У четвер, 10 березня, в Анталії відбулися переговори міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби та російського глави МЗС Сергія Лаврова. Проте російська сторона не погодилася дати гуманітарний коридор із Маріуполя, який знаходиться під облогою російських військ, а також відкинула пропозицію щодо 24-годинного перемир'я. На виокремлених прес-конференціях Кулеба заявив, що Україна не капітулює, а Лавров повторював тези кремлівської пропаганди, фактично підкресливши брехливість усієї російської дипломатії заявою, що Росія не нападала на Україну. Проте за публічною стороною переговорів є кулуари. Про те, що насправді могло стати предметом переговорів Куліби та Лаврова, "Апострофу" розповів експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко.
Не треба було чекати від цих переговорів якогось просування, бо міністри зараз не ухвалюють рішення. Наразі рішення приймаються президентами. Я розглядаю переговори Дмитра Кулеби та Сергія Лаврова виключно як підготовку до переговорів президентів України та Росії. Якщо заяви Лаврова про те, що така зустріч можлива після переговорів, відповідають дійсності, це означає, що переговори були результативними. Жодних інших рішень щодо російських вимог і наших реакцій на них міністри не могли прийняти. Тобто, це початок розмови на вищому рівні. Тому я розцінюю переговори поки що як певний поступ уперед. Повільний, але поступ.
Міністри повинні говорити про інші речі, в даному випадку про підготовку наступних раундів переговорів з виходом на президентів. Про гуманітарні коридори можуть домовлятися в інших форматах: або в переговорних групах, які вже були, або на місці. Тобто гуманітарні коридори був би результатом, який можна було б пред'явити світові як результат переговорів. У даному випадку, вочевидь, переговори були не про гуманітарні коридори.
Я не думаю, що російська сторона тягне час, бо вони перебувають у досить складній військовій, політичній та міжнародній ситуації. Тому поки вони знаходяться на території України, поки вони можуть загрожувати життям українців та руйнувати їхню інфраструктуру, будинки тощо, то тут їм би знайти якесь рішення, яке б допомогло їм вийти з конфлікту. Проблема в тому, що таких рішень, які можна було б показати як перемогу, практично немає.
Тому росіяни з одного боку хочуть вести переговори, а з іншого боку ніяк не можуть зрозуміти, як змістити свої вимоги, тобто з якою позицією виходити на переговори. Тому те, що може здаватися зволіканням часу, мені здається просто неузгодженістю всередині російського керівництва, чого хотіти від цих переговорів.
