Військовий експерт Андрій Старостін в публікації для "Апострофа" розповідає про хронологію втрат Україною активів спецхімії та точного оборонного машинобудування.
Літо цього року принесло чергову хвилю пожвавлення в українську боєприпасну індустрію - під Києвом почалося серійне виробництво снарядів для гаубиць, а в Шостці для автоматичних гранатометів. Роком раніше діловий ажіотаж охоплював артилерійсько-ракетну галузь. Тоді в Шепетівці та Павлограді було розпочато реалізацію програми докорінної модернізації РСЗО та боєприпасів до них.
Наступним епіцентром зростання цієї галузі може стати найбільш відомий пресі сегмент - випуск боєприпасів до стрілецької зброї та автоматичних гармат. Тендер на будівництво заводу по їх випуску заплановано провести до кінця цього року. В цілому, галузева державна програма протягом 2017-2022 років передбачає виділення більш ніж 9 млрд грн, щоб через п’ять років економіка України змогла отримати повністю замкнутий цикл випуску боєприпасів до більшості видів озброєнь.
Параметри цих асигнувань легко осягнути завдяки цінам світового ринку, так як середня ринкова ціна нових боєприпасів до РПГ у Східній Європі сягає 200-300 доларів за штуку, танкових снарядів 500 доларів за штуку, некерованих ракет РСЗО 1000 доларів за штуку, а вартість снарядів САУ коливається у межах 8-20 тисяч доларів. Найдорожчими на ринку є тяжкі керовані авіабомби та бойові головні частини ракет у складі багатофункціональних ракетних комплексів. Вони оснащені касетними, вакуумними чи запалювальними боєприпасами, ціна яких перевищує декілька сотень тисяч євро за одиницю.
Причина необхідності замкнути на території України цикли виробництва цієї не дешевої продукції досить проста - українська армія, хоча б через декілька років, має отримати шанс ритмічного постачання нових боєприпасів, причому при будь-яких негативних зовнішніх умовах. Ними цілком можуть бути транспортна блокада, чиїсь санкції, судово-торгівельні суперечки або, скажімо, природні катаклізми. Поява подібних бар'єрів на шляху забезпечення армії боєприпасами без замкнутого циклу їх виробництва всередині країни є дуже небезпечною. Бо при наявності російської агресії, українська держава через перебої у постачанні боєприпасів армії може втратити нові території. В додаток до вже окупованих.
Прогнозування варіанту негативних умов для імпорту та можливого виникнення бар'єрів на шляху ввезення боєприпасів - це речі, які абсолютно ігнорувались Україною у 2005-2005 роках, коли держава свідомо втратила основні виробничі майданчики своєї боєприпасної промисловості. Тоді входження у сфери високої політики та здобуття посади голови МЧС дозволило Давиду Жванії до 2009 року остаточно вивести із сфери державного управління головного галузевого лідера – «Луганський Патронний завод (ЛПЗ)». В наші часи це підприємство опинилось на окупованих територіях за досить пікантних обставин, бо немає ніяких даних про те що воно змінило своїх офшорних власників. Зате внаслідок успішної хакерської атаки Ukrainian Cyber Alliance на російську адміністрацію ОРДЛО в пресі з’явились цікаві документи. За їх даними агенція Infonapalm минулої весни повідомила, що ЛПЗ постачає боєприпаси місцевим російським колаборантам, та зберіг свою потужність з випуску 24 млн. набоїв для стрілецької зброї на рік.
Кулуарна приватизація та дефрагментація ЛПЗ в 2001-2009 роках призвели до того що у 2014-2015 роках держава втратила можливість евакуювати із зони бойових дій більшість виробничих ліній цього найбільшого боєприпасного підприємства України. Гігантські потужності, у підсумку, потрапили до російського агресора цілими та неушкодженими.
“Вільне плавання” ЛПЗ завершилося трагічно. Врятувати завод у ключові для приватизації ЛПЗ 2005-2009 роки мало б Міноборони, яке тоді очолював Анатолій Гриценко. Оборонне відомство мало би тримати завод у державній орбіті завдяки хоча б мінімальним держзамовленням. Але на користь Жванії та інших акціонерів ЛПЗ цього не відбувалося.
Політика МОУ у відношенні активів оборонної промисловості тоді виглядала відверто слабкою. Наприклад, в ті роки МВС змогло карколомними темпами наростити потужності свого зброярського заводу “Форт” у Вінниці, який з блискавичною швидкістю до 2007-2009 років став одним із лідерів боєприпасної галузі. Цей зброярський завод тоді зміг почати своє лідерство на ринку України та налагодив спільне виробництво зброї за ізраїльською ліцензією. Тобто дуже далеке від задач оборони МВС України мало свій завод стрілецької зброї та боєприпасів, а у відповідального за оборону відомства, МОУ, такого заводу взагалі не було.
Натомість у Міноборони був добрий десяток заводів оборонного машинобудування, які доводилися поганим управлінням до вкрай негативного фінансового стану. Підсумком такої недолугої політики стало те що уряд у 2010-2011 роки цілком обгрунтовано забрав більшість арсеналів та заводів у Міноборони та передав їх до складу “Укроборонпрому” з метою створення україно-російських сумісних підприємств. І лише російська агресія зруйнувала цю співпрацю. Але її б взагалі не було за одної єдиної умови - якби оборонне відомство мало ефективну політику управління своїми активами оборонного машинобудування.
Після того як міністри наприкінці минулого десятиріччя залишили свої посади, жоден з них не зазнав якихось незручностей. Перший після виборів 2012 року очолив близький до тематики МЧС парламентський Комітет державного будівництва та місцевого самоврядування, а колишній голова оборонного відомства очолив профільний парламентський комітет. Але відповідальності жоден з них так і не поніс...
