21 квітня виповнюється рівно два роки зі дня перемоги Володимира Зеленського в другому турі президентських виборів. За цей строк погляди нового президента сильно змінилися, але час, який можна було витратити на реформи, Україна втратила, перебуваючи в безплідних пошуках "особливого шляху". Про те, як крутило та кидало країну за минулі два роки під керуванням Зеленського, вирішив нагадати "Апостроф".
Оскаженілі "кадрові ліфти"
У той пам'ятний день Володимир Зеленський переміг з результатом в 73% від тих, хто проголосував. Ця цифра надовго закарбувалася в пам'яті українців, хоча показником реальної підтримки нинішнього глави держави варто вважати результат Зеленського в 30,24%, досягнутий їм в першому турі. Зараз же підтримка глави держави впала і коливається в районі 25%, що стало наслідком як його дій, так і зовнішніх чинників.
Уже з перших кадрових призначень нового глави держави стало ясно, що досвід та професіоналізм кандидатів на ту чи іншу посаду не грають для нього ключової ролі. У стрімко злітаючі "соціальні ліфти" брали друзів президента і "кварталівців", які прийшли до влади разом з ним, друзів друзів, однокласників, навіть просто знайомих по роботі. Природно, це не поліпшило керованість державною машиною і внутрішньою політикою в цілому. Можливо, найяскравішим прикладом такої політики стало трьох-і чотириразове перепризначення губернаторів в деяких областях, і це за якихось два роки (!).
Не краще виглядає ситуація і в уряді. На думку експерта МЦПД Ігоря Петренко, Зеленський не зміг сформувати Кабмін, який став би локомотивом реформ.
"Відчутного результату в тому, що стосується економічного блоку, структурних реформ, правоохоронного блоку, судової системи, немає. Ту ж реформу СБУ тягнуть, як кота за хвіст: немає рішучості. З одного боку, Зеленський стає жорсткішим, але з іншого йому не вистачає системності в роботі, і це в першу чергу, знову-таки, через слабкий уряд", - говорить Петренко.
Олігархи, корупція і РНБО
Природно, справа не тільки в нефункціональному Кабміні. Проблема набагато ширша і стосується в тому числі створеної президентом монобольшості, яку роздирають на частини його акціонери-олігархи, котрі вклалися у нову владу ще на старті. Поки що консенсус олігархів з ОП і самим Зеленським тримається, а господаря Банкової не критикують на телебаченні. По суті, влада імітує боротьбу з олігархатом. Анонсований закон про олігархів навряд чи змінить розклад сил і буде писатися, судячи з усього, передусім проти нинішніх опонентів Зеленського - Ігоря Коломойського (колишній союзник, як це часто трапляється в політиці, перетворився на противника) і Петра Порошенка, залишаючи поза увагою друга всіх президентів Ріната Ахметова, і Віктора Пінчука, який має хороші контакти з істеблішментом американської Демпартії. Досить дивні події відбуваються навколо "віденського в'язня" Дмитра Фірташа, котрий вже восьмий рік чекає екстрадиції в США, але недавно збільшив свій гірничодобувний бізнес в Україні
Боротьба з корупцією, про яку так багато говорив президент на початку свого терміну, після кількох гучних скандалів з представниками влади а-ля нардепа-"слуги" Олександра Юрченка, якого звинуватили в отриманні хабара, перетворилася в цілковиту бутафорію. Зараз вона звелася до війни за збереження на посаді керівника НАБУ Артема Ситника, (який швидше за все, відбуде повністю свій семирічний термін), війні за призначення керівника САП і боротьбі за контроль над судовою гілкою влади, проявом якої є законопроект про ліквідацію ОАСК, поданий президентом. Крім того, ведеться безкомпромісна боротьба за контроль над Конституційним судом і звільнення голови КС Олександра Тупицького.
Не показавши вагомих результатів у боротьбі з корупцією, у Зеленського придумали красиву "фішку" - удари по цілям за допомогою РНБО, що дає швидкий результат, який відчувається суспільством. Інша справа, що з юридичної точки зору ці рішення, м'яко кажучи, не бездоганні, але кого це хвилює. Фактично глава держави у внутрішній політиці за допомогою Радбезу приміряє на себе образ "сильної руки" в питанні олігархів, борючись з контрабандистами і "п'ятою колоною". Своїми санкціями проти Медведчука він сплутав карти не тільки в Україні (особливо постраждав від цього рішення Петро Порошенко, який демонстрував ура-патріотизм, але кума Путіна не чіпав), але й в Кремлі.
Хаос в зовнішніх сферах
Як би там не було, інструмент санкцій не вирішує ані питання корупції, ні питання кадрової політики, яка геть провалена, як по частині внутрішньої так і міжнародної, а без неї розраховувати на будь-які досягнення немає сенсу, каже "Апострофу" директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала.
"У нас відсутня зовнішня політика, тому що дві людини в ОП вирішили, що вони - сучасні Талейрани і Бісмарки. Те, що роблять Єрмак і Жовква, виглядає сумно, і смішно: вони відсунули в бік МЗС, в якому є непогані фахівці, і вирішили, що можуть давати їм несистемні та хаотичні завдання. Сюди ж відносяться і заяви глави ОП про те, що "традиційна дипломатія не працює". Тотальна некомпетентність, "кавалерійські наскоки" і повне ігнорування протоколів дипломатії, якими весь світ керується вже не один десяток років, сильно шкодять нам", - говорить експерт.
Наприклад, після того, як Росія почала концентрувати війська на кордоні з Україною, Єрмак заговорив про розміщення Patriot в нашій країні, а Зеленський заявив про намір отримати ПДЧ і вступити в НАТО.
"При цьому ніхто не задається питанням про те, що у нас півтора року немає посла при НАТО - про що ж ми говоримо тоді? Зеленський не розуміє, якщо щось всередині країни пообіцяти і не виконати, що це може зійти з рук, але в міжнародних відносинах це так не працює, потрібно виконувати зобов'язання і проводити серйозну роботу перед тим, як вийти і щось заявити, як сніг на голову", - додає Бала.
Зіграло погану роль і те, що з самого початку, після приходу до влади, Зеленський мав кардинально протилежну позицію у зовнішній політиці. Ігор Петренко звертає увагу на те, що спочатку Зеленський щиро думав, що "можна просто перестати стріляти", і був орієнтований на завершення війни через мирні переговори, поступки і так далі. Але коли він побачив, що від Росії немає фідбеку, то почав змінювати своє ставлення і прийшов до відстоювання досить жорсткої позиції щодо миру на Донбасі: спочатку безпека, а потім політичні аспекти Мінська. Це співзвучно з Порошенком, але є різниця: Порошенко з самого початку не збирався реалізовувати Мінськ, в Європі говорив одне, в Україні інше, і в результаті втратив все.
Везуча економіка
Картина була б неповною, якби ми не згадали про стан української економіки при Зеленському. За словами економічного експерта Бориса Кушнірука, Зеленський не мав ані знань, ані досвіду і не міг визначити, хто може управляти економікою. Вибір прем'єра і міністрів був вкрай невдалий: глава держави призначав їх виключно за принципом "подобається-не подобається" і зручності для себе. Відповідно, стратегії - немає, корупція зростає, спостерігається управлінський хаос, і ніяких зрозумілих перспектив щодо змістовної економічної політики теж немає.
Водночас, Кушнірук нагадує, що в результаті пандемії коронавірусу економіка України в 2020 році впала менше, ніж у країн Європи. Але це "чудо" сталося зовсім не через ефективне керівництво, а тому що значна частина української економіки перебуває в тіні, і тут мова йде в першу чергу про малий та середній бізнес, де відбулося найбільше падіння. Крім того, у нас значно менше розвинена сфера послуг, яка найбільше постраждала в Європі. Вплинуло і зростання попиту на нашу IТ-сферу завдяки локдауну і, нарешті, збільшення офіційних переказів заробітчан.
"У позитивному плані на нашу економіку в 2020 році вплинуло зростання світових цін на сировину: руду і зернові. У IV кварталі минулого року ситуація була значно краще, ніж очікувалося, а в 2021 перспективи теж хороші: МВФ оцінює майбутнє зростання ВВП в 4%, а Ukrainian economic outlook оцінює зростання в 4,6%, і це абсолютно реально за рахунок того ж зростання цін на сировину (навіть відскок до рівня 2019 року сприйматиметься як позитив). Крім того, зростання цін на сировину запустить ланцюжок: наприклад, виростуть вантажоперевезення зерна і металу, двох ключових статей нашого вантажопотоку", - зазначає Кушнірук.
Утім, все це відбувається, скоріше, за інерцією, ніж в результаті якоїсь спланованої стратегії влади. Ніяких системних змін в державі не відбулося і не відбувається, і кінця "епохи бідності" ніхто особливо не чекає. За два роки Зеленський зрозумів, що простих і швидких рішень немає ані у внутрішній, ані в зовнішній політиці. Більше того, він все-таки обрав вектор, за яким він хоче рухатися, фактично повертаючись в точку, з якої почав свій шлях президента. Втім, те, що Зеленський це усвідомив - добре, адже краще пізно, ніж ніколи. Інша справа, що виходить, що два роки, під час яких роль гаранта Конституції виконує Володимир Зеленський, по суті, були топтанням на місці, а за уроки для президента розплачувалася і розплачується вся Україна...
