РУС. | УКР.

Субота, 16 лютого
  • Лайм
НБУ:USD
  • НБУ:USD
  • НБУ:EUR
27.05
Суспільство

Ліга чемпіонов 2018/19: новини, результати, відео

Суддя і жертва: ким стає людина в нашому суспільстві

Любко Дереш про ролі судді і жертви

Любко Дереш про ролі судді і жертви

У цьому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує над тим, як ролі судді та жертви забирають в нас можливість щасливо служити іншим.

Людині дуже важко по-справжньому зустрітися зі самою собою і зрозуміти себе у всій свій повноті. Десь там, у дитинстві, ця повнота була нам дана, але ми втратили свою невинність. У кожного був цей період безгрішності: ми гралися в бандитів, у солдатів, у піратів, чи може, в доньки-матері, приміряли на себе ролі простодушно, не намагаючись обманути когось чи самого себе.

На жаль, в міру дорослішання з кожною дитиною, яка щаслива природнім чином, відбувається приручення. Від неї починають щось вимагати, дресирувати у відповідності до ідеалу, і дуже скоро дитина забуває, що означає бути щасливою природно, просто від того, що ти перебуваєш у нерозлучній єдності зі собою. Бажаючи підлаштуватися під думку інших, вона звикає проектувати ролі самої себе на оточуючих і безнадійно заплутується в цих іграх. Доросла людина – нещаслива людина, чи, принаймні, її щастя фрагментоване, вузлувате, і рідко коли — невинне.

Розлучившись зі собою, дитина перетворюється на людину з паразитичними програмами. Одна таких з паразитичних програм – це наша здатність судити самих себе. Ми зіткнулися з осудом з боку дорослих, не отримали безкорисного прийняття, і поваги до себе як до особистості, і дозволили постаті судді поселитися всередині нас. Тепер уже не інші, а ми самі є безжальними прокурорами як для себе, такі для всіх навколо.

Сьогоднішня напружена боротьба всеможливих меншин (не лише сексуальних) за можливість «бути тим, ким я хочу» (котра носить по-дитячому демонстративний, бунтівний, ба навіть руйнівний характер) великою мірою продиктована цим першим порушенням нашого суверенного привілею залишатися самими собою. Складна ситуація з правами людини в сучасному світі (як з їх порушенням, так і з достатньо однобокою, нецілісною реакцією на самі порушення) – природна реакція людської психіки на агресію, яка була здійснена в її бік.

Говорячи про толерантність, ми легко приходимо до висновку, що альтруїзм, доброзичливе і безкорисливе ставлення — інакше кажучи, безкорисне служіння іншим — є тим фундаментом у суспільстві, який допомагає вирівняти ситуацію з ущемленням прав людини не на поверхні, як це роблять сьогодні культурні норми і закони, а на глибинному рівні.

З дорослішанням ми стаємо не лише суддями самих себе, але й жертвами, наповнюючись усе більшою кількістю паразитичних програм і перестаючи бачити за ними інших. Тому, коли мова заходить про те, щоб здійснювати якесь служіння в своїй громаді, нас охоплюють всі витіснені негативні емоції і з’являється збірний образ ворога — іншого, якого я не люблю. Наявність "бандерівців" і "москалів", "баб" і "мужиків", "не наших" і "не таких" відбивають в нас всяку охоту зробити щось хороше іншим. А навіть якщо ми займаємося волонтерською діяльністю, часто буває, що її характеризує далеко не така вже й безкорисність. У своєму бажанні зробити щось для інших — підтримати якийсь соціальний рух чи проект — ми, трапляється, намагаємося закрити власну порожнечу всередині, наш персональний брак контакту зі самими собою.

Часто суддя і жертва всередині нас переплітаються так тісно, що сам погляд вглиб нашого єства є нестерпно болючим. Нерідко людина навіть не підозрює, як сильно вона заховала саму себе від можливості відчути інших, від бажання зробити для оточуючих щось по-доброму і щиро, від душі.

Справжнє служіння можливе лише від повноти — коли в нашій діяльності немає ані мотиву судді («допомагаю одним, аби нашкодити іншим»), ані стану жертви (не намагаюся завоювати цим любов, увагу, надати собі цінність). Повнота ж ця можлива лише тоді, коли ми зможемо повернути собі назад втрачену невинність дитинства — тільки на цей раз уже збагачену досвідом страждань і розумінням недопустимості подібного шляху розвитку.

Ера невинності — проект одночасно і персональний, і колективний. Відповідальністю кожного, хто здатен до зусиль по роботі над собою, є здійснення кроків на те, аби відновити в собі колись втрачену повноту і стати джерелом натхнення для інших (навіть якщо «інші» обмежуються колом нашої сім’ї).

Відповідальність суспільства — у відновленні колись втраченої невинності людини серед інших людей. "Убунту" — "я є, тому що є ти" — знамените гасло племені зулу, взяте архієпископом Десмондом Туту як кредо у боротьбі з апартеїдом в Південній Африці, якнайкраще підходить для переоцінки того, чим можуть стати для нас оточуючі люди і їх особливості: не помилкою, з якою потрібно боротися, а ресурсом, який допомагає нам краще зрозуміти, хто ми. Повертаючись до початків невинності, втомлені досвідом дегуманізації та взаємної експлуатації, ми могли б обрати інший, більш цілісний шлях.

Чи подібна мрія може вилитись у щось більше, аніж віднаходження конкретно нашої повноти? Як не дивно, це залежить від нас і від того, наскільки "заразливим" буде наш власний приклад для інших.

Адже, як писав американський есеїст і поет Ральф Уолдо Емерсон, — "Одна ідея запалює тисячу свічок".

Версія для друку
Знайшли помилку - видiлiть та натиснiть Ctrl+Enter
Розділ: Суспільство Тема:

Новости партнеров

Загрузка...

Читайте також

Грип та кір атакують українців: чому влада не піде на оголошення епідемії

Украинские школы из-за гриппа и ОРВИ закрываются на карантин, не прекращаются и случаи заболеваемостью корью. Могут ли в Украине объявить эпидемию

Хто замовив Гандзюк: помста чиновника чи політичні ігрища

Владислав Мангер уверяет, что не знал Екатерину Гандзюк, в БЮТ заявляют про две версии, а эксперт называет дело политическими играми

Так красти зручніше: чому українські дороги сходять разом зі снігом

Почему, правительство ничего не делает, чтобы ежегодно асфальт с дорог не сходил вместе со снегом – читайте на Апострофе

Новости партнеров

Загрузка...