The Washington Post, з посиланням на дипломатів, "знайомих з ходом переговорів", стверджує, що в серпні Україна та Росія повинні були відправити делегації у Доху для переговорів щодо укладення історичної угоди, яка припинила б удари по енергетиці та енергетичній інфраструктурі з обох сторін. А Курський наступ нібито зірвав ці переговори чи як мінімум відсуну в часі на кілька місяців.
Чи це правда? Сумнівно. Бо помітно суперечить реальним тенденціям на міжнародній арені.
Для початку, і Україна, і союзники, і «не дуже союзники» на кшталт Китаю чи країн Глобального Півдня однозначно від початку Великої війни встановлюють спільний принцип: ніяких безпосередніх переговорів жертви й агресора. Київ за підтримки міжнародної спільноти виключив будь-яку можливість прямих контактів з Кремлем – тільки за посередництва інших країн. Зрештою, за роль посередника одразу почали точитись змагання: на неї претендували в різний час Туреччина, Китай, Індія, Саудівська Аравія, навіть Лукашенко не промовчав. Ми ж розраховували на країни НАТО: Францію, Велику Британію та інших. Зеленський жорстко дотримується цього принципу і не було ніяких ознак відхилення від нього.
Додатково дехто зауважує, що неможлива була одночасна підготовка прямих переговорів і підготовка Курського наступу. Саме по собі це не аргумент: може, це був такий хитрий план. Хоча якраз хитрі плани на міжнародній арені в нас, на жаль, ні розробляти, ні реалізовувати нема кому вже п’ять років.
Плюс навіть нічим об’єктивно не підкріплена обіцянка Кремля не донищувати нашу енергетичну інфраструктуру кардинально суперечила би неодноразово заявленій офіційній позиції: занурити «у**онацистів» в темряву й холод, безжально винищувати генерувальні потужності, щоб ми не мали сил воювати, а цивільні тиснули на військових «Досить війни!». Тобто Кремль просто не зміг би пояснити росіянам, чому раптом просто зрікся своїх же принципів і чітко сформульованих військових задач.
Ну і наші інтереси теж не допускають подібного: знищення високотехнологічної дуже дорогої техніки, військових виробництв, нафтопереробної і транспортної інфраструктури – єдина наша можливість врівноважити хоч якось всю ресурсну потужність ворога. Відмовся ми від цих ударів – і залежність від нерівномірних і обмежених постачань зброї союзниками стане критичною. Плюс ми просто не витримаємо тиску потужної військової економіки агресора, якщо не руйнуватимемо її самі. Якщо руйновану Росією енергетичну інфраструктуру союзники та міжнародна спільнота без питань стараються нам компенсувати і відновити, то забезпечувати можливість протистояти російській воєнній машині нам ніхто не буде більше, ніж тепер. Але можуть зменшити допомогу – «все одно ж не встоять, нащо витрачатись на апріорі безрезультатне?». Тобто нам елементарно невигідно навіть думати в бік подібних угод.
Так що це все дійсно може бути черговою російською ІПСО – допоміжний аргумент для одночасних заяв Лукашенка «треба припинити драчку». Прикро, що цілком пристойні західні ЗМІ на це повелись.
Повторю знов: як не шкода, але рівень західної преси суттєво знизився. Конкуренція з соціальними мережами, постійне змагання за клікбейт роблять свою справу.
З іншого боку, такі негативні публікації щодо Курського наступу (і щодо провини українців в підриві «Північного потоку») можуть бути реакцією дезорієнтованих (якщо не «ображених») представників Заходу на Курську офензиву.
Операція стала несподіванкою і для Заходу. Адже конфлікт йшов за своїм сценарієм. Україна поступово втрачала свої території на Донбасі. Росія без додаткової мобілізації захопити весь Донбас не могла. Була більш-менш зрозуміла картинка, яка переходила в безвихідну ситуацію, логічним розв'язанням якої було би домовлятися про мир. Причому щоб це була ініціатива саме знесиленої України.
І виглядало так, що до цього все йде. Адже змінилася риторика президента Володимира Зеленського. Багато розмов точилося про другий Саміт миру, куди нібито запрошували Росію. І тут в один момент 6 серпня все змінилось.
І за пару днів в західних ЗМІ з’явилась низка публікацій, які негативні наслідки можуть бути від Курської операції, наскільки це величезна авантюра... Багато цитат українських військових, які анонімно розповідають, що на Донбасі Росія лише посилює тиск, не знімає свої війська з фронту, щоб захистити Курську область.
І от щоб підсилити такі медійні настрої також виглядає логічним запуск інформації про нібито таємні домовленості, які Курська операція і зірвала.
І повертаючись до того, що прямі (зважаючи на нашу залежність від союзників, цілком можна назвати їх «сепаратними») домовленості і деескалація суперечать наявним тенденціям і планам союзників, тим більше скоригованим Курською операцією.
Перше: байденівська концепція «поступової ескалації» втрачає актуальність одночасно з «втратою актуальності» самим Байденом. Натомість набирає актуальності концепція «треба вдарити по Росії серйозно».
Яку з них обере Гарріс, якщо переможе, - невідомо. Однак факти поки свідчать, що її мета – замирення Росії, а не перемога України. З кожним місяцем, кожним рішенням це дедалі очевидніше.
А от перемога Трампа буде як Курська офензива – авантюра, яка міняє все. У Трампа нема ніякої концепції вирішення української проблеми – він влізає в гру без плану. І він не уявляє, чим це все закінчиться. Це дає нам шанс проявити свою суб'єктність і здивувати кроками Захід та Москву, змусити їх рахуватись з інтересами України.
Бо позиція Байдена - «контрольований, керований конфлікт» (передусім через жорсткий контроль потоку зброї, снарядів і фінансів, а також дозволених цілей і задач). США може собі дозволити тягнути цю історію так довго, як схоче. Але для нас це питання існування. Тому мусимо судити не за словами про «цілковиту підтримку так довго, як знадобиться», а за справами.
Ну і мусимо фільтрувати інформаційний потік – навіть з боку союзників, як бачимо.
