Минув рівно рік з моменту інциденту з російським бомбардувальником Су-24, який був збитий турецьким винищувачем у районі сирійського кордону. Турецька влада стверджувала, що російський літак порушив їхній повітряний простір, у РФ у свою чергу цю інформацію спростовували. Подія стала причиною погіршення російсько-турецьких відносин. Країни запровадили взаємні економічні санкції, Росія скасувала безвізовий режим для громадян Туреччини. Тим не менше влітку відносини Москви та Анкари потеплішали. У кінці червня президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган відправив російському колезі Володимиру Путіну листа, в якому висловив жаль з приводу збитого Су-24, а в серпні й зовсім відправився до Росії.
Я б не став давати категоричну характеристику російсько-турецьким відносинам, оскільки вони розвиваються хвилеподібно: період загострення змінюється періодом нормалізації та навпаки. Справа в тому, що обидві країни мають дуже багато природних суперечностей і на Близькому Сході, і на Південному Кавказі, і в Чорноморському басейні, і на Балканах. Однак ці країни втягнулися в дуже багато суперечностей із зовнішнім світом, і в них банально не вистачає ресурсів для того, щоб підтримувати цю конфронтацію. І тому влітку цього року нормалізація, приїзд Ердогана до Росії невдовзі після спроби невдалого перевороту в Туреччині – це є свідченням того, що сторони намагаються пом'якшити наслідки конфронтації та не витрачати ті ресурси на зайву конфронтацію, коли багато є неврегульованих конфліктів у безпосередній близькості до їхніх кордонів.
Почну з тих питань, де можлива взаємовигідна співпраця Москви та Анкари. Це передусім енергетика, оскільки Туреччина зацікавлена стати додатковим енергетичним хабом, щоб, з одного боку, підвищити свою енергетичну безпеку, з іншого - отримати додатковий важіль впливу на країни Європейського Союзу. Так само турецький бізнес дуже прихильно ставиться до нормалізації відносин, оскільки розглядає Росію як потенційно вигідний ринок споживання. Однак все ж таки геополітика буде обмежувати і економіку, і незважаючи на те, що Туреччина займає доволі стриману позицію щодо Криму, у деяких питаннях навряд чи варто очікувати серйозної нормалізації.
Я скептично ставлюся до будь-яких думок з приводу того, що Путін та Ердоган можуть стати друзями або союзниками. Вони можуть стати хіба що ситуативними партнерами. І поки що практика російсько-турецьких відносин про це свідчить. Однак обидві країни переживають постімперський спадок, історичні рани ще не загоєні. Крім того, Путін та Ердоган — сильні особистості, які фактично є не просто президентами країн, а, скажімо так, неформальними імператорами. Тому, враховуючи їхні амбіції, розглядати президентів Росії та Туреччини як друзів через якісь теплі двосторонні контакти не можна.
Туреччина проводить доволі прагматичну політику щодо України і Росії, однак багато в чому ця політика залежить від стану російсько-турецьких відносин. Багато в чому між Україною і Туреччиною зростала інтенсифікація двосторонніх зв'язків після минулорічного інциденту зі збитим літаком. Однак, як би в нас не покладалися на нашого сусіда по той бік Чорного моря, потрібно розуміти, що в Туреччині набагато серйозніші проблеми на кордоні з Сирією, з Іраком, проблема з діяльністю курдських сепаратистів, і тому вони не готові вкладати надмірні свої ресурси в підтримку України. Втім, Туреччина не проти поглиблення торгових зв'язків з нами.
