І ось цей день настав - день інавгурації 47-го президента США Дональда Трампа.
Як відомо, на інавгурацію Трампа не було запрошено українського президента Володимира Зеленського, що стало приводом для заяв про чергову зраду. Однак жодної зради не відбулося, оскільки традиція не передбачає присутності на інавгурації американського президента лідерів іноземних держав – зазвичай іноземні держави на церемонії представляють дипломати, акредитовані у Вашингтоні.
Принаймні раніше ніхто не бачив проблеми в тому, що президенти України особисто не спостерігали за тим, як їхні американські колеги складали присягу. Втім, раніше і війни в Україні не було.
Тим більше, що на нинішню церемонію керівники інших держав все ж таки були запрошені – Трамп не був би Трампом, якби не порушив традицію, що усталася протягом кількох століть.
Особливо відзначимо те, що він відправив особисте запрошення лідеру Китаю Сі Цзіньпіну. Той на інавгурацію не приїхав, проте відправив замість себе свого заступника Хань Чжена.
Відсутність на церемонії Сі навряд чи можна розцінювати як неповагу до Трампа та США загалом, хоча це може свідчити про те, що голова КНР повною мірою усвідомлює місце своєї країни у світовій політиці. До того ж незадовго до інавгурації Трампа відбулася його телефонна розмова з Сі, яку всі сприйняли як діалог лідерів двох великих держав, а плани новоспеченого американського президента найближчим часом відвідати з візитом Китай лише підтверджує те, про що здогадувалися багато хто - взаємодія з Піднебесною стане для Трампа головним пріоритетом його нинішньої каденції.
Європа очима Трампа
Проте на церемонії інавгурації Дональда Трампа були присутніми лідери інших держав. Зокрема це президент Аргентини Хав'єр Мілей, що не дивно, оскільки його називають "латиноамериканським Трампом".
Також на інавгурації була прем'єр-міністр Італії Джорджа Мелоні (главою італійської держави є президент, але реальну владу має прем'єр, який і присутній на самітах). Схоже, що своїм контрагентом у Європі Трамп бачить саме Мелоні, а не угорського прем’єра Віктора Орбана. Останній, до речі, був запрошений на церемонію до Вашингтона, проте відмовився приїхати, пославшись на деякі інші справи. Чи справді щось дуже важливе не дозволило Орбану бути присутнім на інавгурації Трампа, чи між ними сталося охолодження, поки що незрозуміло. Як відомо, Угорщина (як і Словаччина) дуже незадоволена припиненням постачання російського газу через Україну, але в цьому питанні Трамп явно не союзник Орбану, оскільки він домагається збільшення поставок до Європи американського скрапленого газу, а аж ніяк не російського.
До речі, Джорджа Мелоні мабуть уже знає, що американський президент призначив її коханою дружиною неформальним лідером Європи. Днями, виступаючи перед своїми прихильниками, вона заявила, що столицю Європейського Союзу слід перенести з Брюсселя до Риму, і з цією пропозицією вона звернеться до Європарламенту.
Цікаві й інші європейські гості на інавгурації Дональда Трампа. Це лідер британської ультраправої партії "Реформувати Сполучене Королівство" Найджел Фарадж, лідер французької ультраправої партії "Реконкіста" Ерік Земмур, депутат Європарламенту з фракції євроконсерваторів Маріон Марешаль-Ле Пен, лідер бельгійської ультраправої партії "Фладмандський інтерес" Том Ван Грикен, а також колишній прем'єр-міністр Польщі від консервативної партії "Право і Справедливість" Матеуш Моравецький.
Всі ці політики, за винятком Джорджі Мелоні, перебувають в опозиції у своїх країнах, але саме їх, судячи з усього, Дональд Трамп хотів б бачити при владі. І навряд чи він пасивно спостерігатиме за їх сходженням на владний Олімп – найімовірніше, новоявлений президент США активно цьому сприятиме. Адже невипадково останнім часом бурхливу діяльність на європейському напрямку розвинув нинішній фаворит Трампа Ілон Маск, який перефразував передвиборне гасло свого боса – Make Europe Great Again (Зробимо Європу знову великою).
Дуже дивно, що на інаугурації нікого не було з ультраправої партії "Альтернатива для Німеччини", яку відкрито підтримав Маск незадовго до парламентських виборів у ФРН. Проте не виключено, що представників "АдН" вирішили не запрошувати саме через зайву активність Маска. Але подальші контакти адміністрації Трампа з цією партією не виключені, оскільки вона гармонійно вписується в компанію нових друзів американського президента.
Трамп не приховує, що має намір радикально переглянути відносини Сполучених Штатів із Європою. Тут і його вимога купувати більше американських товарів, і загроза ввести мита на товари з ЄС, і заяви про можливе виведення американських військ з європейського континенту, а також про необхідність більшої участі європейців у фінансуванні України.
Згідно з конспірологічною теорією, Трамп хоче підірвати європейську єдність. Але навіть якщо це так, схоже, що з Європою – єдиною чи роздробленою – він має намір зберегти контакти, на що вказує список європейських гостей його інавгурації.
Правий поворот
Поки що ультраправі у владі в Європі – це скоріше виняток, ніж правило. До них на сьогодні з певною натяжкою можна віднести Віктора Орбана та його словацького колегу Роберта Фіцо. Незабаром в Австрії може бути сформований уряд на чолі з лідером ультраправої "Партії свободи" Гербертом Кіклем. У Чехії цього року відбудуться парламентські вибори, за підсумками яких до влади може повернутися правий популіст, колишній прем'єр Андрей Бабіш. "Альтернатива для Німеччини" на лютневих виборах до Бундестагу може здобути близько 20% голосів німецьких виборців, що хоч і не забезпечить їй перемогу, але ще більше посилить її позиції.
Очевидно, що Європа, як і весь Захід (і перемога Дональда Трампа цьому яскраве підтвердження), прямо на наших очах робить так званий "правий поворот".
Нічого страшного та небезпечного у здоровому консерватизмі немає. При цьому в цій фразі ключовим є слово "здоровий". За великим рахунком, вся політика Заходу після Другої світової війни – це чергування у владі консервативних та ліберальних сил (республіканці та демократи у США, консерватори та лейбористи у Великій Британії, голлісти та соціалісти у Франції, християнські демократи та соціал-демократи у Німеччині).
Однак останнім часом на виборах все частіше перемагають популісти (і, знову ж таки, Дональд Трамп чітко вписується у цей тренд). Люди втомилися від постійного зростання цін, неповороткості державної бюрократії, неконтрольованої міграції, мультикультурності, інклюзивності, політкоректності та всепроникної толерантності. І все це – живильне середовище для популістів різного штибу, насамперед, ультраправих.
Здебільшого європейські ультраправі сили є проросійськими чи, у кращому разі, нейтральними. Мабуть, винятком є вже згадана вище Джорджа Мелоні, яка недвозначна у своїй підтримці України. Також на нашому боці польські консерватори, оскільки у Польщі, як, наприклад, і в США, є політичний консенсус щодо підтримки нашої країни.
Але, цілком можливо, і тут будуть зміни.
Світ отримав сигнал
Путінська Росія вважає себе захисницею традиційних цінностей (до вторгнення в Україну це формулювалося як традиційні європейські цінності). Проте в особі Дональда Трампа вона ризикує здобути небезпечного конкурента. А це означає, що європейські та інші консерватори все більше переорієнтуватимуться з Росії на США – як кажуть, нічого особистого, тільки бізнес.
І це, до речі, може істотно змінити ставлення громадян України до подібних партій. Адже, за великим рахунком, середній українець є досить консервативним у своїх поглядах. Він з недовірою ставиться до расових, національних, сексуальних та інших меншин, постійно скаржиться на зростання цін і проклинає "владу, що зажерлася". Фактично, він нічим не відрізняється від потенційного виборця правої популістської партії у Словаччині, Чехії чи Польщі, та й, як виявилося, у Німеччині чи Франції.
Є чітке відчуття того, що Європа, як і Захід і цілому, поступово відмовляється від лібералізму на користь консерватизму – на жаль, у найрадикальнішій його формі.
Щось схоже було 100 років тому. Чим це закінчилося – добре відомо. Можливо, цього разу все обійдеться, але нам у жодному разі не можна забувати уроки історії. Все починається з того, що народ вимагає навести порядок, а влада замість того, щоб вирішувати проблеми, обмежує права та свободи громадян під приводом наведення того самого порядку. До речі, цей шлях пройшла і пострадянська Росія.
Сьогодні весь світ, особливо той, який називають цивілізованим, отримав важливий сигнал. І від усіх нас залежить, в якому напрямку ми рухатимемося далі - чи збережемо ми демократичний вектор розвитку, незважаючи на "кризу лібералізму", або поринемо в безодню хаосу, мракобісся і насильства. Вибір за нами.
