Кілька днів тому в Узбекистані розпочались протести, що стали вже другими для центральноазіатського регіону в поточному році після січневих подій в Казахстані. Помилка Ташкента, який вибрав невдалий момент для політреформи, чи зовнішній вплив - зараз про причину цих подій однозначно сказати важко, але те, що вони не додадуть стабільності Середній Азії, де присутні інтереси всіх великих світових гравців - це однозначно. Про подробиці конфлікту в узбецькій автономії та його можливі наслідки – читайте в матеріалі "Апострофа".
Кривава автономія
1 липня розпочалися протести в Каракалпакстані, автномній республіці у складі Узбекистану, що вже призвели до людських жертв як з боку мітингувальників, так і правоохоронних органів. Все почалось через те, що нинішній президент Узбекистану Шевкет Мірзійоєв вирішив скасувати конституційне положення щодо можливості виходу республіки зі складу Узбекистану через референдум. Після цього в адміністративному центрі Каракалпакстану Нукусі спалахнули масові протести та загинуло щонайменше 18 людей. В цілому придушивши протести, влада, тим не менше, вирішила здати назад.
Так, 4 липня парламент Узбекистану повідомив, що не скасовуватиме суверенний статус Республіки Каракалпакстан. Депутати заявили, що "з огляду на думки та пропозиції населення Каракалпакстану, статті 70, 71, 72, 74 та 75 Конституції будуть залишені без змін, а чинні норми – збережені". Вони вважають, що Каракалпакстан має суверенний статус у складі Узбекистану, власну конституцію і може вийти з Узбекистану на підставі рішення референдуму.
У повстання в Каракалпакстані є соціально-економічне і політичне підґрунтя, каже "Апострофу" політичний експерт Віталій Кулик. За його словами, цей регіон є найдепресивнішим в Узбекистані: там найвище безробіття, труднощі з оформленням бізнесу, екологічні проблеми, адже там нещодавно були потужні соляні бурі через висихання Аральского моря. Є проблеми і з водопостачанням та зрошувальною системою.
"Також у Каракалпакстані є напруга у міжетнічних взаєминах: каракалпаки скаржаться на те, що їх нема в найприбутковішій нафтогазовій сфері, їм важко оформити бізнес, зайнятись фермерством, натомість переселенцям з Ферганської долини у Каракалпакстане надають землю та усі можливості. Наслідком є міграція сотень тисяч мешканців республіки в Казахстан та Росію, а в 2010 році відбувались антиузбецькі виступи в Чемаї", — каже експерт.
З ним погоджується директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос, який відзначає, що на виступи в Каракалпакстані стали результатом спроб Ташкента вирішити питання з автономією республіки,
"Угода з Ташкентом про автономію була підписана ще в 1993 році, і з тих пір до цього питання не повертались, але нинішнє керівництво вирішило тему закрити назавжди. В Центральній Азії не прийнято вести публічну політику, тому питання хотіли вирішити кулуарно, проштовхнувши через парламент, але не вийшло", — каже експерт "Апострофу".
Нинішня конституційна реформа в Узбекистані покликана завершити транзит влади від покійного президента Карімова до нинішнього глави держави Шевкета Мірзійоєва, заодно вирішили прибрати з Основного закону й інші політично ризиковані для Ташкента речі. Можливість виходу Каракалпакстану зі складу Узбекистану через референдум в республіці — загалом "мертва" норма. Фактично вона лише демонструвала договірні федеративні взаємини між Ташкентом та Каракалпакстаном. Хоча Узбекистан не є федерацією: тут можна провести паралель зі статусом Криму в Україні (правда, АРК не мала права виходити зі складу України).
Повторення казахського "майдану"?
Донедавна ніхто виходити зі складу Узбекистану не збирався, адже в автономії влада переважно складалась з етнічних узбеків, але для частини тих каракалпаків, хто відчував утиски, мав значеня навіть декоративний суверенітет. Протести розвивались за сценарієм, ідентичним казахському: від кількох сотень невдоволених до десятків тисяч, з участю сільської молоді, хіба що без погромів магазинів та грабунків. Поліція застосувала силу, є вбиті. Але все це - видима частина айсберга, каже Віталій Кулик.
"Узбекистан не є членом ОДКБ і Митного союзу, хоча в роботі ОДКБ він брав участь, то входячи в організацію, то виходячи, а сама вона була створена в Ташкенті і спочатку називалась "Ташкентський пакт". Але зараз Ташкент зберігає нейтралітет, хоча є й має доволі високу залежність від російської військово-технічної допомоги та економічного простору, підконтрольного Москві", — стверджує Кулик.
Він звертає увагу на те, що Узбекистан всіляко намагається зберегти нейтралітет і стосовно війни в Україні, наголошуючи, що ніякої підтримки "СВО" чи її "розуміння" з боку керівництва Узбекистану нема. Та й назагал Ташкент балансує між Китаєм, Росією та Заходом. Але ця модель себе вичерпала, і балансування почало дратувати геополітичних гравців.
Китай серйозно заходить у всі процеси в регіоні: дуже великі об'єми торгівлі, військова база в Таджикистані, передача в 2015 році Узбекистану системи ПРО великої дальності та й величезна кількість китайських військових радників та експертів - все це Москві звісно не подобається.
Проте однозначно говорити про "руку Москви" у останніх подіях не варто, адже серед протестувальників, судячи із соцмереж, відчутні проукраїнські настрої. Разом з тим, частково так званий "уряд Каракалпакстану" діє в Москві, в екзилі, російські тг-канали стали мобілізаторами протесту, а деякі лідери виступів зовсім нещодавно приїхали в Нукус з Росії, де жили протягом тривалого часу.
Непродумана спроба конституційної реформи та ситуація в республіці могла бути використана російськими спецслужбами щоб підштовхнути Ташкент до тіснішої взаємодії з Москвою в частині безпеки. Але узбецькі силовики врешті взяли контроль над ситуацією, хоча швидкого замирення не буде.
Ігор Семиволос відзначає, що якщо раніше загроза сепаратизму виглядала як гіпотетичний виклик, то зараз вона набрала всіх рис реальної. Каракалпаки мобілізовані, а напруга з узбеками посилилась. За словами експерта, тепер є всі можливості для розвитку міжетнічного конфлікту в Узбекистані.
Разом з тим, Семиволос вважає, що геополітичним лідерам зараз не вигідна дестабілізація обстановки в Узбекистані та Центральній Азії загалом. Сам же виступ в Каракалпакстані міцно закарбується в ідентичності місцевих. Тобто, помилка Ташкента призвела до того, що гіпотетична можливість відділення Каракалпакстану може в майбутньому набути цілком реальних рис.
"Політичні режими регіону в умовах підвищення зовнішніх військових загроз, тиску світових центрів сили, напередодні економічної мегакризи, просто не справляються з проблемами, що накопичилися роками. Раніше вони просто "закручували гайки" і, шляхом репресій, пригнічували фронду, але тепер їхні режими не мають достатнього ресурсу, суперечності починають вириватися. У будь-якому випадку стабільності в Євразії більше не буде", — резюмує Віталій Кулик.
