Письменник Любко Дереш розмірковує про небезпеку підміни справжнього порозуміння між людьми формальними правилами поведінки.
Нещодавно на сайті служби BBC з’явився цікавий тест, що дозволяє читачеві перевірити себе в тому, наскільки вправно він відрізняє висловлювання, які будуть осуджені за расизм, сексизм і гомофобію, від таких, що вільно проходять суспільний ценз. Невелике соціологічне опитування, проведене серед учасників тесту, показало: припущення українців стосовно межі між "мовою ненависті" та коректними висловлюваннями такі ж хаотичні, як і думки про неї більшості мешканців Заходу. Ясної логіки, котра б убезпечила людину від проколу, виходячи з суми наведених у тесті випадків, виявити не вдалося.
Втім, логіки там і не варто шукати, адже це – життя, а не підручник з толерантності. Кожна країна дає свою, більш або менш лояльну оцінку тим чи іншим висловлюванням своїх знаменитостей. Даний напівжартівливий тест, тим не менше, демонструє факт, що системного розуміння того, чим є доброзичливе (якщо завгодно – толерантне) ставлення до іншої людини, на сьогодні у світі немає. Існують незліченні ряди прецедентів, в яких помітні емоції, культурний контекст і тиск громадськості, але сталих й однозначно зрозумілих для всіх принципів – не виявиш.
Звідки виникає брак логічного підґрунтя для законів суспільного співіснування? Є достатньо причин припустити, що стається це лише з однієї обставини: те місце у спілкуванні між людьми, яке зазвичай посідає етика, сьогодні займає етикет.
Ми дедалі більше уваги звертаємо на зовнішню сторону існування людини і катастрофічно швидко втрачаємо здатність відчувати її, співпереживати і співчувати їй (не виправдовувати, але принаймні бачити висловлювання людини в перспективі цілісності її особистості!). Натомість ми стаємо дедалі вимогливішими до її зовнішніх проявів. Численні рекламні кампанії та "публічні лінчування" лише зміцнюють фіксацію уваги на поверхневій стороні людської істоти, посилюють особистісний конформізм, заохочують судити інших легковажно, пристрасно й капризно, опираючись на перемінний гонор "воксу популі".
Сьогоднішнє суспільство, безумовно, знемагає від насилля і агресії. Однак реальні рухи в бік того, аби применшити цю концентрацію «психічних токсинів» не можуть бути зведені лише до загострення питання етикету. Суспільство потребує нового підйому етики – переосмисленої етики, збагаченої глибоким внутрішнім переживанням іншого, повноцінною зустріччю з іншим "Я". А щоб ця зустріч з іншим "Я" могла відбутися, мені перш за все потрібно стати собою – тим, хто здатен витерпіти і пробачити іншому його несхожість на мене. Це стосується однаковою мірою як сьогоднішніх аб’юзерів, так і їх жертв.
Глибокий і потужний досвід повноцінного розуміння себе (осягнутий через інтроспекцію, самоаналіз, соціальні інтеракції чи духовну практику в лоні релігійної традиції) відкриває резерви як практично нескінченної терпимості, так і безмірного кредиту довіри до інших.
Така нова, інтегральна толерантність, вибудувана на живому переживанні іншого, означала б деякий відхід від домінування екстравертних гедоністичних цінностей суспільства споживання. За умови приділення більшої уваги внутрішньому наповненню людини питання ґендеру, раси, віку втратили б свою гостроту через наявність більш інтенсивного досвіду самоосягнення. Додатковий бонус такої інтровертизації — відходження від жорсткої редукції уявлення про людину до її соціобіологічної природи (що є важливим фактором в усіх дискусіях довкола толерантності). Та найголовніше – це перспектива переживання спільності та єдності всіх людей не як філософського конструкту, а як живого досвіду.
Етикет, безумовно, необхідний. Він захищає нас від випадкових конфліктів і непорозумінь. Однак ще більше нам потрібна нова, глибинна етика, котра б допомагала нам долати уявлення про нашу відокремленість від інших і від світу. Котра б нагадувала нам про те, що все живе нерозривно зв’язане в єдине ціле.
Доречним тут буде згадати слова з пісні музиканта і поета Павла Вишебаби:
Під батьківським ліжком геть пом'ятим,
В домі, де усе переплелось,
Я почав для себе відкривати,
Що я є частина ще чогось.
Більшого за межі мого тіла,
Вій, волосся, шкіри та очей,
Більшого за речі зрозумілі,
Більшого за назви всіх речей.
(One Planet Orchestra, "Частина")