У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує про розплутування складних вузлів потреб та емоцій, котрі приводять нас до конфліктів.
Ми живемо в часи, які задають докорінно інший стиль спілкування порівняно з тим, як спілкувалися в юності наші батьки. Ми здобуваємо більше свободи, бо не скуті тими жорсткими формами поведінки, які були притаманні суспільству ще п’ятдесят років тому, але цим же й створюємо нові конфлікти довкола себе. Сучасну людину роздирає протиріччя: з одного боку, ми всі прагнемо свободи, а з іншого боку — об’єктивно залежимо від інших.
Модель традиційного рольового суспільства чітко наділяла кожного своїми правами і обов’язками: король ти чи свинопас, лицар чи дама, євнух чи блазень — в рамках своєї ролі людина знала, як розрішити дилему між свободою і залежністю. Сьогодні, коли старі моделі суспільних стосунків втрачають свою силу, вирішувати нові суспільні колізії, породжені викликами часу, взялися психологія та психотерапія.
Одним із лідерів у сфері вирішення конфліктів є школа Маршала Розенберґа, американського психолога, який розробив метод ненасильницького спілкування (ННС). Разом із Павлом Вишебабою, посланцем толерантності та моїм колегою з проекту #RespectUA, ми відвідали тренінг однієї з учениць Розенберґа, угорської спеціалістки з комунікацій Еви Рамбали, аби на власному досвіді розібратися, чим є метод ННС на практиці.
Чому взагалі люди конфліктують?
На це складне запитання Розенберґ відповів би в термінах потреб людини та стратегій їх задоволення: коли стратегії задоволення потреб розчаровують або вступають у протиріччя з чужими стратегіями, людина з незадоволеними потребами входить у конфлікт. Люди конфліктують не на рівні потреб, а на рівні способів їх задоволення. Спосіб задоволення потреби можна також назвати ідеологією.
Фокус на потребі, а не на ідеологіях — важливе розуміння у вирішенні конфлікту. Потреби, на відміну від ідеологій, універсальні для всіх людей: кожен розуміє, що таке потреби безпеки, комфорту, гідності чи приналежності, потреби розуміння та підтримки. Розмова ідеологій (наприклад, дискусія двох політичних партій або релігійних систем) завжди тупикова — ми знаємо наперед, що ніхто з учасників полеміки своїх позицій здавати не збирається. Однак, фокусуючись на потребах, ми відкриваємо шлях до співпраці, бо виявляємо, що потреби нас не роз’єднують, а навпаки, зближують. Відтак, почуватися фрустровано змушують людину лише стратегії, які вона обирає для задоволення своїх потреб: революції, бойкоти, страйки і пікети — все це може виявитися просто не тими дверима, в які потрібно стукати. Якщо ми правильно з’ясуємо, в чому наші глибинні потреби і навчимося брати за них відповідальність, ми зможемо проявляти гнучкість в обиранні стратегій їх втілення.
Завдяки київському фасилітатору М.Вариводі, разом з Павлом ми мали можливість пересвідчитись у цьому на практиці. У 2017 році, напередодні нашого візиту в Краматорськ, рідне місто Павла, ми отримали низку погроз про те, що захід з посланцями буде зірвано, а нас самих зустрінуть "зеленкою". При зустрічі з краматорцями (яка, розпочавшись у напруженій атмосфері, все ж пройшла успішно), ми спромоглися налагодити діалог, фокусуючись саме на спільних потребах присутніх — попри те, що їх роз’єднували політичні, мовні погляди, ставлення до війни на Сході.
Не менш важливим, аніж усвідомлення та озвучення потреб, є також емоційний коментар до конфлікту. Відстежування та проговорювання власних емоцій без осуду іншої сторони конфлікту — наприклад, "я відчуваю страх і самотність", замість "це через тебе мені страшно і самотньо" — дозволяє запустити механізми емпатії в мені та в моєму співрозмовнику і зрозуміти одне одного не лише інтелектуально, але й душевно.
Проговорювання емоцій також дозволяє нам усвідомити, що відповідальність за наші почуття лежить на нас, а не на іншій стороні конфлікту — а це великий крок до емоційної зрілості.
Емоційна зрілість, на думку Маршала Розенберґа, виникає тоді, коли людина перестає залежати емоційно від вчинків іншої людини: вона розуміє, що може бути гнучкою у виборі своїх стратегій і їй не потрібно віддавати емоційний контроль над собою в чужі руки. Тож, скажімо, відмова близької людини робити те, що ми її просимо — не привід почуватися нещасним; перемога "не тієї" сили на виборах — ще не привід почуватися жертвою обставин.
Мабуть, ключовим елементом ненасильницького спілкування є спостереження — те, чого бракує нашій культурі найбільше. Адже, щоб здійснити навіть нескладні внутрішні операції, які пропонує цей метод, потрібен елементарний досвід інтроспекції. Натомість часто можна зустрітися з тим, що непідготовлена людина не здатна достеменно розібратися в тому, що вона зараз відчуває і як це назвати (а назвати — це вже півшляху до того, щоб зрозуміти, як із цим почуттям себе вести). Пані Рамбала пожартувала, що українці здатні лише на одну оцінку свого поточного стану — навіть не "добре" чи "погано". У більшості випадків з аудиторії монотонно долинало: "Мені нормально".
На завершення, гадаю, не буде зайвим підсумувати головні принципи ненасильницького спілкування у покроковій схемі, котра може дати ясніше розуміння, як себе вести у випадку, якщо ми потрапили в конфліктну ситуацію.
Отож — ми в конфлікті. Що робити?
1.СПОСТЕРЕЖЕННЯ. Я не осуджую, не критикую, не погрожую іншому, не висміюю, не намагаюся дати пораду, не читаю моралі — лише намагаюся сказати те, що спостерігаю: "Я бачу, моя стаття про ромів наштовхнула тебе висловити свою думку в коментарях".
2.ПОЧУТТЯ. Я не раціоналізую свої почуття, а просто повертаю їх співрозмовникові. Почуття – свідчення того, що я живий і я — особистість. "Прочитавши їх, я почуваюся роздратованим, розстроєним і розчарованим".
3.ПОТРЕБИ. Мова потреб зрозуміла кожному. Однак у даному пункті не варто одразу ж пропонувати стратегії їх реалізації. "Пишучи цю статтю, я виразив у такий спосіб свою потребу у взаємності, в служінні людям, в прийнятті мене іншими".
4.ПРОХАННЯ. "Ти повинен", вказівка, наказ — всі ці форми спілкування несуть в собі агресію, оскільки не залишають місця для свободи вибору. Прохання — завжди конкретне, аби ми могли бачити наявність (чи відсутність) результату. "Чи міг би ти присвятити дві години свого часу на вивчення матеріалів, присвячених темі захисту ромів, щоб краще зрозуміти мою позицію?"
Свобода людини в тому, щоб сказати "так" — або й "ні". Моє щастя, як говорить Маршал Розенберґ, не залежить від однієї обраної стратегії спілкування чи від однієї людини — тому мій опонент щодо згаданої статті має право залишитися при своїй думці. Що ж до мене — я спробував бути не "хорошим", а собою: поділився своїми спостереженнями та почуттями, висловив свою потребу і прохання, тож більше не зобов’язаний до нескінченності прокручувати конфліктну ситуацію у себе в голові, накопичуючи отруту для наступної сутички.
Що нас вразило з Павлом — це значна, понад шістдесят людей, кількість учасників тренінгу. Виявляється, тема ненасильницького спілкування — широко запотребована в Україні. В інтернеті у відкритому доступі є величезна кількість матеріалів, присвячених даному методу і сьогодні кожен, навіть не відвідуючи спеціальні тренінги, може самостійно опанувати ази ННС, полегшуючи як власне життя, так і життя всього суспільства.
