Сьогодні Україна проходить складний період державно-релігійного переосмислення, в певному сенсі етап нового становлення. Спричинені війною безпекові реалії змушують державу все більше звертатись до можливостей церкви, а церкві – за сприянням до держави. Якщо бути об’єктивним, українські церкви та релігійні організації фактично з перших днів війни компенсували недоліки у діяльності державних інституцій: волонтерство, капеланство, допомога біженцям за кордоном, психологічно-реабілітаційна діяльність з ветеранами війни, допомога сім’ям загиблих Героїв – усі прогалини швидко заповнила церква. Саме церкви у найскладніший період стали в один ряд зі Збройними Силами України, перетворились на гуманітарні хаби, укриття для людей, надали допомогу для евакуації біженців, їхнього розміщення в сім’ях. Величезна робота й дотепер проводиться за межами України, вплив якої на здобуття нашої перемоги можливо буде оцінити лише з часом.
Проведені Центром Разумкова наприкінці 2023 р. дослідження свідчать, що рівень релігійності українського суспільства сягає в середньому 74%, церкві довіряє все більша кількість громадян України.
На перший погляд видається, що у цій сфері все добре. Але все ж, не покидає відчуття, що державно-церковні відносини потребують коригування.
Слід чесно визнати, що вирішення державою проблем відносин з церквою залишається в радянській парадигмі (форматі відділення церкви від держави), хоча цей досвід виявився невдалим. Держава та український народ опинилися в нових безпекових реаліях, це призводить до необхідності перегляду концепції відносин, зокрема з церквою.
Розбудова України «нерадянського» зразка може бути проведена, зокрема, за умови запровадження нової політики у релігійній сфері, збудованої на інших конституційних засадах і принципах співіснування. Саме такий підхід дозволить об’єднати українців, спричинити активний рух держави по європейському треку. Це – питання національної безпеки.
Отже, настав час винести на суспільну дискусію декілька важливих, на погляд автора, питань.
1.Чи мають відносини держави і церкви будуватися на нових засадах?
Питання не риторичне. Згідно з Конституцією України (стаття 35), церква і релігійні організації в Україні є відокремленими від держави. У подібному «світському режимі» на сьогодні функціонують не лише Україна, але й Франція, Німеччина, Португалія, Росія, деякі інші країни. Натомість є приклади інших держав: Великої Британії, Норвегії, Швеції тощо, в яких успішно існує конституційна модель квазітеократичної, клерикальної держави.Наразі необхідно знайти суспільний консенсус із питання нового формату відносин держави і церкви, визначити правильне співвідношення інтересів сторін, визначити в спільному діалозі напрями та конкретні кроки, що відповідатимуть національним інтересам.
Очевидно, між державою та церквою має бути утворений своєрідний симбіоз, що стане взаємовигідним для обох сторін, ґрунтуватиметься на новій конституційній моделі теократичної держави за українською історичною традицію (Київська Русь). Звісно, потребує окремого дослідження питання, де саме та в який спосіб має відбуватися перетин інтересів державних і церковних інституцій, як вони мають взаємодіяти. Але щодо самого підходу – він має сенс.
Еволюціонування російсько-української війни в бік її «гібридизації» (навіть за умови досягнення миру світоглядний конфлікт в досяжній перспективі не припиниться), призводить до висновку про необхідність перезавантаження багатьох державних інституцій, зокрема тих, що опікуються взаємодією з церквою. Одним із напрямів державно-церковної співпраці вже визначається спільна реалізація повоєнних соціальних проєктів: догляд за хворими, пораненими, реабілітація алко- і наркозалежних, допомога жертвам насильства, організація фінансової допомоги сиротам, створення дитячих будинків сімейного типу, закладів для літніх людей тощо.
Є низка інших слушних пропозицій, напрацьованих представниками релігійних організацій, зокрема: створення Офісу Омбудсмена з питань свободи совісті, утворення у структурі МЗС України профільного підрозділу, який би займався церковною дипломатією, реалізацією узгодженої інформаційно-психологічної й духовної підтримки вимушених переселенців. Необхідним також вбачається підвищення рівня представництва України в Міжнародній асоціації релігійної свободи, запровадження посад послів (уповноважених представників, координаторів) з релігійної свободи за прикладом США, Великої Британії, Нідерландів, інших країн.
2.Чи має церква бути долучена вирішення завдання об’єднання «України з Україною»?
Ми є свідками того, як широкомасштабна війна викрила латентні проблеми в пострадянській державі, що століттями накопичувалися та/або підмінялися московитськими наративами: насадженими ідеями «русского міра», «трієдіной Русі», «слов’янської єдності» тощо. Не секрет, що прихований розкол українського суспільства на україномовних (західних) та російськомовних (східних) громадян став однією з причин початку путінської «спеціальної військової операції». Скептикам рекомендовано уважно подивитися на мапу електоральних уподобань 30-и років незалежності України.
Отже, завдання об’єднання нації, зокрема духовного, залишається актуальним навіть на тлі сьогоднішньої боротьби за справжню незалежність держави що, на перший погляд, міцно згуртувала націю.Насправді ж міцність нації не є даністю, ані аксіомою, над цим питанням треба наполегливо працювати, а гарантії успішного розвитку держави цілком залежатимуть від єдності власних сил, правильності визначених стратегій, міцності інституцій (включно із церквою) на шляху досягнення національних цілей.
3. Чи має держава звернутися за підтримкою до українських церков для спільного вирішення завдань за кордоном?
Аналіз засвідчує, що держава продовжує традиційно реалізовувати зовнішню політику через державні інституції (посольства, представництва, спецслужби тощо). Можливості українських церков, якщо й використовуються нею, то лише фрагментарно, у ситуаціях «крайньої необхідності». Отже, положення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в частині державного сприяння участі релігійних організацій у міжнародних релігійних рухах залишаються здебільшого декларативними.
За системного, стимулюючого підходу церква може відіграти важливу роль у зовнішньополітичних справах держави, стати додатковим містком зв’язку із закордонним українством, сприяти укріпленню національно-культурних коренів співгромадян за межами держави та, що важливо, – допомогти збереженню трудового потенціалу від його розмивання, асиміляції в країнах перебування, збереження мотивації та повернення у повоєнний період на Батьківщину для розбудови країни.
За великим рахунком, церква має серйозний потенціал, щоби стати однією з важливих інституцій у створенні глобальної системи світового українства, залучення його до реалізації стратегічних проєктів побудови нової України: у цьому сенсі ідеї утворення в ключових країнах світу так званих «церковних кокусів», введення у представництвах України посад уповноважених з питань релігійних свобод видаються вкрай актуальними.
Держава може і має виявити більшу ініціативу у взаємодії з Константинополем з метою надання права ПЦУ провадити релігійну діяльність за межами України. Це відповідатиме інтересам закордонного українства, штучно збільшеного внаслідок широкомасштабної війни та змушеного внаслідок дії низки чинників «дрейфувати» в бік РПЦ. Ефективним майданчиком для розгортання закордонної роботи церкви може стати «Капеланська місія», утворена 18 жовтня 2022 р. з метою організації служіння для віруючих українців поза межами держави.
4.Чи має державно-церковне партнерство охопити сферу освіти?
На сьогодні українська церква та релігійні громади в Україні обмежуються підбором та підготовкою кадрів самотужки у духовних академіях, семінаріях, медресе, єшивах і так далі.
Натомість, усвідомлюючи складність моменту, постає питання чи не настав час державі зробити кроки назустріч церкві в питаннях підготовки священників шляхом створення відповідних умов? Адже відомо, що кількість та спроможності середніх і вищих духовних навчальних закладів, а також державних закладів вищої освіти, які мають у складі теологічні та богословські факультети, явно не забезпечують зростаючих потреб та мають бути збільшені в рази.
Окремий напрям – духовна освітня діяльність за кордоном. Певна кількість українських священнослужителів може проходити підготовку не лише в Україні, але за її межами: це відповідатиме євроінтеграційним прагненням. Одночасно з навчанням можливо виконувати й інші важливі інформаційно-просвітницькі місії, зокрема в інтересах держави.
Зрештою, чи не доцільно долучати священників до процесу духовного виховання молодого покоління у світських вишах, викладання основ духовності, національних традицій, культури, богослов’я?
Актуальних завдань за цим напрямом багато, і вирішувати їх можливо шляхом утворення для початку діалогових, дорадчо-консультативних майданчиків, громадських рад по співпраці з церквами тощо.
Очевидно, що настав час Українській державі системно підійти до вирішення питання використання у національних інтересах можливостей церкви. Політика держави у релігійній сфері має давати синергію, а державно-церковні відносини пройти процес перезавантаження на умовах партнерства.
Звісно, усі вищевикладені та інші дотичні питання, потребують широкої суспільно-політичної дискусії, але цей процес обов’язково має завершитися конкретними рішеннями в інтересах Українського народу та держави.
