Зміна та перетасовування кадрів у Кабміні та президентському Офісі пройшла буденно і не викликала великої суспільної уваги. У тій невеликій тусовці, де прізвища знятих, призначених і перепризначених людей хоч щось означають, уже звично і з різним ступенем емоційності поміркували про коротку лаву запасних, могутній вплив Єрмака та велику роль, яку відіграє у кадрових рішеннях Зеленського наявність чи відсутність "хімії" у відносинах з тим чи іншим власником посади чи претендентом.
Сама по собі млява громадська реакція на те, що в інші часи стало б топ-подією осіннього політичного сезону, є цікавим феноменом і потребує пояснення. Воно нескладне: жодної ілюзії щодо суб'єктності Кабміну ні в кого немає. І до війни вже не було, а тепер поготів. Проведіть невеликий експеримент, який яскраво доводить цю тезу: запитайте в оточуючих, як по батькові Дениса Шмигаля.
Натомість є уявлення про надсуб'єктність Володимира Зеленського. У певному сенсі Кабінет – це його кабінет, в якому він може щось переставити чи викинути. При тому, що головний кабінет президента - на Банковій.
Можна з цього приводу журитися, посипати голову попелом та посилати прокляття небесам, але українська традиція, коли сильний президент перетягує на себе стільки повноважень, скільки може перетягнути, резонує з особистим стилем управління Зеленського та військово-політичними обставинами, що цементують виконавчу вертикаль.
У цій ситуації висувати претензії Володимиру Зеленському та його CEO, виконавчому директору Андрію Єрмаку, можна і потрібно не через те, що вони стоять за вирішенням кадрових питань в уряді, не стояти за яким вони не можуть, а в тому, що у них пізно до цих питань доходять руки. Тут доречні паралелі з мобілізацією: в ідеалі її треба було б проводити з випередженням, не чекаючи, поки основні бойові бригади будуть знекровлені. Уряд має працювати як годинник, а в умовах війни вимоги до його ефективності зростають надзвичайно. І якщо президент, спираючись на ключових довірених менеджерів, звалив на себе тягар відповідальності буквально за все, це треба виконувати добре і вчасно. Міністерства, на чолі яких місяцями залишаються в.о. або люди, які давно заявили про своє бажання залишити пост і навіть написали заяву з відкритою датою, - свідчення управлінського бардака, який під час війни послаблює сторону, що воює.
Сумно, звісно, що з конституційної зв'язки «уряд – парламент» випала Верховна Рада. І, начебто, не без полегшення. Депутатським обов'язком є визначення політики Кабміну, її вдосконалення та кадрове зміцнення. Але хлопці умили руки і здебільшого змирилися з простою роллю слухняних кнопкодавів. Зеленському можна, звичайно, нарікати за те, що у фракцію «слуг» назбирали велику кількість випадкових людей, а подекуди, як показав час, і просто шкідливих. Досить швидко переконавшись у тому, що від партії толку мало, і не знайшовши в собі сил, щоб знайти можливість надати їй толку, президент втратив до неї інтерес, і в системі, де все працює чи не працює залежно від інтересу Зеленського, це поставило на проекті хрест. Там за інерцією, що згасає, ще щось булькає, але джерелом припливу нових ідей та нових людей для свого ж лідера «слуги народу» так і не стали. Відсутність широкого кола соратників главу держави, який, в принципі, схильний, скажімо так, до єдиноначальності, додатково змусила ще більше покладатися на закрите вузьке коло, яке майже повністю закрите для зовнішнього контролю та оцінки.
У цьому контексті історія з оновленням уряду дуже показова, але й показово нудна: який навколополітичний сюжет нині не візьми – виходить «це все вигадав Черчілль у 18 році», тобто Зеленський і Єрмак, що стоїть на його варті, решта – незначні деталі. Любителі густих фарб взагалі ставлять Андрія Борисовича в центр будь-якої кадрової метаморфози, але це більше риторичний прийом для підтримки уваги та обурення у певної аудиторії, аніж опис реальності.
До речі, зміни в Кабміні ще не завершені, деякі міністерства розмножуються поділом, а новопридуманому відомству по роботі з українцями ще доведеться набути якихось форм. Так що в півочі продовжуємо спостерігати. Інші три чверті стежать, звичайно ж, за фронтом
