Цьогорічний саміт Україна-ЄС став переломним у двосторонніх відносинах. Зустрічі на вищому рівні, що відбулися в Києві 12-13 липня за участю президента України Петра Порошенка, президента Європейської Комісії Жан-Клода Юнкера та президента Європейської Ради Дональда Туска, підбили підсумки десятирічного періоду відносин між Києвом та Брюсселем, основними досягненнями якого стали підписання і ратифікація Угоди про асоціацію, запуск поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі та запровадження безвізового режиму для українських громадян. Однак рано чи пізно постало би питання: куди далі рухатимуться відносини між Україною та ЄС?
Часткова відповідь на це запитання з’явилася задовго до нинішнього саміту: Україні точно не варто розраховувати на перспективу членства в ЄС у найближчі кілька десятиліть. Якщо Угода про асоціацію ще містила певну двозначність щодо можливого вступу України в Євросоюз (не передбачаючи, але й не заперечуючи таку перспективу), то рішення Ради ЄС щодо цієї угоди від 15 грудня 2016 року остаточно розставило всі крапки над "і". Це рішення, яке було ухвалено після сумнозвісного нідерландського референдуму, має обов’язкову юридичну силу і, серед інших, містить положення, що Угода про асоціацію не надає Україні статусу держави-кандидата на вступ до ЄС, а також не є гарантією присвоєння нашій країні такого статусу в майбутньому. Відтак неприйняття спільної заяви на нинішньому саміті Україна-ЄС про визнання "європейських прагнень" чи "європейського вибору" нічого не змінює по суті.
Натомість, ЄС поки не демонструє готовності до альтернативного формату зближення з Україною, який би виключав перспективу членства. З одного боку, повільність реформ та боротьби з корупцією зменшує інтерес Брюсселя до поглиблення співробітництва з Києвом. З іншого боку, Україна закріпилася серед другорядних питань політики ЄС через Brexit, міграцію, тероризм, фінансові проблеми та інші пріоритети. Крім того, євроскептичні та популістські сили, попри нещодавні поразки на виборах у Нідерландах та Франції, будуть і надалі грати помітну роль в політичному житті багатьох країн. Як наслідок, європейські прагнення України чи інших країн-сусідів ЄС будуть давати привід ультраправим політикам жорстко критикувати свої уряди та установи в Брюсселі.
Без подальшого зближення з ЄС Україна не матиме достатніх стимулів для продовження реформ і боротьби з корупцією. Так, основним двигуном політичних та економічних перетворень у країнах Центральної та Східної Європи була перспектива членства в ЄС. У випадку з Україною такими "пряниками" були Угода про асоціацію, ЗВТ та безвізовий режим, які чимало громадян та політиків помилково вважали проміжним етапом до членства в Євросоюзі. Відтепер "м’яка сила" ЄС щодо України обмежується фінансовою підтримкою реформ та санкціями проти Росії. Очевидно, що потенціалу таких інструментів недостатньо для забезпечення незворотності курсу реформ та боротьби з корупцією.
У цьому зв’язку виникає питання: чи залишиться європейська інтеграція пріоритетом зовнішньої політики України без нових стимулів з боку ЄС? Від цього буде залежати не лише хід реформ, а також збереження демократичних перетворень в Україні та лояльність українських громадян до європейських цінностей. Як наслідок, у найближчому майбутньому не можна виключати, що Україна почне віддалятися від ЄС та шукати нову регіональну ідентичність.
