RU  UA  EN

Неділя, 22 грудня
  • НБУ:USD 41.55
  • НБУ:EUR 43.25
НБУ:USD  41.55
Суспільство
Погляд

Війна на Донбасі: хто насправді здає позиції ЗСУ ворогові

Військовим в зоні АТО потрібно перестати шукати ворогів серед журналістів

Військовим в зоні АТО потрібно перестати шукати ворогів серед журналістів Військові і журналісти так і не навчилися працювати один з одним Фото: УНІАН

Скандал з журналістами Громадського, звинуваченими в "публікації деталей позицій сил АТО, які можуть стати орієнтирами для ворога" в Авдіївці, в черговий раз показав, що силові структури і чиновники так і не навчилися працювати зі ЗМІ, а працівники преси - передбачити реакцію Генштабу на сюжети та репортажі із зони бойових дій і визначати ті межі професійної етики, за які виходити не варто.


Крайня точка, на якій мені довелося працювати в розташуванні сил ЗСУ - позиція "Зеніт" і невелика висота, дот неподалік від "Зеніту" з видом на зруйнований Донецький аеропорт. Тоді я готувала репортаж про евакуацію "двохсотих". Забрати тіла повинні були пошуковики, район, де їм належало працювати - Спартак - вже не підконтрольна Україні територія.

Височини, стежинки, згоріла техніка, залишки будівель в цьому районі - як на долоні. З точки зору цінності фото і відео - Клондайк для журналіста. З етичної точки зору таке апріорі не знімаємо і не показуємо, щоб не "світити" позиції ВСУ. А ось бункер "Зеніту" - будь ласка. Для нас там влаштували невелику екскурсію. Нагорі - понівечені в тріски дерева, бочки з водою, вказівники з назвами міст на одній з уцілілих тополь - все це було знято без заперечень з боку військових.

Останки знайдених під час пошукової місії тіл я знімати не стала, хіба що чорні мішки, які перекладали з машини в машину, але без крупних планів.

Пам'ятаю, як на тренінгу для журналістів (якраз присвяченому питанням етики в умовах війни) нам показали сюжет одного з провідних іноземних інформагенств. Це був спецвиїзд групи сепаратистів і представників міжнародних місій в термінал ДАПа вже після того, як його покинули українські підрозділи. Але тіла українських бійців там ще залишалися. Одне з них піднімали з-під уламків: вже задубілі останки, які тягнули за допомогою якогось троса. Весь процес був показаний прискіпливо: великі плани, сліди розкладання на оголеному з-під куртки тілі... Я пам'ятаю, як обурив мене цей сюжет. У ньому не було ні краплі поваги до загиблого. Знято все було якось надто технічно, як на знімальному майданчику. Була б я на місці випускаючого редактора, таке б не пропустила.

Взагалі, все, що потрапляє в кадр або може бути оприлюдненим, будь то цитата високопоставленого військового чину або закопаний в "зеленці" БТР, - це предмет постійних внутрішніх суперечок.

Коли ти знайомишся з військовослужбовцями вперше, та ще приїжджаєш не один, а з волонтерами або офіцерами іншого підрозділу ЗСУ, проблем зі зйомкою, як правило, не буває. На твою прес-карту для роботи в зоні АТО ніхто навіть не дивиться. А от якщо комусь щось раптом виявилося не до вподоби, та ж прес-карта тобі ну ніяк не допоможе: почнуться розмови з пристрастю і запитання на кшталт "а чи погодили ви з усіма службами на КПВВ ваш візит?", притому, що, згідно з правилами роботи в зоні АТО, ти зобов'язаний повідомити про дати перебування там, маршрут, транспортний засіб, на якому пересуваєшся, але ніяк не збирати купу дозвільних документів від прикордонників до фіскалів про те, що тобі треба поговорити з людьми у черзі на КПВВ.

Але коли потрапляєш на позиції, на самий край, то завжди цікавишся, що можна показати, а що - ні. Зазвичай добродушно махають рукою: блокпости не знімай, панораму на 360 градусів не роби, до вікна от там не підходь, може зняти снайпер; хтось просить не фотографувати обличчя, більше заради домашніх, щоб не переживали, що людина стоїть на "нулі". Але в цілому особливих обмежень немає. Вчишся швидко, сам розумієш, що можна показувати, а чого показувати не варто.

Пам'ятаю, якось ми попросили у комбрига 92-ї бригади під Щастям дозволу зняти побут солдатів - де і як живуть. Він виділив бійця і велів йому провести екскурсію. Але навіть після цієї санкціонованої зйомки в редакції ми зробили свою селекцію цих фото, щоб не показати зайвого і не нашкодити.

Але буває, що доводиться працювати з військовослужбовцями, які спочатку вважають пресу ворогом, якщо тільки та не готова публікувати матеріали в стилі генштабівських прес-релізів.

Ось розмовляєш, припустимо, з генералом, просиш: якщо є інформація не під запис, уточніть це. Йде війна, генерал повинен сам вирішити, що говорити на публіку, а що пояснити просто для вашого розуміння. І ось ви начебто домовляєтеся, і він розповідає масу цікавих речей, лише пару раз скориставшись своїм правом офф-рекорд, і ви робите відмінне інтерв'ю. Ви анонсуєте його на сайті. І цей анонс з цитатами генерала теж узгоджений. Але ось генерал дзвонить вам і говорить з якоїсь одному йому відомої причини: "А давайте на цьому зупинимось, не будемо публікувати весь текст". І ви пояснюєте, що так не можна, що анонс вийшов, пророблена чимала робота, а читача дурити - недобре і неетично. Генерал зі скрипом погоджується. Але ваш текст, надісланий на погодження, повертається до вас в настільки вихолощеній і нечитабельній формі, а замість ваших цілком життєвих питань там вписані інші (!), які ви навіть не думали ставити, наприклад, про те, як чудово співпрацювати з міжнародними місіями, чи не так, товаришу генерал? Так, чудовоо, відповідає товариш генерал. І ось починається словесний дипломатичний пінг-понг, ти відстоюєш кожну історію, кожну деталь, яку з доброї волі і без примусу розповів тобі генерал. І в чомусь поступаєшся, пам'ятаючи про принцип "не нашкодь". І ось текст виходить, а тебе раптом за цю публікацію звинувачують мало не в державній зраді.

З власного досвіду знаю, що чим вищі чини, тим, як правило, складніше з ними працювати. Думаю, у військових академіях і в рамках курсу молодого бійця перед відправкою на фронт лекції про те, як співпрацювати зі ЗМІ, повинні бути в обов'язковому порядку. Журналісти - не вороги українським військовим, але скільки ж за цю війну було історій, коли командування намагалося маніпулювати даними, а спроби докопатися до істини відразу перетворювали на чергову "зраду батьківщини".

А якщо вже бути до кінця чесними із самими собою, то рівень нинішніх технологій дозволяє дізнатися точні позиції і розташування частин противника і без моніторингу ЗМІ. Дрони, ДРГ, заслані козачки, які, переодягнувшись у цивільне, вільно пересуваються по підконтрольній території Україні, - хіба мало сьогодні способів дізнатися про противника максимум інформації. Для цього зовсім не обов'язково з нетерпінням чекати сюжету у випуску новин на "Плюсах" або на "Громадському".

Буквально 11 липня була річниця трагедії у Зеленопіллі, коли два роки тому, в 2014 році, під прицільними ударами російської артилерії опинилися виставлені, немов на автостоянці, запаковані технікою, боєкомплектом і особовим складом підрозділи ЗСУ. Ті, хто був там, і з ким мені вдалося поспілкуватися, впевнені - били настільки точно, що відразу стало очевидно - координати здали, і здали, схоже, свої ж.

Так може не варто знову спускати всіх собак на журналістів, і українських, і російських, які, до речі, отримали акредитацію для роботи в зоні АТО за всіма встановленими правилами? Може, для початку варто пошукати "щурів" серед своїх? Впевнена, від них шкоди набагато більше. Вони можуть домовитися про припинення вогню з тією стороною, якщо треба швиденько протягнути через лінію фронту контрабанду. А ось натовп переговірників, які зібралися за весь цей час навколо Мінських угод та спостережні місії, не може.

Українське командування дорікає журналістам і звинувачує їх в "здачі позицій ВСУ", а мені розповідали про інший сюжет, що грає на руку сепаратистам - про той, який передає камера відеоспостереження, встановлена в Авдіївці завдяки місії ОБСЄ в офіс цієї ж місії в Донецьку, щоб фіксувати, звідки йдуть обстріл. Камера то не працює, то працює, але бійці запевняють - коли працює і відвертається в бік, по "сліпій" для неї зоні починають бити з непідконтрольних територій. Українські військові під Авдіївкою вважають, що камера просто "здає позиції ВСУ противнику”.

Безумовно, на війні з будь-якою інформацією слід обходитись вкрай обережно. Але в цій війні ти нерідко зустрічаєш іншого ворога, внутрішнього, який мімікрує, який вже вміє вирішувати будь-які питання, котрий, якщо ти сунешся в зону його воєнізованого комфорту, ідентифікує тебе як "проблему, яку треба усунути". І такі історії я чула від своїх колег, які намагалися докопатися до правди. Це були прямі погрози: не заспокоїшся - додому живим не повернешся.

Ми вже чули звинувачення в зраді по відношенню до тих журналістів, які отримували акредитацію так званої ДНР. І ось чергова кампанія, яка схожа на закручування гайок. Але в цій країні у всіх давно вироблений рефлекс - якщо посадова особа намагається в чомусь тебе звинуватити, або щось від тебе приховати, як правило, це не тому, що це, мовляв, військова або державна таємниця, а тому, що хтось знову щось вирішує в полях, далеких від правових, в полях, де всі - за вовчими законами.

Читайте також

Хакерська атака на держреєстри України: про які збитки йдеться

Матеріальні збитки від кібератаки Росії на держреєстри України невеликі, але її наслідки можуть виявитися доволі серйозними

"Вовина тисяча" готівкою? Як діє "схема" і як з нею боротися

Перевести в готівку Вовину тисячу можна через схему з поповненням мобільного рахунку, але ця лазівка ​​вже закрита

Монополія на дистрибуцію ліків як шлях до зростання цін

Монополія на фармринку веде до зростання цін на ліки