В Україні є все, що потрібно для щасливого життя. Але ми нація з посттравматичним синдромом, яка не проходить процес реабілітації. Ми майже 30 років робимо неправильний вибір, обираючи до влади людей із однаковим світоглядом. Тож Україна рухається як потяг, у якого постійно зривають стоп-кран. Третій Майдан буде кривавим, оскільки влада не зацікавлена у новому поколінні виборців. Лише коли українцям буде добре в Україні, тоді буде добре всім навколо.
Про це "Апострофу" розповіла відома українська письменниця, педагог і громадський діяч Лариса Ніцой.
- У 2019 році громадянство України отримали більше півмільйона іноземців, трохи менше у 2018-му. Чому, на вашу думку, вони хочуть стати громадянами України?
- Ми дуже благодатна земля. У нас немає землетрусів, цунамі, вулканів. У нас дуже приємний клімат. На нашій землі є все, що потрібно для щасливого життя.
Суспільство у нас до іноземців лагідне, м'якеньке. У нас іноземцям можна все. Згадаймо, коли ми запрошували до нас іноземців на "Євробачення", або на Чемпіонат з футболу. Сумніваюся, що іноземці поводили себе так занадто вільно, як у нас. Але українці на це дивилися поблажливо.
- На вашу думку, це якийсь "баг" у нашій психології, що ми так прогинаємося перед іноземцями?
- Це наш ґандж, наш недолік. Ми – нація, яка отримала величезну психологічну травму. І не одну, над нами знущалися протягом століть. Ми постколоніальна, постгеноцидна нація. Не треба соромитися цього, бо це не ми себе травмували.
У психології українців закладена купа посттравматичних синдромів. І у наслідок цього у нас спостерігається певне притуплення болю у зв'язку з тим, що ми пережили його забагато раніше. Тому ми не реагуємо гостро на дискримінацію.
У інших постгеноцидних суспільствах існують спеціальні урядові програми. Державна політика спрямована на те, щоб вивести націю з цих синдромів. Все починається ще із садочка чи школи. Взагалі, все починається із того, що ця тема піднімається взагалі. Адже лікування людини починається з діагнозу. А нашій нації він досі не поставлений. Нашим суспільством ніхто не займається, аби вивести його з цього стану стресу.
- Чи згодні ви, що бути українцем - означає бути частиною великої західної цивілізації?
- Ми є частиною західної цивілізації. Але бути українцем означає повернутися до своїх джерел, до своїх витоків. Більшість людей не розуміють, що означають ці загальні фрази. Я б сказала, що нам зробили певну лоботомію (видалення частини мозку, що робить людину менш емоційною, але більш контрольованою і безвольною, - "Апостроф"). Нам стерли пам'ять. Нам замінили героїв чужих. Нам, замість наших питомих, елітних культурних традицій, провадили чужинські. Наші переможні битви замовчують.
Повернення до своїх витоків означає переосмислення історії і культури не з точки зору поневолювачів, а з нашої точки зору. Бо це дає силу, дух народу стає міцним. Лише народ з таким духом здатен збудувати потужну економіку. Раби ніколи не збудуть економіку процвітаючої країни.
- На вашу думку, західна цивілізація – це добре чи погано для України?
- Є там добре, є не дуже. Ми повинні брати те добре і відсівати все те, що нам не підходить, що не властиве для наших традицій.
Європа лише зараз починає захищати національні меншини і закликає нас до того ж. З одного боку, наче все правильно. Але Європа свої національні меншини дискримінувала століттями, навіть винищувала, а потім спохватилася. А в Україні все навпаки. У нас національні меншини були завжди обласкані, мали преференції, та от завжди гнобили корінне населення. Європі це не зрозуміло. Вона приходить до нас із гаслами про толерантність. А тепер повертаємося до того, з чого ми почали – українці – це травмована нація із синдромом гіпертолерантності. Гіперторлерантність – це занадто, це нам шкодить. Українці і так толерантні, аж занадто.
- Нажаль, для багатьох українців зараз чи не єдиний шанс відчути західну цивілізацію – це поїхати до Польщі на заробітки. На вашу думку, краще збирати полуницю там чи працювати на олігарха в Україні.
- Я не знаю, як краще, якщо чесно. Кожна людина шукає, як їй вижити. Якщо їй вигідні умови в Польщі, я не бачу причин, чому б не виїхати, якщо, нажаль, в Україні таких умов немає. Звісно, треба створювати такі умови, щоб люди жили вдома, могли тут проявити свої здібності і реалізувати мрії.
Не треба заробітчанство подавати, як тільки український і тільки негативний процес. Він є у всьому світі - поляки їздять у Британію, американці разом з усією родиною переїжджають зі штату в штат. Процес пошуку роботи є логічним. Просто хочеться, щоб українці були не тільки заробітчанами, а й господарями на власній землі. Ми поки що такими не є.
- Є така думка, що нашій владі не вдається перезавантажити країну. І раз вона провалюється із циклу в цикл, то справу в свої руки має взяти народ і перезавантажити країну знизу. Ви з цим згодні?
- А хіба народ знає, як управляти країною? В інших країнах на президента, на депутата чи посадовця треба дуже довго вчитися. Це тільки у нас можна – сьогодні ти знявся в кіно, а завтра ти керуєш країною. З одного боку, це не так і погано, говорить про справді демократичну країну. Захотіли обрати бандита – обрали, захотіли олігарха – обрали, захотіли коміка – обрали коміка. Чи це не є свобода? Але до демократії треба прищеплювати відповідальність.
Ми прийшли на Революцію Гідності, поламали систему – і обрали владу, яка знову все відбудувала. Насправді, причина в тому, що народ уже 30 років робить неправильний вибір. Вони обирають тих самих людей з тим самим світоглядом. Різниця лише в тому, що, одні люблять вишиванки, інші не люблять.
До влади треба обирати людей абсолютно іншого світогляду. Я вважаю, що поламати стару систему і поставити її на нові рейки можна, обравши до влади націоналістів. Як це зробили чехи, поляки. Коли ми голосували за Чорновола і не обрали його, то його однодумці і в Чехії, і в Польщі прийшли до влади. Вони рвонули вперед і нам уже їх не видно на горизонті. А ми тупцяємося на місці. То поїхали, то стали, то смикнулися. Ми як потяг, у якого постійно зривають стоп-кран.
Нас переконують, що ми повинні всім догоджати, що ми є багатонаціональною країною. Але багатонаціональна країна це та, де хоча б одна із нацменшин займала 30% населення. У нас таких немає. Звісно, усім повинно бути комфортно в цій країні. Але ми – моноетнічна нація. Як польська чи чеська, і ми повинні робити наголос на національній економіці, історії і національних героях. Треба об'єднувати і ліпити Україну з національним наголосом. У Франції, Італії й Німеччині це відбулося, а у нас – досі ні.
Я вважаю, що українська Україна, побудова її на базі корінної нації – це і наша національна ідея. Усім – італійцям, французам – дали це зробити, окрім нас. І лише коли ми станемо такими, це буде поштовхом до процвітаючої країни. Коли українцям буде добре в Україні, тоді буде добре усім навколо.
- Є така думка, що суспільство розпорошене і ми повертаємося в домайданні часи. Ви з цим згодні?
- Є таке відчуття, що ми ходимо по колу і у нас немає мети, до якої ми б ішли. Нажаль, ми розколене навпіл суспільство. І вважаю, що всю колотнечу в Україні влаштовують російськомовні, які агресивно виступають проти українського в Україні. Саме вони вносять дестабілізацію, через них ми гальмуємо. Ви уявляєте, щоб якісь чехи виступали проти чогось чеського, а поляки проти польського?
Не всі російськомовні такі. Є ті, що розуміють важливість домінування української мови, культури й історії, бо це Україна. До них немає жодних претензій.
- То чи буде третій Майдан?
- Я не хочу жертв, не хочу кровопролиття. Я хочу щоб було мирно. Але мирно буде лише тоді, коли ми виховаємо нове покоління виборців. Але ми не можемо цього зробити, бо при владі ті, які колотять, і які не зацікавлені у вихованні нового покоління виборців. А значить мирно не дуже вийде. І це якесь замкнене коло.
- Є така білоруська художниця, яка виїхала до Чехії - Руфіна Базлова. Вона білоруський протест зображує на картинах, стилізованих під вишивку. Коли я спитав, чому саме так, вона відповіла – бо орнамент – це код нації. На мою думку, в Україні під впливом радянської і пострадянської культури вишиванки перетворилися на…
- На "ширпотрєб"…
Так сталося, бо ми зробили фатальну помилку у 1991 році, коли обрали до влади президентом комуніста. Ми сьогодні "вигрібаємо" наслідки. Щоб щось змінилося, треба, аби виборці усвідомили – їх вибір дуже важливий і має наслідки. Треба розуміти, що наші діти будуть "вигрібати" наш вибір.
Ми вибрали знедуховлену владу, і вона формувала такі ж покоління. У нас не було кому виховувати українських дітей в українській традиції. Лише зараз ми починаємо помаленьку, зусиллями етнографів засівати серед людей думку, що наші "хрестики", "гладь" чи інший стиль вишивки – це коди. Всі ці знаки і гачечки – це символи із заклинаннями. Одні з них працюють на щастя, на довголіття, на процвітання, на здоров'я, на достаток, а інші – у протилежному напрямку. У нас це було вилучено, на це не зверталося уваги, хоча це – один із елементів духовності.
- Чому ми соромимося нашої мови?
- Вважаю, що винен телевізор. Допоки він не з'явився у кожному будинку, жодні репресії та спроби знищення українського народу не давали результату. Мова все одно існувала і зберігалася. Вона почала зникати, коли в кожній хаті з'явився телевізор російською мовою і почав вести свої трансляції. Підростаюча молодь дивиться фільми, концерти модних крутих сучасних співаків, які приїжджають на машинах, мають красиве вбрання – і вони, нажаль, говорять російською. І молодь це переймає.
На превеликий жаль, українські актори і співаки не розуміють до кінця, що вони розвалюють Україну, коли через свій шкурний інтерес заробляти гроші, знімаються у фільмах байдуже якою мовою. Дуже жаль, бо вони роблять якісний, інноваційний, пізнаваний, особливий продукт – і він російською мовою. Молодь дивиться на цей якісний продукт і підсвідомо розуміє, що якщо хочеш якісного – повинен бути російськомовним.
Як тільки телевізор, серіали, різні реаліті-шоу заговорять українською мовою, ситуація одразу вирівняється.
- Ви написали книжку про "незламних мурашів". Хотів би, щоб ви прокоментували думку про те, що війна на Донбасі – це війна за нашу незалежність. Поки ми цього не усвідомимо, ми не зможемо її закінчити, а тим паче виграти.
- Я думаю, що десь воно так і є. Але є ще таке поняття як заморожений конфлікт. Я не є експертом, але я слухаю людей, які кажуть, що якби обнести ту територію, умовно кажучи, військовими прапорцями, це б дало можливість Україні розвинутися, стати економічно і культурно на ноги. Потім, ставши процвітаючою країною, ми могли б вирішувати, що робити з Донбасом.
Я боюся, насправді, приєднання цих територій назад до України. Бо Путін цього б і хотів – вставити у нас такий собі "джойстик" - як ти його повертаєш, так країною і крутиш. Таким "джойстиком" є Донбас.
У нас і так немає згоди в суспільстві, в парламенті щодо ключових речей. А уявіть, якщо туди додадуться депутати з Донбасу. У нас буде така колотнеча, що нам буде не до побудови процвітаючої країни. У нас буде постійний вулкан, і це небезпечно.
- Говорять, що якщо Україна поступиться Росії, то світу настане кінець – все почнеться з наших сусідів, а потім Путін піде далі й далі. Разом з тим, Кремль не терпітиме самодостатньої України. Як нам вийти з цієї ситуації?
- НАТО. Треба все робити для того, щоб нас туди взяли. А ми постійно обираємо таку владу, яка сама не знає, чого хоче
Я навіть не хочу думати про те, що ми поступимося Росії. А світу так – прийде кінець, якщо вони не будуть підтримувати Україну. Ми їхній форпост. Ми їхня передова. Ми мур їхньої фортеці. Нажаль, сидячи у тепленькій ванночці за цим муром, не всі це розуміють.
- Якщо якимось чином відсторонити Путіна від влади – чи можлива перебудова відносин України і Росії?
- Я думаю, що російський народ не готовий до іншого стилю життя. Бо інакше, чи б всі країни у світі, які дивляться на цього карлика, який усіма колотить, всім виносить мозок, кругом запускає процеси агресії, не організувалися б? Не знайшли б спецслужби, щоб його уже давним-давно "прибрали"? Чи російські спецслужби страшенно сильні і не допускають цього? Я думаю, що ні. Просто інші країни розуміють, що приберуть сьогодні Путіна – завтра прийде такий самий. Тому що російський народ породжує таких "путіних". Там на сьогоднішній день не може бути хтось інший.
- Все-таки, скільки часу нас намагаються знищити, а українці відроджуються. Що забезпечує нам таку живучість?
Наша м'якість і наша доброзичливість, і наша поступливість, і наша дитинність. Я вважаю, що ми на цій землі затрималися чудом. Різні люди вірять в різні божественні сили. Я вважаю, що ми затрималися на цій землі лише завдяки Богу, який дивиться на нас і думає – який дитинний цей народ. І він нам дарує порятунок. Бо ми живемо в абсолютно агресивному світі і за всіма законами нас давно повинні були б "з'їсти".
Ну й також нас врятували зусилля усіх наших попередніх героїв, які поклали свої життя на алтар нашого існування. У нас дуже разючий крен – народ, який простуватий, добродушний, який собі працює, а з іншого боку – затяті герої, які впрягаються і тягнуть на собі дуже важкого українського "воза".
- Може, у нас є своя місія?
Так, я вважаю, що так і є. Ми ще відіграємо свою дуже важливу роль в історії людства. Як колись із Дніпра, як кажуть науковці, пішло розселення племен на Захід, і створилися народності і нації. Тож я думаю, що буде такий сплеск, і ми прислужимося людській цивілізації в повній мірі. А поки нас Господь тримає у певному зародку. І зберігає нашу духовну чистоту.
