Як виглядає політика України щодо США? Окупація Криму внесла корективи у звичний порядок денний, і протягом останніх семи років її можна описати приблизно так: створення будь-яких шумових приводів для привернення уваги до України і спроби використання перебільшеного і прикрашеного партнерства зі США для вирішення різноманітних завдань зовнішньої і внутрішньої політики. Тому в Україні так популярні селфі з американськими політиками, а практичними результатами стали скандали, дефіцит довіри і відсутність стратегічного бачення. Схоже, ця політика у виконанні Києва досить стійка.
Але й американська політика щодо України теж стійка. У її основі лежить просте бажання - витягти зі сформованої у 2014–2015 роках ситуації максимум користі і звести до мінімуму пов’язані з нею ризики. Користь полягає в консолідації міжнародного тиску на Росію, зміцнення американського лідерства в благородній справі відновлення міжнародного порядку й посилення регіонального впливу США в Східній Європі. Ризики пов’язані з можливою, але малоймовірною, ескалацією й пошуком балансу між підтримкою України й тим, щоби не вплутуватися в наші проблеми занадто сильно. У цьому сенсі політика адміністрації Байдена щодо України — це злегка адаптована під змінені реалії політика Обами плюс проблема "Північного потоку-2".
Ключова проблема полягає в тому, що в нас практично немає важелів і ресурсів. Нам нема чого запропонувати Вашингтону й нічим йому погрожувати. Це означає, що мотивів для проривних ідей і кардинальних змін сформованого статусу кво в США немає. Немає чого пропонувати Україні гарантії безпеки або істотно розширювати підтримку. Якщо, звичайно, не станеться чогось непередбаченого.
Читайте також: Навіщо приїжджав: що показав візит Блінкена в Україну
Якщо нам і вдасться змінити американську позицію, то це буде невелика зміна і, швидше за все, як результат щасливого збігу обставин. А це означає, що зусилля потрібно концентрувати, а не розпорошувати. Над переговорними позиціями потрібно думати і спиратися на довготривалу стратегію залучення американського впливу в наших інтересах. Звичний підхід — озвучити всі мислимі й немислимі бажання й чекати їх виконання, посилаючись на російську загрозу — навряд чи буде працювати. По-перше, Росія для США — не тільки загроза, а й можливості; і в будь-якому випадку загроза не того порядку, що і для нас. По-друге, питання не в тому, чого хочемо ми, а в тому, чого хочуть американці. Звичайно, час від часу бажання можуть збігатися — і навіть повинні, відповідно до теорії ймовірності. Наприклад, зупинити "Північний потік-2" хочуть і в Києві, й у Вашингтоні. Але чи означає це координацію зусиль, їх взаємну доповнюваність, загальну стратегію й тактику, і прив’язку до інших питань порядку денного? Навряд чи. Україна просто спостерігає за чужий грою в якості вболівальника.
Оскільки ресурсів для посилення переговорних позицій у нас дуже мало, то краще їх концентрувати. За кілька годин зустрічей у Києві держсекретар Ентоні Блінкен отримав довгий список побажань від українських співрозмовників. Тут і приєднання до Нормандського формату, і підтримка ПДЧ для України, і двосторонній договір про військове співробітництво, і статус основного союзника поза НАТО… А ще Кримська платформа, призначення посла, візит Байдена. Так пишуть листи Санта Клаусу. Або починають торги в надії отримати хоча б щось. Причому з часом список українських побажань має властивість розширюватися — як ніби озвучені бажання самі по собі стають дипломатичними перемогами.
Американський підхід інший, не дивлячись на те, що ресурсів у США більше. Реформи, олігархи й корупція — цю формулу ми чуємо десятиліттями. Дипломатична підтримка — зрозуміло, вона відповідає й інтересам США. Усе передбачувано, зрозуміло і прагматично. При цьому варто відзначити, що ступінь впливу США на українські процеси в нас традиційно перебільшена. Як показує практика, українська політична система досить добре чинить опір зовнішнім спробам сприяти її реформуванню.
Стійка американська стратегія і стійка українська корупція звужують простір для наших дипломатичних маневрів щодо Вашингтона. Менше завищених очікувань, більше прагматики й концентрація нечисленних ресурсів — такий підхід виглядає більш перспективним, ніж колекціонування селфі й заяв.
