посттравматичного зростання, запит на сильну руку втрачатиме актуальність – суспільство виявить у собі досить сил і можливостей справлятися з викликами часу.
Якщо лікування буде менш успішним, тоді є ризик того, що люди будуть шукати собі опори зовні - у тому числі у вигляді "сильної руки" в політиці. Щодо популізму, я б сказала, що українська його версія була міцно пов'язана із загальним популістським розворотом глобальної політики. Тому війна в Україні, як на мене, стане каталізатором для усунення системних дефектів сучасного світопорядку, зокрема кризи довіри до еліт, дефіциту глобальної безпеки, які й призвели до популістського ренесансу останніх років.
- Політологи та соціологи зазначають, що громадяни західних держав, як правило, знають, чого хочуть від влади та вимагають від політиків відповідних дій та рішень. Наше суспільство взагалі знає, що хоче?
- Так, я гадаю, така проблема існує. Українському суспільству не вистачає вокабуляра для опису своїх інтересів та устремлінь. Немає майданчиків, у тому числі медійних, де такий вокабуляр міг би бути сформований. І у громадян загалом мало навичок уважного вслуховування в себе – чого хочу, чого потребую? Тяжка радянська спадщина виявляється у тій легкості, з якою в Україні вдалася підміна суспільних інтересів корпоративними. Медіапростір системно заповнювався темами та питаннями, які до звичайного життя звичайних людей мають у кращому разі опосередковане відношення.
Розподіл посад, конфлікти у владі, вартість енергоносіїв, навіть корупція. Все це важливо, безперечно, але це далеко. А те, що близько – якість громадських послуг, дороги, освіта, медицина, цінності та сенси простого існування – позиціонувалися, за мовчазною згодою суспільства, як щось другорядне, менш значуще. Тому ми маємо зробити велику роботу, щоб навчитися розуміти, чого ми хочемо, і просувати свої бажання в рамках політичного дискурсу.
- Із Путіним усе зрозуміло. Ця людина зовсім не здатна співпереживати, вона готова поставити на кін всю країну раду своїх геополітичних фантазій. Але як війна змінила президента Зеленського? Чи став він жорсткішим політиком і главою держави?
- Із Путіним проблема не в тому, що він жорстокий. А в тому, що він жорстокий і незмінний. Із Зеленським, сподіваюся, таких проблем не виникне. Загалом так, президент України демонструє завидну рішучість, сміливість, мужність. Він змінився, але не втратив себе, як мені здається. І в цьому секрет його приголомшливої популярності і в Україні, і у світі.
- На тлі зачистки політичного поля від п'ятої колони та проросійських партій (об'єктивна необхідність у ході війни) прихильники влади почали висувати тезу, що Україні нібито потрібен "освічений авторитаризм" для оборони країни та повоєнного відновлення. Чи немає ризику, що країна може скачатися в "звичайний" авторитаризм, не отримавши жодного "освіченого"?
- Я зізнаюся, не бачу особливої різниці між освіченим авторитаризмом та звичайним. На мою думку, будь-який авторитаризм небезпечний. А з сучасними можливостями цифрового контролю за приватним життям авторитаризм небезпечний подвійно. Більше того, якщо вже політики вважають себе освіченими, то в них має вистачати знань і фантазії, щоб знаходити рішення нагальних завдань, не вдаючись до авторитарних спрощень. Авторитаризм – це спрощення: бо я так сказав! От і все.
- Ми все частіше називаємо російських військових "рашистами", "орками", "путлерівцями"; після "російського корабля" російський мат майже легально "прописався" у ЗМІ та публічній дискусії. Повним ходом іде розлюднення ворога. Чи не станемо ми, як агресивні російські "ватники", з їхніми "укропами", "нациками" та "хохлами"?
- Наразі у нас немає особливого вибору. Війна вбиває людяність, на жаль. І до прийнятних стосунків із росіянами ми повернемося дуже нескоро, якщо взагалі повернемося – це питання десятиліть. Небезпека у тому, щоб дегуманізація стала звичним, або навіть єдиним модусом соціальної взаємодії всередині країни у післявоєнний період. У нас попереду ще багато випробувань на терпимість, витримку, зрілість. Не бачити в кожному іншому, у кожному незгодному – ворога – ось чому нам доведеться вчитися наново.
- Чи варто нам чекати масовий прихід у політику колишніх військових та волонтерів? Чи з'явиться політичний вплив генералітету? Адже, наприклад, у Туреччині до 2016 року військові мали серйозний вплив на політику та суспільство.
- Громадська довіра до армії і до війни була високою, а зараз тим більше. Однак це довіра до інституту, який ніяк не пов'язаний із політикою – так склалося в Україні. Політична діяльність, як відомо, у нашій країні довірою не користується і навіть не вважається престижною. Крім того, політика мирного часу висуває свої вимоги, яким не всі генерали та волонтери зможуть або захочуть їм відповідати.
