Командир роти 204-го батальйону військової частини №А7373 Ігор ЧЕРНЕНКО із позивним "Чорний" став до лав ЗСУ одразу після початку повномасштабного вторгнення. Військовий професійно оцінив ситуацію та почав діяти швидко, адже у нього вже був досвід АТО. 27 лютого Ігор зібрав перші кошти на два тепловізори для своєї роти, а вже в березні разом з бойовими побратимами створив благодійний фонд для допомоги військовим. За його словами, потреб у підрозділу багато, а фонд допомагає вирішувати їх максимально оперативно. Більше того, як показав досвід АТО, бійці потребуватимуть волонтерської допомоги не тільки під час, але й після війни. Адже одне з головних завдань, яке постане перед Україною після перемоги, – реабілітація військовослужбовців та повернення їх до повноцінного мирного життя. Як фонд планує долучитися до вирішення цього питання Ігор розповів у ексклюзивному інтерв’ю "Апострофу".
– З початком війни в Україні створюють все більше і більше благодійних фондів. Але усі звикли, що їх засновниками виступають або представники бізнесу, або цивільні волонтери. Ваш фонд створили військові ЗСУ, які наразі беруть безпосередню участь у боях за нашу державу. Хто став ініціатором створення фонду і як вам вдається знаходити час на організацію його роботи?
– Ідея створення благодійного фонду належить бійцям нашої роти. З початку війни все, що потребував наш підрозділ, треба було шукати, десь зустрічати, доставляти, дообладнувати чи ремонтувати, вести облік потреб і витрат. Це складна робота, яка займає багато часу і людського ресурсу. Тому нам потрібна була організація, яка взяла б на себе відстеження і контроль наших потреб та витрат. Тим більше, розгортання бойових дій відбувалося настільки швидко, що держава не встигала усе постачати. Тому вже з перших днів ми зрозуміли, що без сторонньої допомоги підрозділу не обійтися. Насущні потреби потрібно було закривати максимально оперативно.
Так, у перші дні вторгнення за благодійні кошти ми купили декілька тепловізорів, бо дуже швидко почались бої в Мощуні. Крім того, бійці нашої роти вимушені були доєднуватися до груп швидкого реагування. Адже поліція на той час на виклики вночі вже не виїжджала. А потрібно було відбивати атаки ДРГ, затримувати мародерів та повертати майно власникам, патрулювати вулиці та по кілька разів на ніч виїжджати на виклики цивільних з приводу підозрілих осіб, знаків від навідників та ін.
При цьому наші хлопці виїжджали на патрулювання в сліпу. У них не було не те що тепловізорів, а навіть приладів нічного бачення. І це все потрібно було десь діставати, і то швидко. Ми не могли чекати.
Я написав прохання в чат нашого будинку у Києві, головою ОСББ якого я є. І відразу, у той же день, 27 лютого мешканці назбирали та передали нам 76 тис. грн, за які ми придбали два тепловізори. Потім я звернувся за допомогою до мешканців уже чотирьох будинків. Так нашій роті вдалося назбирати на автомобіль.
Але в один момент, я вичерпав весь запас родичів та знайомих, які були у мене в телефонній книзі. А потреб ставало все більше і більше: потрібно було закупити бронежилети, каски, іншу амуніцію.Тим паче з’явилися благодійники, які хотіли передавати кошти на допомогу ЗСУ по безготівковому рахунку. Займатися цими питаннями у мене як у командира просто не було часу. На щастя, у мене в роті підібралися хлопці – хто адвокат, хто бухгалтер. І ми вирішили заснувати фонд. Бо іншого виходу не було.
Ігор Черненко (Чорний)
– Спочатку ваш фонд називався "Захист та підтримка". Чому було прийняте рішення перейменувати його у "Благодійний фонд Ігоря Черненка"?
– У перші дні війни у нас просто не було часу на вибір назви. Тому ми відкрили реєстр, побачили три найбільш підходящі назви та проголосували за одну із них. Пізніше практика показала, що людям легше довіряти тому, кого вони знають особисто. Тому ми з побратимами вирішили уособити назву фонду з командиром.
– А чи багато в Україні благодійних фондів, які створили самі військові?
– Звісно є такі фонди. Більше того, скажу, що кожен поважаючий себе командир мусить забезпечити "базу" для своїх хлопців та дівчат військових. Я пам’ятаю як це було у 2014–2015 роках. Ні тоді, ні зараз ми не спромоглися би досягти таких успіхів без волонтерів.
Благодійний фонд розширив наші можливості. Як я вже казав, у перші дні війни з росією ми намагались покладатися лише на свої знайомства та добрі стосунки з людьми. Але це швидко вичерпалося, а потрібно було безліч усього. У лютому–березні люди приходили до ЗСУ в пальтах та весняних туфлях. Кацапи вже у містах та селах, а у нас тисячі добровольців, у яких розлазиться взуття.
У мене ж, як у командира, творився дурдом. Кожен день потрібно було оформлювати кримінальні провадження – то мародерів затримали, то ДРГ. Потім фронт. Тому матеріально-технічним забезпеченням почали займатися хлопці, які допомагали створити благодійний фонд.
Отак, з миру по нитці і збирали кошти на обмундирування. Після цього пішли збори на автомобілі, пальне, ремонт техніки. Про машини це окрема тема, бо їх постійно треба докупати. Наприклад, коли наша рота повернулась з Бахмута, то багато машин просто вийшли з ладу.
Зараз наступають холоди і моїм хлопцям потрібна термобілизна. Як і форма, вона – розхідний матеріал, тому за місяць просто приходить у негодність.
– Я правильно зрозумів, зі створенням фонду стало більше можливостей залучати допомогу?
– Звичайно,ми почали збирати кошти більш потужно. Навіть ділилися з хлопцями з інших підрозділів, допомагали цивільним. Зокрема, закупили необхідні речі людям у звільненій від російських загарбників Бучі.
– Вашому фонду допомагають з-за кордону?
– Так, і з Європи, і з Японії, і з Канади. Також допомагають друзі, які на даний час проживають за кордоном.
– Чи не спостерігаєте ви тенденцію до зменшення кількості благодійних внесків? Чи не затухає інтерес до війни у цивільних та бізнесу?
– Ні, люди все ще прагнуть допомогти ЗСУ та цивільним, які постраждали від бойових дій. Більше того, особисто наш фонд – відносно новий. Можна сказати, що ми тільки на самому початку нашої діяльності. Тому кількість благодійних внесків до фонду лише зростає.
– Матеріально-технічна допомога ЗСУ – не єдиний напрямок діяльності вашого фонду. Ви ще намагаєтесь надавати бійцям допомогу у реабілітації. Чому саме цей напрямок ви вирішили розвивати?
– Як і у випадку створення фонду , все почалося з людей, які є в нашому оточенні.Десь на другий–третій тиждень з початку війни я побачив, що у нас в роті є спеціаліст по спинам, костоправ. Він почав буквально відновлювати хлопців. Ви ж розумієте, виносити на собі каску, бронік, зброю... Хребти буквально в труси висипалися, особливо після бойових завдань. Тож наш спеціаліст їх, у міру своїх можливостей, лагодив.
Крім того, моя дружина – психолог. Тиждень побігавши по укриттях, вона сказала, що хоче бути корисною країні і допомагати тим, що знає і вміє. Зокрема, запропонувала психологічну підтримку та допомогу бійцям та записалася до лав ЗСУ. Спочатку ставлення до неї було обережним або з посмішкою, але згодом хлопці почали вистроюватися у черги. Йшли просто поговорити, випити чаю разом, поцікавитися, що там відбувається. Всі ж прийшли до ЗСУ в лютому на патріотичному піднесенні. А коли почалися перші втрати в батальйоні, люди почали ламатися. Бійці були шоковані тим, що вони переживали. Особливо ті, хто потрапляв на передову. Психіка простих, не підготовлених людей з цивільного життя не готова була це витримати. Така підтримка була дуже цінною. Бійцям хотілось поділитися своїми емоціями, отримати відповіді на якісь особисті питання. Як підтримати і заспокоїти родину? Як впоратися з тривогою? У багатьох хлопців на той момент сім’ї евакуйовувалися у більш безпечні місця.
Я це бачив, згадував себе, як було тяжко переживати деякі моменти у 14-15 роках. Почав ділитися з побратимами своїм досвідом участі в АТО. Тоді не було такого професіонального підходу до проблеми. Учасники бойових дій не йшли до психологів, тому що просто не знали, що це працює. Криза довіри до цих спеціалістів в українському суспільстві була дуже велика. Низький рівень культури психологічної допомоги, плюс, спадщина Радянського Союзу, коли все, що має корінь слова "псих", викликає жах та асоціації з психлікарнями, призводили до того, що колишні військові не поспішали йти за допомогою. А це в свою чергу привело до того, що після АТО з життя пішло більше хлопців з нашого батальйону, ніж "на передку".
Мені пощастило з дружиною. Саме завдяки їй я зрозумів, що психологія працює. Пересвідчився, що якщо "полагодити" голову, надати підтримку не тільки воїну, але й усій його родині, то проблем у суспільстві після закінчення війни буде набагато менше. А якщо потім ще й допомогти колишньому бійцю з пошуком роботи, підтримати у бізнесі, то в Україні результати такої реабілітації будуть набагато кращими , ніж у США після війни у В’єтнамі.
– Ви продовжите розвивати реабілітаційний напрямок і після закінчення війни?
– Так. Це стане одним із основних напрямків нашої діяльності.
Війна рано чи пізно закінчиться нашою перемогою, але постраждалих буде все більше і більше. Все пережите бійцями на війні буде "стріляти". У когось воно може "стрільнути" через рік, у когось через п’ять.
Багато хлопців будуть відчувати себе покинутими. Держава не зможе дати їм усього, чого вони потребують. Інші відчуватимуть, що їм "усі винні". Але люди не говоритимуть про свої почуття, а будуть проживати все у собі. В душі ростиме чорна куля, яка, при відсутності належної допомоги, у будь-який момент може вибухнути. Після цього хтось з колишніх військових може почати пиячити чи підсяде на наркоту, а хтось – може піти з життя.
Крім того, не варто забувати і про цивільне населення – родичів та близьких військовослужбовців. І їм у багатьох випадках також потрібна буде допомога.
– Як ви плануєте надавати допомогу з реабілітації у майбутньому. Будете допомагати бійцям коштами, налагоджувати співпрацю з реабілітаційними закладами, створите свій реабілітаційний центр?
– В ідеалі, звичайно, створити реабілітаційний центр. Але реабілітація потрібна моїм побратимам та їх родинам вже сьогодні. Тому наразі ми відпрацьовуємо механізм з інформування людей про усі можливості реабілітації, які є в країні. Адже багато бійців навіть не знають, куди звертатися за допомогою. В Україні мало інформації про те, де, наприклад, надають послуги з фізичної, соціальної реабілітації, протезування.
Також ми плануємо підняти питання доступності послуг в уже наявних реабілітаційних центрах. Бо їхні послуги, такі як діагностика, МРТ та інші – дуже дорогі. Тому задача благодійних фондів – допомогти бійцям отримати ці послуги або безкоштовно, або за невелику ціну.
Важливо також убезпечити хлопців та їхні родини від надмірної бюрократії, яка теж може травмувати психіку. Ми хочемо створити механізм, при якому людина зателефонує до фонду, розповість про свої потреби, а вже фонд займатиметься вирішенням її питань від "а" до "я".
– Ви вважаєте, реально зібрати кошти саме на реабілітацію військових, а не на покриття поточних воєнних потреб?
– Так. Я вважаю це цілком реальним. Адже усі повинні усвідомити, що волонтерство з завершенням війни не повинно закінчитися, потрібно буде ще багато допомоги. Людей з покаліченими долями повернеться з війни багато, і допомога буде потрібна як ніколи.
***
До речі, як свідчать результати першого дослідження психологічного стану населення, які презентувало МОЗ, понад 41% опитаних громадян України мають родичів або близьких, які перебували чи перебувають у зоні бойових дій, у тому числі 16% втратили когось з близьких.
У міністерстві прогнозують, що після війни психологічної допомоги потребуватимуть 15,7 млн українців, з яких 3,5 млн матимуть певний розлад психічного здоров’я, а 800,7 тис. – психічний розлад помірного або тяжкого ступеня.
