Практично всю війну ставлення українців до Туреччини нагадує "гойдалки": від вдячності за нові "Байрактари" до роздратування камланнями Реджепа Ердогана про "діалог з Росією", з хазяїном якої турецький президент доволі часто проводить зустрічі. Чи довго продовжуватиметься таке балансування, чому Захід не змушуватиме Ердогана обнулити бізнес з Росією і що турецький президент планує отримати під час візиту в Україну – читайте в матеріалі "Апострофа".
Турецькі "гойдалки"
В переддень візиту Реджепа Ердогана у Львів знову актуалізувалось питання нинішньої зовнішньополітичної позиції Анкари, яка намагається витягнути максимальну вигоду зі співробітництва з будь-ким, не гребуючи контактами з Росією. Саме домовленістю з Москвою та Іраном можна пояснити початок військової операції Анкари проти курдів на півночі Сирії, жодним чином не узгодженої із Заходом та, особливо, США, де час від часу публічно звучать меседжи, які свідчать про роздратування діями Ердогана.
Говорячи про них, днями міністр закордонних справ Дмитро Кулеба заявив, що політика Туреччини пояснюється "традиціями османської дипломатії" – допомога Україні буцімто не суперечить веденню справ із Росією.
"Стародавні традиції османської дипломатії ніхто не скасовував. Тобто, якщо коротко сказати про Туреччину, про її зовнішню політику зараз, то це співпраця у військово-технічній сфері з Україною та співпраця у торговельно-економічній сфері з Росією", – сказав Кулеба.
При цьому глава МЗС додав: "Тобто допомагаючи нам протистояти Росії на фронті – об'єктивно це Туреччина робить, вони заробляють гроші на Росії".
Дійсно, відразу згадується остання зустріч Путіна та Ердогана, де обговорювали будівництво атомної електростанції "Аккую", співпрацю в рамках "Турецького потоку" та оплату російського газу в рублях. Тоді російський диктатор не втратив можливості похизуватись зростаючим обсягом торгівлі з Туреччиною, що сягнула максимуму за 8 років.
Разом з тим, нещодавно стало відомо про те, що турецька оборонна компанія Baykar викупила земельну ділянку в Україні для будівництва заводу з виробництва безпілотників "Байрактар", які є дуже важливими для ЗСУ. Уряд України затвердив двосторонню угоду та відправив її в парламент для ратифікації. Документ передбачає будівництво самого заводу.
"Власник компанії "Байкар" створив свою компанію в Україні, ця компанія вже придбала земельну ділянку, вони розробили проєкт самого заводу та мають намір реалізувати її до кінця, оскільки це було майже особисте зобов'язання власників компанії зробити це виробництво в Україні", — відзначив посол України в Туреччині Василь Боднар, додавши, що на частині моделей ставитимуть українські деталі — двигуни, колеса тощо.
Натомість, пропозицію Москви виробляти безпілотники разом Анкара відкинула, і тій довелося вести переговори про їх закупку з Іраном. Приємно, чи не так? Але де ж межа "багатовекторності" Туреччини, і як на це дивиться Захід?
Османізм по-новому
Назагал, в Туреччині є доволі потужні антизахідні настрої, і будь-якому політику там треба з цим рахуватися. Нам теж треба на це зважати, каже "Апострофу" директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос. За його словами, по відношенню до слабких опонентів Анкара може чинити якісь активні дії, а от з іншими поводиться обережно.
"Звісно, не виключено, що Захід переконає Туреччину скоротити співпрацю з Москвою. Але тут багато залежить від того, чи готовий він реалізовувати забаганки турецької влади – а це вже навряд. Втім, багато залежить від майбутніх президентських виборів (відбудуться у 2023 році - "Апостроф") – хто балотуватиметься окрім Ердогана, які будуть меседжі і роль зовнішньої політики в кампанії. Наразі про її зміну говорити не доводиться", - каже експерт.
На думку експерта Українського інституту майбутнього Ілії Куси, тактика Анкари у контексті війни в Україні зводиться до пошуку прийнятного формату взаємин з Росією, який не загрожував би стабільності Туреччини, зберігав її регіональні досягнення і давав можливість проводити експансію в регіоні.
"На відміну від Росії, яка на даний момент здебільшого обороняється на міжнародній арені, Анкара діє більш наступально, намагаючись замкнути на собі ключові процеси за рахунок війни в Україні та супутньої кризи: стати учасником повоєнних мирних переговорів, гарантом зернових поставок, газотранспортним та логістичним хабом між Заходом та не-Заходом (у тому числі Росією), вибити поступки по Сирії", - каже Куса.
Як зазначає директор Інституту зовнішньополітичних досліджень Дипломатичної академії при МЗС України Григорій Перепелиця, з приходом Ердогана до влади ним була прийнята концепція неоосманізму – яка, втім, не означає відновлення імперії Османів, за прикладом Росії, яка пробує знову загарбати землі, що входили до неї у ХVIII-XIXст. Натомість, Анкара хоче регіонального лідерства в тих землях, де раніше панувала Османська імперія – тут є схожість з наративом "русской земли". Але Москва робить це брутально, військовим шляхом, натомість Анкара ж використовує історичні, культурні зв'язки та економічні важелі.
"Ердоган вже кілька років будує авторитарний лад, усуває або знищує опонентів паралельно з просуванням неоосманізму в зовнішній політиці. Все це стало можливим завдяки трансформації системи міжнародних відносин до багатополярності: йдеться про втрату глобального лідерства США, а відповідно й контролю над ключовими стратегічними регіонами", - каже Перепелиця "Апострофу".
Він зазначає, що після невдачі кампаній в Афганістані та Іраку, а особливо з 2008 року США згаданий процес посилився: за президентства Обами Вашингтон почав втрачати контроль над пострадянським простором, Середнім та Близьким Сходом.
Тим часом Реджеп Ердоган зрозумів, що більше нема сил, які тиснутимуть на нього у зовнішній політиці з тим, щоб він дотримувався рамок, заданих глобальними гравцями: президент Туреччини більше не зважає на США. У цьому його схожість на Путіна. Але щоб повністю перетворитися на регіонального лідера Анкарі не вистачає ресурсів та потенціалу, та й конкуренти підтискують – Іран, Саудівська Аравія тощо. Проте Ердоган все ж намагається поширити вплив Туреччини на Кавказ, Балкани, сформувати образ лідера в ісламському світі та прилеглих до Туреччини регіонах.
"Сил перемогти конкурентів у Анкари нема, тому вона змушена балансувати між глобальними гравцями, Росією та США, але проводить свою політику, навіть якщо вона суперечить позиції Вашингтона. Тим же, до речі, займається сьогодні й Ізраїль, що пробує ділити вплив на Сирію з Росією. Тобто Туреччина й Ізраїль є такими собі "троянськими конями" Росії, які їй підіграють, але одночасно намагаються врахувати інтереси США, якщо це їм вигідно. Нашими союзниками обидві країни бути не можуть, за одним винятком: у випадку, коли Україна виступає контрбалансом Росії, яка притискає Туреччину", - додає Перепелиця.
Проте, тиснути на Анкару Москва зараз очевидно не здатна. Натомість Туреччина так і не запровадила санкції про Росії, ставши її "повітряним мостом" на Захід. Також у Ердогана активно співпрацюють з російськими банками, таким чином до певної міри нівелюючи санкції Заходу з Москви. Окрім того, Ердоган постійно наголошує на своїх стараннях влаштувати переговори Зеленського з Путіним – очевидно, останній його про це попросив, щоб удвох із турецьким лідером дотиснути президента України.
"Можливості впливу Заходу на Туреччину досить обмежені. Відмовитись від балансування Анкара може тільки в трьох випадках. По-перше, якщо протиріччя з Москвою зайдуть до того, що виникне загроза війни з нею. По-друге, якщо регіональна війна перетвориться в глобальну: Росія нападе на НАТО на його східному фланзі – тоді Туреччина змушена буде вступити у війну на боці Альянсу. По-третє, якщо Росія ослабне настільки, що Ердоган вже не зможе використати її для впливу на інших конкурентів. Останній сценарій, безумовно, найсприятливіший для нас", - резюмує Григорій Перепелиця.
