20 червня відзначається Всесвітній День Біженців. А сьогодні Агентство ООН у справах біженців оголосило нові дані щодо кількості біженців, переселенців та осіб без громадянства у світі. Якщо би цю цифру – 79,5 мільйонів, порівняти з населенням країн, це була би 20-та найбільш населена країна в світі. Про ситуацію з біженцями в Україні "апостроф" розповіла керівник благодійного фонду "РОКАДА" Наталія Гуржій.
Вже 17 років я працюю з біженцями в Україні.
Біженці – це зовсім новий досвід. Непересічний. Це багато історій і в тих історіях багато горя.
Це історії війн, політичних переслідувань, голоду та страждань, руйнування всього, що було важливим, просто в тебе на очах. А ще це тортури, смертні вироки, втеча. І промінь надії на безпечне життя. Може не дуже багате, але ж безпечне!
Ось такі перші враження від спілкування з реальними біженцями ще в далекому 2003 році.
Я слухала жінок і починала розуміти, що це схоже на ті історії, які дуже неохоче розповідала моя бабуся: про репресованого в 37-му прадідуся, про війну, про допити, про переслідування сім’ї та ще багато страшного, у що не вірилось мені, маленькій дівчинці.
Так, це моє особисте – зробити щось потрібне для людей, чиї долі були зламані так само, як доля моєї сім’ї і мільйонів інших сімей, що потрапили в жорнова революції, громадянської війни, колективізації, голодомору, репресій, гітлерівської окупації, депортацій, тоталітарного режиму, і тепер, вже наче в мирні часи, переживають війну на Сході України та окупацію Криму.
Далі були спроби допомогти біженцям загоїти душевні рани, якось підтримати та надати таке потрібне відчуття затишку. Іноді зусилля були вдалі, біженці потроху починали довіряти, питати поради, прислухатись та й зрештою починали щось робити задля вкорінення на новій Батьківщині.
Така вже в біженців психологія - спочатку здається, що ось-ось і можна буде повернутись, ось ще тиждень і вдома все стане, як було раніше, в мирний час. Не одразу приходить розуміння, що повернення немає. Принаймні, в найближчі роки. А згодом стає зрозуміло, що це назавжди…
Стає дуже боляче, бо це не просто ностальгія, це непоправна втрата! І нікому не можна висловити хвилювання за дітей, за чоловіка, що кричить по ночах, за рідних, що лишились там, на далекій Батьківщині і чиї життя тепер в небезпеці.
І ще дуже боляче, бо тут мало хто намагається зрозуміти, а більшість не приймає, не сприймає, тримається подалі, кривиться, може сказати образливе слово. Не розуміють твоїх переживань, не готові дослухатись, лякаються, бо живуть стереотипами і передають ці страхи своїм дітям.
Але ж душа – то й так суцільна рана, що ніяк не загоїться. Сняться рідні краєвиди, друзі, які розмовляють мовою, звичною з народження. А іноді - обличчя загиблих родичів, і руїни…
Тепер все те в минулому. Попереду – невідомість, що лякає. Треба жити далі, налагоджувати побут, думати про хліб насущний і пристосовуватись до нових традицій та правил. Розуміти тих, хто до тебе звертається, і якось намагатись порозумітись. Твої діти вже говорять мовою нової батьківщини і важко іноді зрозуміти, про що вони теревенять між собою. Треба зібратись, не зламатись, вчитись, хоч як би важко не давалась ця наука.
І ще треба підтримувати чоловіка, бо він, той поважний чоловік, що колись, в минулому житті, мав бізнес чи відповідальну посаду, тут, щоб прогодувати сім’ю, працює вантажником на ринку, надриває спину, мерзне та недоїдає, але намагається триматись і нікому не показувати свого болю, бо він же чоловік, тож має бути сильним. Так тягнеться роками, аж поки щось не ламається, бо вже немає в нього сил терпіти біль та приниження. І тоді починаються хвороби, напружені стосунки, відчай. Тепер жінку пронизує страх, що можна втратити останню опору. І треба боротись, щоб зберегти сімейне вогнище.
Тільки тепер, коли вже скрізь безвихідь, вона наважується розповісти про найчутливіше психологу. І це чудово, якщо все ж таки наважується!
На жаль, я не психолог… Але я знаю, що кожен може допомогти по-своєму. Хто добрим словом, хто вчинком, хто ласкавою посмішкою, хто теплими речами, хлібом, кімнатою у власній оселі, грошима, роботою.
А далі, коли повертається віра в себе, починається історія успіху, де є і вивчена мова, і робота, і діти добре вчаться і отримують престижні професії, і чоловік розпочав власний бізнес. І хоч туга за далекою Батьківщиною не відпускає, але життя продовжується. Ось вже є нові друзі, і все частіше можна наважитись заговорити із сусідами, не ховаючи погляду. Виявляється, що вони дуже щирі люди, які співчувають, і раді дізнатись щось нове про невідомі далекі краї, які смачні там страви, які цікаві традиції, які гарні вбрання. А ще можна навчитись в сусідки секретів місцевої кухні і потім здивувати всю сім’ю українським борщем.
Так поступово, крок за кроком, все змінюється на краще. І саме це дає мені наснагу продовжувати свою роботу.
Цього року Агентству ООН у справах біженців – 70 років. І вже 25, як в Україні Агентство відкрило свій офіс. І весь цей час докладаються чималі зусилля для створення системи притулку в Україні. Дещо держава вже зробила. Але щодо житла, соціальної та психологічної підтримки, медичної допомоги, вивчення мови – це все Україна на себе не взяла. Тож, біженцям допомагають лише УВКБ ООН та кілька гуманітарних організацій.
І ще підтримують небайдужі громадяни, які дізнаються про біженців з поодиноких повідомлень в пресі або від тих, хто з ними працює. Кожного разу, навіть в моєму оточенні, знаходяться люди, які дивуються тому, що в нас є біженці і що держава їм не допомагає. Потім починають щось мені приносити, привозити. І вже знов є в що одягти дитину, чий одяг після важкої дороги зовсім не відповідає холодній українській зимовій погоді.
Так, державні органи не часто згадують про біженців. Але держава - це, а першу чергу, люди. І я вдячна вам, друзі, за небайдужість та вміння співчувати.
Довідка: Благодійна організація «Благодійний фонд «РОКАДА», заснована в 2003 році. РОКАДА є виконавчим партнером Агентства ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Фонд працює над мобілізацією спільнот біженців, надає соціальну підтримку біженцям та шукачам притулку та сприяє їх інтеграції в українське суспільство.
