У понеділок, 22 січня, прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск уперше з моменту призначення на посаду прибув із візитом до Києва, де зустрівся з президентом Володимиром Зеленським та своїм колегою, очільником українського уряду Денисом Шмигалем. Про важливість цієї поїздки одного з найбільш досвідчених і впливових політиків не лише Польщі, але і Європи, "Апостроф" поспілкувався телефоном із польським політичним аналітиком, доктором історії, заступником директора Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського Лукашем Адамські.
Візит прем’єра Дональда Туска однозначно сприятиме перезавантаженню стосунків України та Польщі. По-перше, важлива символіка: це перший його візит до столиці іншої країни на посаді прем’єра. Поїздка до Брюсселя була як до столиці Євросоюзу, а не до столиці Бельгії.
А по-друге, з боку української та польської сторони пролунали обіцянки, які дають змогу говорити, що відбулася робота над помилками, яких допустилися Україна і Польща протягом минулого року.
Проблема із блокадою кордону рухається до вирішення – принаймні, страйк польських перевізників призупинено на 1,5 місяці.
Читайте: Нова зброя і гарантії безпеки: про що Зеленський і Туск домовилися у Києві
Щодо збіжжя, то тут інша справа, бо існує об’єктивний і явний конфлікт інтересів між дрібними польськими фермерами і великими українськими агрохолдингами. Звісно, для України експорт збіжжя є важливим, бо це джерело доходів, іноземної валюти, і взагалі Україна – це аграрна країна. Але і Польща – теж аграрна країна. Більш того, наші фермери мають по 10-15 га і господарюють на гірших ґрунтах, ніж українці. І у Польщі не хочуть, щоб саме Польща найбільше із усіх країн ЄС постраждала від необмеженого відкриття європейського ринку для продукції із України. Перед тим, як Польща увійшла до ЄС, вела довгі переговори про адаптацію до умов ринку ЄС. Звісно, Україна хотіла б, щоб це відбулося якомога швидше. Але важливо, щоб Київ і Варшава розмовляли про це в дусі діалогу. І щоб Київ не вважав, що Брюссель чи Берлін, чи інші сторони зможуть натиснути на Варшаву.
Це нормально, що Україна хоче співпрацювати із Німеччиною. Але Польща має побоювання, зокрема вони присутні серед консервативної частини суспільства, що Україна буде занадто сильно керуватися тим, що Берлін скаже, і буде автоматично підтримувати німецькі пропозиції щодо функціонування ЄС. Німеччина багато каже, що Євросоюз повинен по суті стати федерацією, зі збільшенням ролі керівних органів таких як Єврокомісія і Європарламент і зменшенням ролі національних держав. Та свої національні інтереси "продає" як європейські. Натомість підтримка України є меншою, ніж багатьом здається.
Якщо ми уважно подивимося на статистику допомоги Україні, яку наводять німецькі аналітики, то видно, що німці хваляться не тим, що надали, але тим, що обіцяли. Польща подає у статистиках не те, що обіцяла, а допомогу, яку фактично надала; та зрештою - через низку обставин - не всім взагалі хвалиться. Тобто Польща фактично є однією із країн-лідерів у підтримці України – попри методологічні хиби німецьких статистиків. Натомість Німеччина вагалася із наданням важкого озброєння, а ракети Тaurus не передала досі.
Проте минулого року між Німеччиною та Україною відбувається потепління у стосунках. А у той час до Варшави приїжджали високі українські посадовці і казали щось про якийсь "зерновий геноцид", хоча це була просто політика безпеки від неконтрольованого напливу агропродукції із України. Навіть зараз деякі українські видання пишуть, що "Польща веде війну проти європейського майбутнього України".
Так, треба твердо говорити, що немає суперечності між розвитком стосунків України із Польщею та Німеччиною, але треба теж звертати увагу, що польська громадськість дуже чутлива щодо легковажного ставлення з боку України. І варто це враховувати українським коментаторам. Тож я постійно кажу, що, аби розвивати наші стосунки, треба менше емоцій.
Зверніть увагу, що на зустрічі у Києві Польща пообіцяла посилення військової допомоги. Мова іде навіть про те, що Польща може долучитися до країн, які нададуть Україні двосторонні гарантії безпеки. Україна зараз дуже потребує боєприпасів.
Звісно, деталі цієї допомоги це не такі справи, про які говорять публічно. Бо це означало б надання ворогу зайвої інформації. До того ж уряд Туска міг би підвищити внутрішньополітичну ціну політики підтримки України, враховуючи кількість цієї допомоги та брак зі сторони України чіткої згоди на ексгумації та перепоховання кісток поляків, вбитих УПА, хоча цього постійно домагається велика частина польського суспільства.
Правдою є те, що Україна боронить в першу чергу себе, а не Польщу. Якби Польща була другою Угорщиною чи Іраном, то перестала б Україна воювати? Ні! Але із іншого боку є теж абсолютно очевидним, що якби, не дай Боже, Путіну вдалося б підкорити Україну, тоді ризик великої війни із країнами НАТО виріс би неймовірно сильно. І Польща, як країна, яка межує із Росією і Білоруссю, була б одною із перших жертв цього конфлікту. Я, звісно, сподіваюся, що НАТО виграє війну із Росією, але ціна, яку Польща заплатить, буде незрівнянно вищою, ніж ціна зараз. Тож хоч Польща під захистом НАТО, але можливий початок війни – це руйнація країни і велика кількість жертв. Тому ми повинні робити все, щоб перемогти Росію зараз завдяки силі України й українських солдат.
Підтримка України – це зараз те, що об’єднує консерваторів та партії урядової коаліції, серед яких переважно ліберали. На щастя, відповідальні поляки й польська політична еліта розуміють загрозу, яка несе Росія. Нині у Польщі тривають внутрішні суперечки. І загроза від них для України полягає у тому, що вони послаблюють польську державу, а отже складніше їй буде надавати допомогу Україні і захищати саму себе. Послаблюють вони і польську політичну культуру, відволікають енергію і час від проєктів, направлених на підвищення обороноздатності. Вони об’єктивно не корисні. І не бачу наразі жодних перспектив, щоб протягом найближчих місяців ця напруга зменшилася. Але польські сварки не означають те, що поляки забудуть про Україну.
Читайте: Частина біженців у Польщі може втратити прихисток: кого торкнеться
