Волонтер РОМАН ДОНІК вже четвертий рік допомагає українським військовим і на полігонах, і у зоні АТО. У другій частині інтерв'ю "Апострофу" він розповів, чому заборона російських соціальних мереж, на його думку, це добре, а ідея надати волонтерам статус учасника бойових дій – це погано, як змінилися українці за три роки війни і те, чому окупований Крим вже помер для Володимира Путіна.
Першу частину інтерв'ю читайте тут: Путін неспроста розгорнув війська, є варіанти великої війни з Україною – волонтер Роман Донік
- Ми тут недавно "зуби" показали, нові санкції проти Росії ввели. Ти як вважаєш, заборона російських соцмереж дійсно була необхідна? Адже було багато заяв про те, що це – наступ на права та свободи українців, що ніякого збору інформації ФСБ про наших громадян через ці ресурси і бути не могло...
- Насправді могло. Але справа навіть не в цьому. Справа в тому, що зараз відбувається логічне завершення того, що у нас триває останні 500 років. Адже ми були під окупацією всі ці століття. І зараз реально настав час, коли треба рвати – бо надто інтегровано це все. Усі ці "ВКонтактики", "Яндекс", всі ці речі, які у нас з росіянами одні на двох... Як сіамські близнюки з одним тілом і двома головами. Одна голова – Україна, інша – РФ. А кровоносні судини між ними – одні і ті ж. Це ненормально.
Плюс, ці санкції їм і відчутних збитків завдали, вони реально мучаться економічно. Крім того, ці санкції спрямовані не стільки на тих, хто там зараз сидить, тому що фанати "ВКонтактика" будуть продовжувати туди ходити, нікуди не дінуться. А ось молодь туди вже ходити не буде, саме підростаюче покоління.
Ти ж зрозумій, ми дуже довго телилися. У нас не було розуміння, нам здавалося, що ось-ось все закінчиться. А насправді за ці три роки у нас виросло покоління. Уяви, на початок війни в нас були діти 9-13 років, яким соцмережі були не особливо цікаві. Зараз їм 12-16. У нас уже виросло покоління, яке в умовах війни все одно не сприймає Росію як агресора. Воно не бачить різниці. Воно, як і раніше, інтегроване.
Так що це треба робити однозначно. І тут же питання не в тому, буду я туди заходити чи не буду. Я там ніколи ніяких листувань не вів, якщо на те пішло. Основна проблема – саме в новій аудиторії, в дітях, підлітках.
- Але ж вони знайдуть спосіб обійти заборону, якщо захочуть.
- Навіть якщо вони зможуть туди зайти, там вже не буде тієї аудиторії, яка була до цього. Не буде такої масовості. Раніше дитина заходила в цю соцмережу, а там – цілий світ. Їй було цікаво, от вона там і сиділа. А зараз для неї це теж буде в чомусь змінюватись.
Ну, і ще один плюс є – економічний. Вони ж дуже міцно поклали ринок інтернет-реклами в Україні. Ось де зараз Ukr.net, Bigmir, "Мета"? Вони їх просто задавили демпінгом, завалили – і все. А тепер відкриваються перспективи.
Словом, це треба було робити. Однозначно. Інше питання, що у нас люди в більшості своїй не розуміють. Ну, важко закривати свою особисту "липецьку фабрику". Загалом, слава Богу, що це зробили хоч зараз. До речі, ми зараз опинилися в режимі "далі буде". Ми довго чекали. А зараз сталося щось – я, правда, не знаю, що...
- Хтось пов'язує це з безвізом...
- Так. І не тільки. Це і вибори у Франції, це і вибори в США... Ось зараз сталося щось, в результаті чого нам дали добро ось так поводитися. Це як сніговий ком: одне, інше, третє. І, насправді, ми досить по-хамськи зараз поводимося стосовно Росії. Тому я думаю, що це далеко не кінець. Це – лише початок. Значить, заручилися дійсно підтримкою. Нам цю підтримку обіцяли давно, а зараз вона нарешті є.
- Те, що в головах більшості "війни немає", сильно позначається на тому, наскільки складно збирати гроші на потреби українських військових? Або хто підтримував – той і продовжує це робити?
- Так. Уже є люди, які для себе визначилися, що роблять те-то і те-то. У нас кожна людина вносить те, що може внести. Вони можуть допомагати через різних волонтерів. Вони можуть допомагати з різним цільовим призначенням. Але, в принципі, це коло людей вже давно сформувалося. Це ті люди, які стабільно допомагають, тому що допомога потрібна – і допомагатимуть до перемоги.
- Якщо вже ми заговорили про волонтерів, то не так давно спалахнув скандал навколо ініціативи нардепа Андрія Денисенка видавати статус учасника бойових дій волонтерам, які їздять на фронт. У волонтерському середовищі цю ініціативу зустріли з обуренням. Чому? До чого це призведе, якщо йому вдасться проштовхнути свій законопроект?
- Це призведе до величезної несправедливості. По-хорошому, учасники бойових дій – це ті, хто воював, ті, у кого стріляли, ті, у кого була загроза життю. Але в нас, виходить, дуже багато тих, хто володіє "скоринкою" УБД, не наражали своє життя на ані найменшу небезпеку. А якщо сюди ще додати цивільних?
Ну, добре. Волонтери. Що таке волонтер? Є жінки-волонтери, які в'язали шкарпетки. Є жінки-волонтери, які сушили борщі. Є жінки-волонтери, які плели сітки. Хтось доглядав за пораненими. Хтось ще чимось займався. Є люди, які за кордоном живуть – і звідти для військових машини переганяють. Це все – волонтери. І що, це все – учасники бойових дій, чи що?
Насправді, це ж депутат від "УКРОПу". Не може закінчиться нічим хорошим те, що починалося з вкраденої ідеї. Вони ж шеврон "Укроп" вкрали. Воно як було посіяно з гнильцею – так звідти ця гидота постійно й вилазить. Я не знаю, навіщо він це робить. Особисто я взагалі дуже важко сприймаю волонтерів, які з'явилися після 2015 року.
- Чому? Типу вскочили в останній вагон?
- Так. Вони ж з'являлися і в 2016-му, і досі з'являються. Я розумію, що це, напевно, неправильно. Але нічого не можу з собою вдіяти. Для мене справжні волонтери – ті люди, які в тому ж Харкові починали займатися волонтерством ще в 2014-му, коли було реально страшно. Які дійсно ризикували. Усі інші, які різко ломанулися, особливо після першої хвилі нагороджень, – заробітчани. Дуже багато заробітчан.
Волонтерам, що починали ще в 2014 році, УБД не потрібно. У той час волонтерами ставали в основній своїй масі люди самодостатні. Ті, у кого був свій бізнес, якісь свої кошти. Випадкових людей тоді не було. Це вже пізніше почали ставати волонтерами кондуктори маршруток, реалізатори на ринку...
Так що ініціативу Денисенка вважаю дурістю. Абсолютно дика корупційна складова тут буде в будь-якому випадку. Але найголовніше – цього просто не треба робити. У 2014-му люди робили те, чого просто не могли не робити. Вони вже не могли сидіти на місці, залишатися осторонь. А потім з'явилася категорія людей, які полізли за плюшками. Хтось подався у волонтери перед виборами. Хтось – тому що це круто, "зелене світло" усюди, двері з ноги можна відкрити практично у будь-який кабінет... Але це вже трошки інше.
Можливо, цьому Денисенку цю дурість хтось нарадив. Сказав: це буде круто – вони ж ризикували життям. Так, ризикували. Життям ризикуємо ми всі. Ми переходимо вулицю – і ризикуємо. Але в чому відмінність від хлопців там, на фронті? Навіть у найбільш жорсткі моменти, коли були найстрашніші зіткнення, вони виконували наказ. Вони помирали, але не йшли. Те ж Дебальцеве – хлопці до останнього стояли. І в Донецькому аеропорту вони стояли до останнього. Ось скільки могли – стільки і стояли. І ось їх УБД і УБД людини, яка щось там привезла на фронт, нехай навіть при цьому метрах в ста від неї впала якась міна – це ж несумірні речі!
- Безумовно! У будь-якому випадку, Денисенко у своєму Facebook відразу ж вигріб по повній. Перш за все, від самих волонтерів, які, складається враження, абсолютно одностайно обурені такою ідеєю. Але нардеп наполягав, що цей законопроект таки буде ухвалений – хочуть цього самі волонтери чи ні...
- Проблема в тому, що ця одностайність може виявитися не такою вже повною. Мені попадалися на очі коментарі, коли волонтери ж кажуть: "Почекайте, ось ця людина, яка щойно обурювалася витівкою Денисенка, раніше виступала за те, щоб волонтерам дали УБД". Волонтери – це такий же зріз суспільства. Однозначно не можна сказати, що всі волонтери проти УБД. Думки всіх ми просто не знаємо.
По-друге, у нас просто задиктовують теми 50-100 осіб, які з 2014 року в темі. Вони ось якраз всі на виду, на слуху, вони всі ідейні. Вони самостійні. Вони самодостатні. Вони і в 2014 році були самодостатніми. У цих людей був бізнес чи ще щось, тобто вони могли купити собі ту ділянку землі. Для них це не самоціль. Тому вони і говорять ось так.
Але десь же сидить маса людей, які думають зовсім по-іншому. Чергова "мобілізація" волонтерів трапилася якраз після того, як піднімалося питання, що волонтерам будуть давати УБД. Ось тоді почався військовий туризм. Загалом, це дурна затія.
- Окрім іншого, у коментарях Денисенку радили замість подібних дурниць потурбуватися краще написанням законопроекту, який би прибрав "зрівнялівку" в статусі у тих, хто, скажімо, воював на першій і на другій лініях. У цьому напрямку взагалі ніяких рухів наші законодавці не робили?
- Ні. Почнемо з того, що у нас зараз вже є волонтери, які мають статус учасника війни. Це офіційний статус. У нас є капелани, які мають статус учасника війни. Це оформлюється офіційне відрядження, образно кажучи, ти приходиш до АТЦ в Києві, тобі виписують папірець, що ти їдеш у відрядження для надання якоїсь допомоги (наприклад, психологічної). Ти працюєш скільки-то днів, потім ставиш відмітку, що вибула – і повертаєшся додому. Я не пам'ятаю, 30 або 40 днів треба накопичити, а потім ти маєш право подати документи – і отримати корочку "учасника війни".
- Я мала на увазі, що в посвідченні УБД не зазначено, чи воював ти в Авдіївці на "промці" або в Краматорську весь час просидів.
- Так. У нас немає розмежування. Це питання давно піднімали. Тому що є маса людей, які жодного разу не вистрелили. Є люди, які уявлення не мають, що таке обстріл. Є люди, які на блокпостах в тилу прослужили... Та що там на блокпостах – Ізюм до недавнього часу вважався зоною АТО! Скільки людей УБД отримали!.. Так, дійсно, краще б це зробили.
Інше питання – у них не зможуть цього забрати (статус учасника бойових дій, - "Апостроф"). Єдине, що зможуть зробити – це придумати щось нове. Тобто ці всі пільги у всіх забрати, корочки УБД залишити і придумати якусь нову назву, новий статус. Припустимо, "учасник війни за незалежність". І наново видати тим, хто дійсно заслужив. Це – єдиний варіант.
- Але це ж нереально, враховуючи, що, як ти не один раз говорив, досі навіть нагородити всіх гідних не можуть...
- Знаєш, зараз почали наздоганяти. Потихеньку. Рядовий склад – не так, а офіцери – слава Богу. Я сподіваюся, що дійде і до рядового складу. Зараз з нагородженнями, в принципі, нормально. Хоча державні нагороди піджимають, звичайно, економлять...
Я от думаю: навіть якщо ухвалять цей закон, який Денисенко проштовхує – президент його заветує. Крім всього іншого, це ще й гроші. Колосальні.
- А якщо побоїться? Не захоче налаштовувати проти себе тих волонтерів, які, можливо, хочуть отримати цей статус?
- Ні, не побоїться. От є лідери громадської думки. Є вони і серед волонтерів. Можна по-різному ставитися до людей, можна десь посваритися, можна недолюблювати один одного, але є певні речі, однакові для всіх. Так вийшло і з ініціативою Денисенка. Так, можливо, хтось погодився на це через силу, можливо, комусь і хотілося б якусь УБДшечку мати. Але коли вже всі різко встали, то і я різко встану. Можливо. Але зараз є одностайне рішення – принаймні, від волонтерів перших хвиль – вони однозначно оцінюють це все. І подобається це іншим чи не подобається, але є свого роду дідівщина якась і у волонтерському русі. І ці волонтери все-таки задиктовують трошки.
Я думаю, президент не буде робити вивірку, як відреагують на це якісь абсолютно незрозумілі люди, які називають себе волонтерами, тому що вони відвезли кудись там два мішки картоплі... Той же Бірюков комунікує з усіма. Так що, думаю, проблем не буде. Спроба була, але Facebook – це ще не вся Україна.
- Трошки дурне, можливо, питання... Чи є в тебе зараз відчуття, скільки ще триватиме війна і чи закінчиться вона виключно дипломатичним шляхом, або все-таки знадобиться військова зачистка цих територій?
- Ні. Відчуття взагалі жодного немає. І розуміння немає. Таке відчуття, що ми зараз входимо в якийсь клінч. Зрозуміло, що ці території ніхто нікому віддавати не буде. Якщо цілком цинічно міркувати, з точки зору, скажімо, української державності – те, що відбувається, рано чи пізно мало статися. Зокрема, з Донецькою і Луганською областями. І в будь-якому випадку були б якісь бунти...
- Це чому?
- Дивись, Англія позбулася шахт болісно, але дуже давно. У нас же це все набуло взагалі жахливих якихось форм. У нас два регіони багато в чому жили на дотації.
- І вірили при цьому, що годують всіх інших...
- Справа навіть не в цьому. Те, що їм завищували самооцінку, це так. Але взагалі сам факт: якщо ціла галузь – дотаційна, рано чи пізно з нею довелося б прощатися. І рано чи пізно постало би питання, що з цим робити, як вчинити, куди цих людей подіти, як їх адаптувати і так далі.
І ось зараз – так, це важко, боляче, цинічно – саме той час, коли відбувається цей неминучий процес. Є чітке розуміння: того Донбасу, який був, вже ніколи не буде. Навіть якщо сюди прийдуть інвестори. Інвестори не будуть вкладати гроші в збиткові шахти. Того Донбасу, який пам'ятають, вже ніколи не буде.
І це нам на руку. У тій же Англії, коли вони прощалися зі своїми шахтами, процес також був болючим і супроводжувався масовими бунтами. Воно було в іншій формі – але воно було! І якби не війна, хто знає, як би цей процес проходив у нас?
Тут інше питання: а що робити з тими людьми, які там встигли відзначитися? Насправді їх дуже багато. І навіть ті вчителі, які викладають у школах на окупованих територіях ці три роки і весь цей час показують дітям фотографії "моторол" і "захарченків", – це ж теж не дуже добре!
Я не знаю, як і коли закінчиться те, що відбувається зараз на Донбасі. Напевно, це буде не дуже просто. Куди подітися цим людям, я теж не знаю. Мені б хотілося, щоб у них взагалі забрали право голосу. У ідеалі – взагалі виселили в Росію чи ще куди. Але я розумію, що ніхто цього не дасть зробити. Європа буде нас душити...
А взагалі – надто вже це невдячна справа – загадувати. Ось хто б міг подумати чотири роки тому, що на нас чекає.
- Я намагаюся згадати, коли у мене зникло відчуття, що все це ось-ось закінчиться... І не можу. От було це почуття, що через пару тижнів, можливо, місяць все закінчиться – а потім воно кудись поділося...
- Напевно, після Іловайська закінчилося.
- Можливо.
- Так... До Іловайська ще були якісь ілюзії. Але коли в Іловайськ зайшла Росія – всі зрозуміли, що просто так нам ніхто закінчити не дасть. Літо 2014 року багато чого прояснило...
- А якщо все-таки позагадувати? Наприклад, з приводу того, що буде з Кримом?
- З Кримом? Тут все просто.
- Так?
- Так. Якщо брати взагалі. Уяви собі живий організм. Він захворів. У нього температура, у нього гарячка, він дуже погано себе почуває, у нього сухість у роті, зневоднення... Але в цей же час всі шкідливі гидоти і мікроби вбиваються.
В принципі, те ж саме відбувається і з Кримом. Був там мільйон-півтора ватників, з якими ми в принципі нічого не могли зробити. Тому що вони були фактично громадянами України, а насправді значна частина з них – це відставні російські військові, частина – діти цих військових, вони були орієнтовані виключно на Росію. І зараз, через такий болючий процес, ми позбавляємося них.
Так, для мене особисто, наприклад, це проблема – що я більше туди не поїду. А якщо і поїду, то в дуже віддаленій перспективі. Але в масштабах держави, в історичних масштабах 50-60 років – це взагалі фігня-питання. Російській імперії дуже багато років. І боремося ми з нею теж добрих півтисячоліття. Але зараз там закінчиться прісна вода, благополучно вони звідти побіжать – і там будемо подивитися, як воно все повернеться. І знову туди пустимо воду, знову все буде нормально. З тією лише відмінністю, що ось цей гнидник, розсадник "русскомировцев" звідти кудись чухне.
- У випадку з Кримом блокада – це добре, правильно?
- Так.
- А у випадку з Донбасом – треба було влаштовувати блокаду? Перекривати залізницю, відключати світло в Луганській області?..
- Розумієш, світло – це не найбільша проблема, яка є. А вода – це вода все-таки. І з Кримом все по-іншому. На Донбасі ж ці блокадники, які редутів понабудували, добилися тільки того, що сепари віджали частину підприємств, які зараз поріжуть на метал. І все.
- Як вважаєш, чи потрібно було б ініціаторам виставити рахунки? Представники влади ж обіцяли, що змусять окремих політиків компенсувати збитки бюджету через цю блокаду...
- Я думаю, що потім ще буде роздача слонів. Ну, колись, з часом. Тому що дуже багато речей, які досі незрозумілі. Мотивація не зрозуміла, як, що і для чого робилося. А Крим... Знаєш, що добре у випадку з Кримом? Те, що для Путіна він помер. Крим йому вже не цікавий.
- Як дитина – вхопив іграшку, пограв і кинув?
- Так. Він, в принципі, видавив максимально з цієї теми. "Повернення споконвічно російських земель", все таке... Зараз це йому нецікаво. І на ниття ось цих мільйонів кримчан, які будуть без води, йому, за великим рахунком, начхати.
- "Ви тримайтеся там"?
- Так. Але ось як привід вдарити, коридор спробувати пробити сушею (територією України до Криму, - "Апостроф") – це так. Ймовірність є така. Вона нікуди не поділася. Ми поки їздимо і вчимо цих кулеметників – і, я так розумію, кінця-краю цьому не видно. У будь-який момент все може змінитися.
- Ти говориш, волонтерам доводиться їздити і вчити кулеметників. Чому досі це відбувається? Невже на четвертому році війни із системою навчання в армії все так погано?
- Розумієш, у нас є провал. У нас є знизу солдат, який хоче навчитися. Є нагорі начальник Генерального штабу, командир дивізії або навчального центру. А між ним і солдатом – прірва. Занадто багато між ними залишилося людей, які були до війни. Для них нічого не змінилося. Вони відбувають свої календарі до пенсії. І все. Більше того, зараз ще і навпаки вийшло. Дуже багато людей, які були звільнені з армії, зараз прийшли на контракт, тому що зарплати підняли. Проблема є.
- Так що ж виходить? Для позитивних змін в армії потрібно знову провести мобілізацію? Щоб прийшли люди ззовні, які не бояться говорити про проблеми...
- Зараз проблеми трішечки іншого порядку. У чому різниця? Тоді дійсно були проблеми, тому що не було грошей, не було управління, не було взагалі нічого. Зараз же все впирається в недосконале законодавство, яке ніхто не збирається міняти. Адже у нас звільнити неможливо! Негідника, людину, яка погано працює, просто неможливо звільнити.
- А контрактника простого, "аватара", наприклад?
- "Аватара" – так. Але для того, щоб звільнити "аватара", треба купу розслідувань провести. І через суд звільняти. Це теж не так просто.
- Простіше терпіти?
- Ну, чому? Їх періодично звільняють. Але це особлива процедура. Вони захищені. А якщо ще УБД у нього є, якісь нагороди – це взагалі ціла справа.
- І що ж виходить? Якщо середню ланку звільнити неможливо...
- А як звільнити? Вони через суди відновлюються. Ось їх намагаються зараз розтасувати для того, щоб новим дати можливість зайти і робити щось, розпихують їх, щоб хоч трошки шкоди від них менше було. Їх же кудись треба дівати. Ми ж не можемо взяти і 50-100 тисяч осіб просто викинути на вулицю.
- Ну, у Саакашвілі ж вийшло? Коли він практично одномоментно звільнив всіх поліцейських...
- Ну, можливо. Але поліція в Грузії і армія у воюючій Україні – це трошки різні речі. Проблема в армії – дуже специфічна. Є набір знань, якими цивільний чоловік навіть семи п'ядей не може оволодіти просто так. Не можна прийти і різко стати досвідченим військовим. У будь-якому випадку, крім технічних моментів, є знання щодо управління військами. І це необхідно.
Люблять більше за все військових, які кар'єрними сходами пройшли від командира взводу, роти – і далі. Тому що вони це все поступово напрацьовували, вони знають повністю весь механізм. Не тільки, як він працює, але і як він повинен працювати, де він може зламатися, як його полагодити і все інше.
Так, можливо, у нас є 10-15 людей, які абсолютно геніальні, абсолютно талановиті і які – раз – і через місяць змогли б. Але проблема в тому, що, по-перше, ці люди вже чимось зайняті. І навіть якщо суто гіпотетично уявити, що вони можуть – вони взагалі підуть в сьогоднішню армію? Вони туди не підуть. Армія у нас, подобається нам це чи ні, як і раніше, пропонує жебрацькі зарплати. До 500 доларів – це насправді дуже мало.
- У злиденній країні непогано, що хоч до таких розмірів підвищили.
- Я розумію. Але у нас взагалі пам'ять вибіркова. Ми щось пам'ятаємо, щось не пам'ятаємо. Ми забуваємо, що йде війна, зате чудово пам'ятаємо долар по 8. Злиденна країна? Не факт, що така вже бідна. Озирнися навколо.
- Українці зразка 2013 року і українці в 2017 році – яка між ними ключова відмінність? Чи є в нас якісь досягнення?
- Мені важко судити. Реально важко. Ми всі закапсулювалися. Я спілкуюся з тими українцями, які дивляться на життя приблизно так само, як і я. А це поступово призводить до того, що ти починаєш вважати, що всі навколо думають приблизно так само. Для мене в 2014 році стало великим відкриттям, коли у Харкові до Верховної Ради пройшов Опоблок... Для мене реально це був шок.
Я не знаю, як змінилися українці. Адже ми не володіємо повною картиною. Ми бачимо армію. Армія – 100% змінилася. Міністерство оборони змінилося. Поліція? Так, можливо, змінилася. Прокуратура? Ця грандіозна операція з затримання корупціонерів (масштабна операція з затримання податківців, пов'язаних з колишнім міністром доходів і зборів Олександром Клименком, - "Апостроф") показала, що – так, змінилася. Щось змінюється.
Ти ж зрозумій, у нас немає жодної людини, яка би жила абсолютно чесно і абсолютно за законом. Ось її просто немає в природі! У нас всі влади всі 25 років робили з людей спільників. Хтось відмотував електрику, щоб отримати меншу платіжку за світло. Хтось десь крав. Хтось за щось не платив. Хтось махлював з субсидіями... І в підсумку виявляється, що у нас немає взагалі жодної людини, яка би могла сказати: ось я жодного разу нічого не порушила. І при цьому ми ж жили комфортно, це в принципі всіх влаштовувало. А тепер – раз – і всім треба виходити із зони комфорту. Це ж теж велика проблема. А вихід із зони комфорту, як показав нам нещодавно "ВКонтактик", – це дуже болісно.
Мало часу пройшло дуже. Хоча люди змінилися, звичайно. Змінилися. Треба реально дивитися на речі. Згадай, скільки у 2013-му можна було побачити людей у вишиванках? Українських прапорів? Ми змінилися. Просто ми це не особливо і помічаємо, тому що ми – в процесі. Якщо б ми могли сфокусувати погляд – думаю, побачили б багато цікавого. Я не уявляю, щоб ось так співали гімн у 2013 році. Та хто його взагалі співав?
- Як вважаєш, чи вистачить в українського народу мудрості не реагувати на провокації і під час війни все-таки не піддаватися на постійні заклики когось скидати, влаштовувати Майдан, розвертатися і йти зі зброєю на Київ?
- У нас зараз лихоманка. І лихоманити нас буде кілька років. У нас все тримається на персоналіях. Порошенко – це щастя для України. Адже я – фаталіст, за великим рахунком. І я щиро переконаний, що випадковостей не буває. І Муженко, і Порошенко, і Полторак – ці люди просто опинилися в потрібний час у потрібному місці. Так повинно було бути. Але. Ось десь нещодавно побачив дуже гарний вислів, що у нас є люди, які спробували використовувати революцію як соціальний ліфт.
- Іноді – дуже успішно, до речі.
- Так. Але деяких цей ліфт таки завіз не на той поверх, який вони для себе вирішили. І вони починають натискати на різні кнопки, не замислюючись про наслідки і про те, що буде з цим ліфтом. У нас дуже багато таких людей, які вистрілили, вилетіли, вони на слуху, їх знають... Але вони не задоволені тим, куди їх винесло. Вони хочуть чогось іншого. І вони починають тиснути кнопки, не думаючи про наслідки. Тут питання не в мудрості. Це – чисто шкурняки.
- Виходить, питання в кількості тих, хто схибив з поверхом?
- Так. До того ж, у нас сформувалася певна нова каста – професійні протестувальники. Вони живуть на це. І це теж треба розуміти. Але у чому наша перевага? Як не парадоксально – у тому, що люди втомилися. Ну і в тому, що ми все-таки трохи ліниві. Безумовно, це добре – в цьому випадку.