Ситуація на Донбасі є дуже важкою з перших днів війни. Ворог цинічно знищує міста, випалюючи все та рівняючи будинки із землею. Рашистів не цікавлять міста та люди, їм потрібна лише територія. Україна неминуче втратить ще не один населений пункт, але ЗСУ роблять усе для порятунку людей. Війна не буде легкою прогулянкою, а стане затяжною битвою, адже ми маємо справу з дуже серйозним ворогом.
Таку думку в ефірі Апостроф TV висловив громадський активіст, колишній командир взводу батальйону "Айдар", голова Національного антарктичного наукового центру ЄВГЕН ДИКИЙ.
Треба розуміти, що на Донбасі не зараз відбулося загострення, там весь цей час було пекло. Саме на Донбасі весь цей час війна була зовсім іншою, ніж, наприклад, під Києвом, чи навіть у важких боях під Харковом, і зовсім іншою від півдня України.
Справа в тому, що там ворог застосовує зовсім іншу тактику. На півночі України ми перемогли завдяки тому, що ворог зайшов на контрольовані нами по факту території достатньо глибоко. Але контролювати він їх так і не зміг. І ми далі вдарили по їхніх тилах, нищили їх, аж доки вони не зрозуміли, що єдиний шанс зберегти хоча б частину техніки і людей – це швидко їх звідси вивезти.
На Донбасі картина навіть суто географічно інша. Там ми не можемо працювати по ворожих тилах, бо за лінією розмежування, яка там є останні вісім років, вони мають повністю контрольований тил зі всім логістичним забезпеченням. Тобто ми там можемо діяти лише на передові ворожі підрозділи, які на нас наступають, але нічого не можемо заподіяти тилу. Це перша принципова відмінність.
А далі – відмінність тактики, яку ворог там застосовує щонайменше відтоді, як вони пішли з півночі України. Справа в тому, що вже давно росіяни на Донбасі взяли для себе таку установку: вони більше не намагаються брати населені пункти Донеччини цілими. Вони поставили собі за мету взяти територію, навіть якщо на ній просто нічого не лишається: жодної споруди, жодної живої людини.
Спершу вони намагалися ходити у вогневі штурмові атаки, але наші добре захищалися і для них це стало коштувати дорого. Тому вони просто роблять дуже масовані авіаційні та артилерійські удари. Не точкові удари, а саме по площах, рівняючи усе з землею.
За такої інтенсивності бомбардувань і ударів артилерії тримати оцю перемішану цеглу з землею фізично неможливо. Там ніхто не виживає. Таким чином вони далі заповзають вже на цю руїну, а з неї починають обстрілювати наступні кілька кілометрів території. Така тактика повністю випаленої землі потребує часу та просто незліченої кількості боєприпасів. Якщо високоточні боєприпаси, керовані ракети вони вже реально поштучно рахують та заощаджують, то звичайних старих артилерійських радянських снарядів у них, таке враження, що запас неміряний.
Росіяни зараз вигрібають старі склади, привозять ешелони боєприпасів, та кілометр за кілометром артою та авіацією вичавлюють нас навіть не з населених пунктів Донбасу, а з того, що від них лишилося. Це фактично про знесення під нуль всієї забудови.
З одного боку, вони просуваються повільно, але з іншого – такій тактиці нічого протиставити, це зупинити практично неможливо. Вони просуваються повільно, але непогано. Те, що зараз виглядає як загострення, – це суто географічний момент. Я думаю, що всі ми кожного дня бачимо карту бойових дій. Там видно, що в цілому фронт виглядає таким трикутником. Найважче і найстрашніше – опинитися на вістрі цього трикутника, коли ворожа артилерія починає по тобі працювати з трьох сторін. На сьогоднішній день в такому становищі Сєвєродонецьк. Судячи з усього, ось-ось так само буде і в Лисичанську.
Як на мене, Міноборони мало б пояснювати людям, що так, на деяких ділянках ми відступаємо. Але тут не йдеться про маневрову оборону, а про те, що відбувається власне вичавлювання наших військ суцільним шквалом авіації та арти - тримати людей в цих умовах не можна. Це просто знищення людей без реального військового сенсу. Тому нам ще доведеться з якоїсь частини населених пунктів відступити.
Тоді у людей виникає питання: то що, ми там програємо? Ні. Щоб говорити, програємо ми чи ні, треба порівнювати те, що сталося, не тільки з тим, чого б нам хотілося, але і з тим, чого хотів ворог. Ще місяць тому ворог ставив собі за мету величезне оточення – повністю відрізати весь великий трикутник з тим, щоби лінія фронту буквально пройшла по Дніпру та Запоріжжю. Все донецьке угруповання мало бути в велетенському котлі. Ще місяць тому росіяни це всерйоз розглядали.
Далі їхні апетити зменшилися. Вони прорвалися на Ізюмському напрямку, звідки вони намагалися зробити достатньо масштабне, але вже десь втричі менше оточення. В результаті все, що вони зараз можуть, – це створити серйозну загрозу котла двом містам – Лисичанську та Сєвєродонецьку. Так само є загроза, скажімо, зовсім маленького котла біля Авдіївки. Це те, до чого за місяць зменшилися їхні апетити за рахунок саме шаленого опору, який там чинить наша армія.
Ми не маємо впадати в ейфорію від того, що нам вдалося на першому етапі зламати їхній бліцкриг. Все, це вже в минулому. Вони перейшли до довгої, страшної війни на змор, на витіснення. В тій війні ми теж поки непогано тримаємося, зокрема й з відступами.
Війна там дійсно жахлива. Наприклад, весь мій досвід 2014 року не дотичний до цього. Подібне я бачив набагато раніше, коли був у Грозному в 1995 році. Тільки там я бачив, як виглядає тактика випаленої землі. Так от, може виникнути підступне питання: може взагалі не варто там чинити опір та відійти звідти? Ні. Зараз наше командування абсолютно правильно тримає там опір настільки, наскільки це реально для кожного конкретного населеного пункту. Якщо просто взяти і відійти, вони одразу ж просунуться на значну відстань та продовжать цю тактику і далі. Тому треба відступати в тому темпі, який завдає ворогові максимальних втрат і дозволяє нам виграти максимальний час. Поки що саме так ЗСУ і чинять - і абсолютно успішно.
Ми виграємо цей час. Так, дуже важкою ціною, але виграємо. Це потрібно і для евакуації населення з прифронтової зони, і для отримання нової зброї. Справа в тому, що тою старовиною, яка в нас зараз є, ми ситуацію не здатні переломити суто технічно. Можна хоч мільйон людей туди послати, але саме наявність більш технологічної зброї дозволить руйнувати їхню арту, а ще краще – вдарити по їхніх тилових комунікаціях.
І от ми зараз на дипломатичному фронті воюємо за те, щоб нам цю зброю дали. Але і тут у росії є західний фронт, на якому вони почали оговтуватися. Вони спершу були приголомшені такою єдністю Заходу, вони не чекали ні такого масштабу санкцій, ні такого масштабу допомоги нам. Але коли вони вже з цим фактом зіткнулися, вони туди кинули анітрохи не менше зусиль, ніж на Донбас. На західному фронті зараз всі їхні дипломати, шпигуни, олігархи, всі їхні мережі, побудовані за десятиліття - всі активізовані. Вони витягають останні свої консерви там, навіть палять їх вже так, що відступу назад не буде. Але відповідно вони кинули в бій там всі свої ресурси і дечого теж досягають.
Ми виграємо час на Донбасі ціною життів наших бійців, щоб отримати нову зброю, а вони там прихитряються затягнути час цих поставок. І це так само війна, це так само один із фронтів. Там ми теж тримаємося, і там теж, на жаль, ворог має часткові успіхи. Він затягує час, але, здається, переламати ситуацію в цілому все ж таки нездатний.
В цілому на Заході перемагає лінія, що нам треба допомагати саме перемогти. Звичайно, там росія вкладає всі ресурси в те, щоб перемогла поміркована лінія, що їх всього лиш треба призупинити там, де вони є зараз, а не розбити вщент. Мені здається, що все ж перемагає правильна лінія. Але так, затримки є, і це те саме, що війна на Донбасі, тільки іншими методами.
