Снайпери, мародери і Годзілла: як живуть люди в буферній зоні на Донбасі

Майже три роки тому, 14 квітня 2014 року, сепаратисти підняли над Горлівкою та прилеглими містечками Донецької області прапори РФ і "ДНР". Улітку українським військам вдалося повернути частину селищ, але деякі з них залишаються буферною зоною. Сотні людей живуть між блокпостами, як між молотом і ковадлом. Тут стали нормою щоденні обстріли, тут звикли жити без опалення, газу, електрики. Для того, щоб зрозуміти, чим живе і на що сподівається "сіра зона", "Апостроф" відправився в селище біля станції Майорська, в п'ятиповерхівку, в якій з 50 квартир не евакуювалися лише вісім сімей.

"Мама померла через холоди"

- Дурню не страшно тут жити. У ту середу я поїхала, повертаюся, дівчата на лавочці судачать: "Куля кудись в будинок тюкнула, але нічого не розбито". – "А що тут бити? Усе, що можна розбити, вже порозліталось". Прийшла додому, заходжу на лоджію, де у мене парничок з помідорами, а на них снайперська куля. Одне було скло ціле, а тепер і в ньому наскрізь дірка. І була б я на лоджії в той момент, мене б не було, - розповідає Світлана, мешканка селища Майорськ. Її п'ятиповерховий будинок знаходиться в "сірій зоні", до блокпостів – сотні метрів. І незважаючи на постійні обстріли, в будинку жевріє життя і надія на повернення до мирних часів.

З боку траси будинок виглядає страхітливо, шибки розбиті від першого до останнього поверху. Сусідньому будинку пощастило ще менше, у його даху і стіні зіяє зроблена снарядом діра. Поруч біля паркану чорний вигорілий квадрат, у якому вгадуються контури колишнього гаража.

Біля дверей одного з під'їздів зустрічаємо мешканців. Пенсіонерка звертається до чоловіка 55 років:

- Сашко, мені треба на лоджії прибити лист фанери. У мене там порвало всю плівку.

- Зроблю, але не сьогодні.

Жінка поспішає кудись у бік приватного сектора, її сусід-майстер залишається з нами, розповідає про життя:

- Та як ми живемо? - знизує плечима Олександр. – У мене мамка вмерла через те, що не було нормального опалення. Коли вдарили морози, у мене мінус п'ять квартирі.

- Ти почни з того, що ми ж тут два з половиною роки практично були без тепла і світла, а газу і донині немає, – приєднується до нашої розмови ще один місцевий житель 54-річний Михайло.

- О пів на сьому вже біля багаття, щоб і чай хворій мамі приготувати, і поїсти.

- І так кожен у свого сараю готує. Але у нас же скрізь заміновано, за дровами в посадку не сходиш. Тому ти вранці дивишся, де гілки з дерев осколками знесло. А якщо дощ, сніг – з парасолькою стоїш.

Співрозмовники додають, що стало легше тільки після того, як Міжнародний комітет Червоного Хреста виділив газові балони, плити.

– Але мама їх не дочекалася, - зітхає Олександр. – Доброї душі людина була. Усе життя тут з 83-го року тут живе... жила. А поховав в Дзержинську. У нас кладовище заміновано. Минулого разу на Великдень на чотири дні його розмінували, щоб люди могли побути у своїх близьких. Але все одно там небезпечно – працюють снайпери.

"Хочеться краси"

Усього в будинку 50 квартир, але в найважчі дні в п'ятиповерхівці залишалося житловими тільки вісім. І зараз більше половини будинку пустує, але мешканці потихеньку повертаються назад. Люди роблять ремонти і прикрашають квартири квітами. Серед рядів розбитих вікон, затягнутих плівкою, виділяється одне, де на підвіконні стоять вазони. Піднімаємося на третій поверх, знайомимося з їхньою господинею.

Людмила носить п'ятилітрові балони на 5-й поверх

- Хто за продуктами в сусіднє місто їде, а я за квітами. Чоловік каже: "Досить маячнею займатися, усе одно пропадуть, взимку замерзнуть". Ну, а, може, зроблять опалення? Обіцяли. Хочеться краси, - зізнається Світлана.

Мешканці розповідають, що будинок вже один раз повністю засклили, поміняли всі прострелені, побиті осколками шибки.

- Але потім за два дні зі всіх сторін лягло – і все розлетілося. У людей руки опустилися, ну, скільки можна склити? – зітхає Світлана. Її чоловік, Михайло додає:

- 8 березня нас сильно обстрілювали. Давно такого не було, що снаряди то в один бік, то в інший, а ми посередині. Молимося, щоб не в нас, а будинок "пішов" в одну сторону, то в іншу, ти як на палубі гойдаєшся. Одне добре – такі обстріли вже не такі часті. Раніше вночі лежиш, скла немає, на вікнах тільки плівка – і все чути. Потім "бух", плівочку зірвало, і тебе хвилею з ліжка зсунуло на підлогу. І чуєш: лягає все ближче, ближче. Отже, досить випробовувати долю, треба в глухий коридор йти. Затихло – знову ліг спати. Але починаєш провалюватися в сон – знову все по новій.

"А куди нам їхати?"

Чому ж не їдуть мешканці? Відповідь у всіх одна: "А куди нам їхати? От ви нас візьмете пожити?"

- Син кличе до себе в сусіднє місто, але у нього свої діти, свої онуки. Куди я до них поїду з дідом, який через обстріли з глузду з'їхав? Не витримав його розум війни, тепер йому здається, що він знову молодий, що він знову працює на залізниці. Дивиться у вікно, чекає, коли прийде його електричка, хоча вони вже скільки років не ходять, - крізь сльози розповідає бабуся Маня. - Ось, чесно, іноді такий відчай, що хочеться з п'ятого поверху стрибнути. У мене син загинув, давно, ще до війни, так я молилася, щоб він мене до себе забрав. І сниться мені сон, мій син на мої прохання відповідає: "Мама, я знаю, що тобі важко. Я б тебе забрав, а папку куди?"

Пенсіонери живуть на п'ятому поверсі, квартира виглядає просто жалюгідно. У всіх стоять електрообігрівачі, але напруга слабка, а в сусідніх порожніх квартирах гуляє холод. Протопити житло неможливо, на стінах виступає конденсат, шпалери відклеюються, покриваються цвіллю.

- Синку, пенсія 1200, як я можу на неї все відремонтувати? А мені теж хочеться пожити, як люди, - зізнається бабуся.

Проблем у всіх накопичилося чимало. Каналізація в будинку ледь працює, є проблеми з водопроводом.

- Вода йде ледве-ледве, а почнеться полив – взагалі її не буде. Носимо її в п'ятилітрових балонах, а я, синочку, на п'ятому поверсі живу. Задихаюся, плачу, але тягну додому 10 літрів, куди подітися? У мене весь балкон, уся кухня цими пляшками заставлена. Вимкнуть воду, де її брати? - розводить руками Людмила.

Але люди все одно повертаються. У одних закінчилися гроші на оренду житла, другі жити не можуть без рідного дому.

- Мій знайомий нещодавно зателефонував, попросив допомогти забрати батьків з Жованки. Це село по сусідству з нами, його лінія фронту практично на дві частини розрізала, і обстріли не вщухають, - розповідає Володимир Веселкин, голова місцевої військово-цивільної адміністрації. – Приїхали до його мами і тата з причепом, завантажили килими, холодильник, телевізор, речі. І раптом батьки кажуть: "Ми передумали. Ми залишаємося. Якщо щось з будинком трапиться, поїдемо, а поки будемо в ньому сидіти". Знизали ми плечима і поїхали. Ось так. Людям телевізора і холодильника шкода. А себе ні?

Володимир Веселкин

"Ну, який ти Годзілла, ти мені синок"

Веселкин з посмішкою розповідає, що політичні погляди мешканців видають телевізійні антени. Частина направлена в бік окупованої Горлівки, частина на наші телевежі.

- Як нові військові заїжджають в наше селище, вони думають, що ми тут сепаратисти. Хоча людям все одно, хто буде, аби не стріляли, - щиросердо зізнається Олена, одна з місцевих мешканок.

- Пішли вчора отримувати талончик, щоб через блокпост проїхати. І тут один військовий вискочив: "Ти чого кричиш?" - "А ти чого кричиш?" - "Розмовляй українською"- "Чого я повинна на нею розмовляти? Я її не розумію", - приєднується до нашої розмови ще одна жінка. - Ну, справді, не вмію я українською. Нас на роботі змусили в електричці зупинки нею оголошувати, так я так оголосила, що пасажири від реготу з сидінь попадали.

Частина антен спрямована в бік "ДНР"

Мешканці починають скаржитися, що "фіскали чіпляються", занадто завзято їх обшукують, були випадки, коли відправили у загальну чергу до тих, хто їде в сусідні міста, підконтрольні "ДНР".

Зізнаються, що були на початку війни і мародери.

- У нас хтось з добровольчого батальйону відкрив чужу квартиру в сусідньому під'їзді, приготували речі, зібрали все від дитячих іграшок до памперсів, хотіли вивезти. Але люди зателефонували 102, приїхала СБУ, а потім навіть з Києва приїжджали слідчі. Чим справа закінчилася, не знаємо, нам не доповідали, - розповідає Михайло. – А на п'ятому поверсі солдати без попиту зайняли одну з квартир. Господарі навіть телевізійників привозили, щоб вони про це сюжет зняли. Але нічого не допомогло, жили там до ротації.

- Але зараз такого, як раніше, коли творили що хотіли, вже немає, - підсумовує Олена. - У нас конфлікт був з військовими, так я на нього наскаржилась дільничному. І видно, що провели бесіду, він був неправий, прийшов і вибачився.

Тут же починаються розмови про те, що не можна всіх під одну гребінку".

- Носили нам солдати в рюкзаках і хліб, і тушонку. Годзілла, зайчик, допоміг нам зі світлом. Стовпи вибив, допоміг відновити електрику, - продовжує бабуся Люда. - Тоді я до нього підійшла, говорю: "Ти ж мені як синок. Ну, не можу я тобі Годзилой називати! Як тебе звуть?" Він: "Не можна говорити". Потім зізнався. Я його Дімочка називала. Він довго у нас був, а потім його в Жованці вбило. Молюся тепер за нього. Він дуже хорошою людиною був. Щоранку приходив до нас: "Як ви ніч прожили? Що, де, як? Де впало? Де припало?" Молодець.

Боєць 17-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади з позивним "Годзілла" Дмитро Годзенко загинув за день до того, як їх підрозділ повинні були вивести з зони бойових дій, отримав недержавне звання Народний герой України, нагороджений орденом "За мужність" III ступеня.

"Жебрівський, я тебе не знаю!"

Здавалося б, загальна біда повинна була зробити будинок однією дружною сім'єю. Але мешканці кажуть, що такого не сталося.

- Думаєте, усі люди стали більш чуйні? Я, коли заїжджав до свого кабінету, попросив у борг чотири скла, вікна полагодити. Так я такого наслухався, мене в такому звинувачували. І тут я дізнаюся, що мінікотельню, яка обігрівала будинок, віддали "ополченцям" без жодної суперечки, - зізнається Веселкин.

Під його "офіс" віддали частину колишнього дитячого садка. До ксерокса безперестанку підходять пенсіонери. Один з них виявляється місцевим сторожем.

- Котельню навіщо ви віддали? – не може заспокоїтися Веселкин.

- Так ми за неї не відповідаємо. Я взагалі в приватному секторі живу, – відбивається пенсіонер. - А садок ми втримали. Я сюди не пускав навіть Павла Жебрівського (глава Донецької військово-цивільної адміністрації). Приїхав він такий, з автоматниками. Але я його, правда, не знав, кажу: "Не пущу". Він мені посвідчення. А я: "Так я можу купити корочку, де буде написано, що я президент України. Я вас не знаю!" Не, ну не правий я? – сторож на мить повертається в реальність, але тільки на мить. – У результаті я його пропустив, але без солдатів. Кажу: "Не треба мені тут брудними чобітьми ходити". І Жебрівський мені потім сказав: "Спасибі, що зберегли" - "Зберегти-то ми зберегли, але ми вже скільки місяців без зарплати". Так підійшов його заступник, дав мені 500 гривень. От тобі хрест, що так і було.

Вугілля-ТВ

Докладно поговорити з Веселкиным не виходить. Хтось з місцевих стукає в кабінет: "Можна зробити ксерокопію". Хтось дзвонить на мобільний: "Допоможіть зробити прописку". Потім: "Допоможіть з поїздкою в Жованку". Надворі нас наздоганяє місцевий житель, який скаржиться, що немає туалетів для тих, хто стоїть у черзі на КПВВ: "Вранці виглядаєш у вікно, а там "грядка" з голих ж..."

- Важко все робити одночасно. Нічого, набираю штат. Візьму заступників, з'явиться бухгалтер, юрист – буде легше. Поки багато проблем через те, що важко було розібратися, яка організація відповідає за ремонт водогону, а яка за каналізацію і т. д., - зізнається Володимир Юрійович. - Допомагають горлівчани, для тих, хто звідти поїхав, це "острівець" рідної Горлівки. Дуже сильно виручив Червоний хрест. Привозили і шибки, і шифер, і продукти, і багато іншого. Ось, якось привезли людям вугілля, а воно виявилося неякісним. Так людям роздали гроші: "Купуйте самі".

- І що, усі гроші на вугілля витратили?

- Було таке, що після такої допомоги місцеві і телевізори нові тягли додому. Причому витратили їх так смішні люди, які не виходять зі стану алкогольного сп'яніння. Через день зустрів їх: "Телик показує?" - "Один розбили, а інший налаштувати не можемо", - сміється Веселкин. – Важко, але ми допомагаємо людям. Процес зрушився з мертвої точки. А те, що люди скаржаться – добрий знак, значить, вони повірили, що щось можна зробити, що життя зміниться на краще.

Один з мешканців показує міну, яка прилетіла до нього в гараж

За інформацією Павла Жебрівського, на Донбасі різну ступінь пошкодження від обстрілу отримали 10 682 житлових будинки, 111 шкіл, 79 садів і 50 медичних установ. На їх відновлення та ремонт потрібно близько 3 млрд грн.