Найбільш, мабуть, масовий флешмоб в українському сегменті інтернету #яНеБоюсьСказати став лакмусовим папірцем для суспільства - в соцмережах, обговорюють проблеми сексуального насильства і домагань, категорія "самадуравинна" опинилася в очевидній меншості, а більшість користувачів, особливо чоловіки, - у шоці від того, наскільки поширеною виявилася ця проблема в нашій країні.
Зі мною історія сексуального домагання, від якої до цих пір мурашки по шкірі, трапилася не в Україні. Кілька років тому на запрошення іранського МЗС я і ще одна моя колега поїхали в Тегеран на конференцію з ядерної безпеки. Ще в літаку з нами розговорилася одна з пасажирок. Посміхаючись, запитала, чи є у нас хустки, щоб покрити голову. Повноцінних хіджабів не було, але шарфи ми з собою, звичайно, взяли. Пасажирка пояснила, що шарфи слід надіти до виходу з літака, щоб місцеві правоохоронці не мали до нас претензій. У неї теж була невелика хустинка, вона зізналася, що за нею, іранкою, будуть стежити з особливою пристрастю, якщо щось не сподобається в дрес-коді, можуть не випустити наступного разу з країни, а їй би цього не хотілося, - син навчається на Кіпрі, і вона його час від часу відвідує.
Ми слухняно натягнули шарфи. Під час поїздки у нас було всього два вільних вечора; гіда нам не надали, жінка, яка, за запевненнями приймаючої сторони, добре знала російську і у всьому повинна була нам допомагати, виявилася щільно упакованою в хіджаб дамою, яка на питання "А що подивитися?" і "Де у вас тут знаменитий блошиний ринок?" махала руками і ледь зуміла скласти пару слів у речення, навідріз відмовившись супроводити нас хоч куди-небудь, тому що "Мій пан ніяк не дозволить".
Ну, раз так, ми вирішили самі трохи оглянути околиці готелю. Колега сказала, що дуже хоче привезти додому іранський рис. Ну, треба - так треба, пішли шукати. Одягнені були пристойно - шарфи, джинси, кофти з довгим рукавом. Претензію можна було висловити хіба що до піджака моєї колеги, він був закороткий, хоч і не оголяв її спину, якщо вона тільки не хотіла б танцювати посеред тегеранської вулиці запальну джигу. Джиги в планах не було - тільки іранський рис. Але магазини з рисом теж ніяк не траплялися.
Поки ми йшли по тротуару (вечоріло, але надворі було ще світло), практично кожна четверта машина підрулювала до нас, і з салону, роблячи досить однозначні паси руками, починали закликати, прицмокувати, ну і далі за списком. Ми переходили в режим "ігнор", прискорювали крок, машини з розчарованим водієм від'їжджали.
Я зверталась до здоровому глузду колеги - на лобі у нас не написано, що ми тут на запрошення самого МЗС, і ми можемо встигнути вляпатися в історію, поки там розберуться, що до чого. Та й ну його в пень, цей особливий іранський рис, давай краще повернемося в готель? Вона й сама була не рада затії. Але тут стало ще "веселіше". Позаду з'явилися четверо молодих хлопців - спочатку вони йшли, обмінюючись якимись жартами, потім почали питати нас про щось, перейшли на якусь подобу англійської. Тактика "очі в підлогу і прискорення кроку" вже не спрацьовувала. Іранська молодь явно хотіла пустувати. Коли один з хлопців схопив мене за лікоть і став тягнути кудись убік, я дуже злякалася. На моє "Stop or I will call the police" він дуже розсердився. Посипалися образи, поштовхи. Людей поблизу не було. До сих пір пам'ятаю цей напад паніки, коли ти розумієш, що якщо зараз до узбіччя під’їде ще одна машина, нас затовчуть всередину, а далі... в чужій країні дві беззахисні шукачки іранського рису могли б дуже погано закінчити свій прес-тур...
Нас врятував місцевий дідок, власник якогось невеликого магазину. Побачивши беззаконня, шум і штовханину, він вискочив на вулицю, буквально накинувся на розбурхану молодь. Його гнів подіяв - хлопці швидко чкурнули на іншу сторону вулиці. У готель ми повернулися вже без пригод.
Історій, коли на твоє цілком однозначне "ні" у відповідь отримуєш озлобленого самця, думаю, вистачає. Коли мені було 18, я працювала в офісі помічником керівника, нічого особливого. Та ні, проблема була зовсім не з начальником. Посміхатися і мило розмовляти зі мною намагався один товариш із служби охорони. Пам'ятаю, навіть квітку якусь одного разу подарував. Я дипломатично посміхалася у відповідь, але дала зрозуміти, що не зацікавлена: спасибі за увагу, проходьте, товаришу. Але цей, мабуть, був з тієї породи, яким треба якщо не миттям, так штурмом. Зібравши колекцію відмов з мого боку, він почав озлоблюватись. Ідіотські жарти, через які де-небудь на Заході погнали б до біса з роботи, ненависть в очах, появи біля мого робочого столу з палицею, котрою він ліниво постукував по долоні, просто так, щоб полякати. Міг не відкрити двері, коли я дзвонила, стоячи біля вхідних дверей, а він через вікно поглядав і посміхався. А потім, запустивши, натякав на огляд з пристрастю. На щастя, тільки на словах. Я все думаю, чому не пішла і не розповіла про все начальнику? Не знаю.
В тому ж офісі працювала зі мною колега, відома така панночка, заміж вийшла рано, чоловік її (а це був період лихих дев'яностих) був з цих умільців швидко вирішувати питання кардинальними способами. Одного разу вона прийшла на роботу заплакана. Питаю: "Що трапилося?" Вона: "Уявляєш, прийшов додому ввечері, вимагав сексу, ну, не в настрої я була, так він, мій власний чоловік, скрутив мене і зґвалтував!" На моє "Може, в міліцію звернутися?", вона тільки мотала головою і схлипувала. Заяву, ясна річ, так і не подала.
Одного разу мені довелося зіткнутися і з ексгібіціоністом. Тоді я ходила на підготовчі курси при університеті ім. Шевченка, поверталася додому в автобусі. Пам'ятаю, було досить холодно, люди - в куртках і плащах. І тут посеред салону почав крутитися на всі боки мужик років 45, товстий, такий бородатий, розкрив плащ, виставив напоказ свої причандали. Ніхто, жодна жива душа в автобусі ні слова йому не сказала. У мене, зовсім дівчати, був такий шок, що повернувшись додому, мені захотілося прийняти душ і відмитися від цього бруду. Потім, через багато років, моя знайома поділилася своїм досвідом схожої театральної вистави: мужик вирішив постати у всій "красі" у вагоні метро. Знайома виявилася бойовою тіткою, дістала парасольку і почала його шпиняти і матюкати так, що він ледве залишився живим, вискочивши на наступній станції. Я вислухала її розповідь з великою повагою. Якби повторилася подібна історія сьогодні, думаю, я вчинила б так само. Дуже добре пам'ятаю те почуття приниження, яке пережила багато років тому, побачивши ексгібіціоніста в автобусі.
Флешмоб #яНеБоюсьСказати дозволив привселюдно заявити про те, з чим роками навколо кожного з нас живуть жертви насильства. Або ні, краще так – ті, що вижили після насильства. Є в англійській мові таке поняття victim survivor. Люди, які називають себе так, відмовляються займати місце жертви і готові давати відсіч.
Я бачу багато здивованих постів чоловіків у соцмережах: як, невже у нас все так погано? Таке враження, що всі вони були сліпими, глухими й німими всі ці роки. Не знали? Чи не хотіли знати?
Серед тих, хто пережив насильство, як і раніше, багато тих, хто пише, що не готовий, тому що травма не відпустила, бо "не хочуть образити близьких" (а ось тут не погоджуся, коли ми вже навчимося думати в першу чергу про свої почуття?). А в цей час у когось з тих, хто пережив насильство, підростає вже своя дочка.
Є й ті, хто відверто фиркає і боїться забруднитися. Такі пишуть "давайте обсмоктувати все це і насолоджуватись своїми стражданнями". Один взагалі заявив, що розфрендив усіх, хто у нього в стрічці "описав свої сексуальні складності", порадивши йти не в соцмережі, а до психотерапевта. Тим, хто вважає, що такі проблеми не варто виносити на публіку, а треба вирішувати в індивідуальному порядку і не висовуватися, щоб, бачте, не засмічувати їх своєрідний феншуйний світ, можу лише порадити самому звернутися до фахівця, який для початку пояснить йому слова "емпатія", "співчуття", "взаємодопомога", "підтримка".
Нещодавно я сиділа на вулиці біля привокзального кафе у Слов'янську, чекала поїзда, пила чай. З-за кафе з'явилися двоє, чоловік і жінка. Він кричав на неї і змушував йти додому, потім вдарив, схопив за руку, спробував кудись потягти. Ніхто з тих, що сиділи навколо, навіть вухом не повів. Я, зізнаюся, страшенно розлютилася. Спочатку зайшла в кафе і попросила викликати поліцію, пояснивши, що на вулиці б'ють жінку. Але особливої реакції не було, тоді я пішла з'ясовувати ситуацію сама. Одного лише злого "Не смійте піднімати на неї руку" було досить, щоб той чоловік, чи то співмешканець, відступив, а потім, щось буркнувши, швидко пішов. На питання "Чим я можу вам допомогти?" жінка похитала головою. Мені було шкода її, але я нічим не могла їй допомогти, тому що вона сама не вважала, що має право на гідне до себе відношення і на те, щоб кривдник був покараний по заслугах.
Адже негідники, котрі піднімають руку на тих, хто слабший, як правило, боягузливі. І здійснюють свої мерзенні вчинки вони тому, що сусіди, знайомі, друзі, перехожі, відвертаються, не цікавляться, вважають, що все якось вирішиться, що це не їх справа, що "нічого тут мені засмічувати мій горизонт вашими проблемами".
Тим, хто так затишно сопе в своєму мікрокліматі, - свіженької статистики на стіл: за даними проекту "Зміцнення та захист прав дітей в Україні", 21% опитаних дітей піддавалися сексуальному насильству. Кожен п'ятий вже пережив насильство. Або про це теж не варто говорити, щоб у кого-небудь не зіпсувався настрій і апетит?
