Під час найважчого в сучасній історії випробування для України, церква залишається одним із головних джерел духовної сили та опори для людей. Глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав у інтерв’ю “Апостроф TV” пояснив, чому Росія завжди боялася української церкви, як зменшити вплив Московського патріархату на українців, чого очікувати від Папи Лева XIV, а також як церква може допомогти зцілити зранене війною суспільство.
— На День Незалежності ми бачили черговий обмін полоненими. Звільнили людей, яких дуже чекали. Це був і журналіст Дмитро Хилюк, і колишній мер Херсона Володимир Миколаєнко. Дмитро Хилюк розповідав, що його допитували про Томос в тому числі. І ексмер Херсона питав, яка зараз ситуація з Московською церквою. Чому росіян так хвилюють ці питання?
— Я хотів би процитувати свого великого попередника, Блаженнішого Любомира, який говорив про вільних людей, що той, хто вірить в Бога, відчуває свою гідність.
Блаженніший Любомир говорив, що тирани цього світу менше бояться голодних бунтів, аніж вільних людей. Тому що голодних можна купити, а вільну людину можна тільки вбити.
Історія стосунків між російською владою, російським царатом і їхньою церквою привела до поневолення церкви. Митрополит Андрей Шептицький говорив про “казьонне православіє”.
І тому вони так панічно бояться справжньої церкви, яка б допомогла людині відчути свою гідність, і у звільненні від будь-якого поневолення, зокрема від гріха, відчути смак свободи. Тому росіяни завжди панічно боялися української церкви.
Це є історія нашої церкви. Кожного разу, коли Російська імперія завойовувала якусь нову частину України, перше, що вони намагалися знищити, поневолити — це нашу церкву. Вони розуміли, що церква є простором свободи й гідності для людей, а свобода і гідність — це є щось, що дане Богом.
Один з християнських протестантських мислителів казав, що ідея свободи належить Богові, а не людині.
Тому очевидно, що це питання є чутливим, зокрема релігійної свободи, свободи церкви від використання її державою як інструменту для поневолення.
— Якщо ми говоримо про тимчасово окуповані території, я читала матеріали, що протестантські священники казали, що через те, що у них не було сильної підтримки від держави Україна, зайшли російські попи, і їх так само виселили. З одного боку, Україна — це світська держава. Вона б не мала втручатися в ці питання, але з іншого боку, яку роль відіграє церква у становленні держави?
— Хочу згадати досвід, безперервну традицію нашої церкви. У багатьох історичних періодах буття українського народу наша церква відігравала функцію держави для бездержавного народу.
У багатьох історичних моментах, чи під час перебування у складі Російської імперії, чи Речі Посполитої, чи навіть Австро-Угорської імперії, церква часом була єдиною суспільною інституцією, яка виражала інтереси свого народу, його захищала. Була символом, що цей народ є, він існує. Церква боролася за права свого поневоленого народу.
Тому очевидно, що відповідно до християнської традиції церква виступала як мати й учителька для свого народу.
Ба більше, якщо візьмемо, наприклад, історію дозрівання громадянського суспільства в Україні. Навіть історію пострадянської України. Церква тут відіграла роль трансформаційного елементу. Тому що отримати зовнішню свободу, це замало, щоб бути вільною людиною. Ми вже згадували, що свобода — це й духовне поняття. Потрібно пройти шлях внутрішнього звільнення людини.
І ось наша церква, вона була таким фактором трансформації українського суспільства від пострадянського до справді демократичного. І очевидно, що тут церква, зокрема наша церква, відіграла, думаю, свою роль на основі соціального вчення церкви.
До речі, наша церква в умовах українського суспільства якраз має дуже зартикульовану соціальну доктрину.
Я хочу згадати лише про чотири постулати тієї доктрини, і ви зрозумієте, наскільки вони були важливими, щоб виховати народних лідерів, навіть справжніх політиків.
Перше — це гідність людської особи. Свого часу Папа Бенедикт говорив, що коли хтось відкриє свою власну гідність, це вже є революцією.
Другий постулат — це субсидіарність, це означає повага, підтримка особистої приватної ініціативи. Ми розуміємо, як важливо нам бути відповідальними сьогодні за свою державу. Не чекати, що тобі згори хтось спустить в стилі патерналізму з держави якісь розпорядження, що ти маєш робити.
Третій принцип — це принцип спільного блага. Ми всі повинні єднатися як один народ в ім'я вільного блага, яким, зокрема, є наша вільна, незалежна українська держава.
Четвертий принцип — це принцип солідарності. Ми бачимо, як сьогодні солідарність — це щось, що рятує Україну в умовах повномасштабної війни. І так церква, зокрема, наша, відіграє роль, як мати й учителька для свого народу.
— Як ми можемо побороти московський вплив у церквах, і чи достатньо зараз робить держава? Чи треба шукати шляхи діалогу з парафіянами, чи навпаки через духовенство заходити, щоб вони говорили?
— Я думаю, тут кожен має виконати свою місію, своє завдання. І держава, і суспільство, і церква. Я буду тут говорити суто про церковний аспект.
Справді, ми мусимо промовляти до людських сердець. І боротися не так за храми, не так за майно церковне, але за людські серця, за людські душі. Бо це ціль церкви — відкрити людині дорогу до вічного спасіння. І тут є великі завдання для церков України для того, щоб справді проповідувати Христове Євангеліє.
В той час, коли Росія проповідує суто людську ідеологію “русского мира” і яка не має нічого спільного із Христовим Євангелієм. Ми теж, церкви України, не повинні проповідувати якусь людську ідеологію, хоч є багато спокус.
Ми повинні бути церквою, як казав блаженніший Любомир. Ми повинні проповідувати Христове Євангеліє, яке сьогодні справді є живою водою і ліком для спраглого і зболеного українського народу.
— Мені видається, найбільшим осередком Московської церкви у нас була Києво-Печерська лавра. Не так давно ви в одному з інтерв'ю сказали, що закликали Почаївську лавру зробити доступною для всіх конфесій. Наскільки це реально і наскільки це може об'єднати суспільство, церкви й взагалі припинити поділ на конфесії?
— Це доволі складне питання. Я не думаю, що лише приналежність якоїсь святині до тої чи іншої конфесії автоматично розв'яже всі наші питання.
Але сьогодні ми бачимо, що в свідомості українського суспільства є таке цікаве нове поняття. Ми розуміємо, що існують якісь загальнонаціональні святині, які є маркерами нашої ідентичності, які є святинею для усіх. І це означає, що ті святині мають бути доступні для всіх.
Коли якась одна церква монополізує собі або приватизує той чи інший храм, ту чи іншу святиню, це означає, що якась інша частина суспільства автоматично виключена.
Я думаю, що сьогодні є кілька таких святинь, які мають бути скарбом усього народу.
Найперша між ними древня Софія Київська. Це є матір для всієї Київської церкви.
Так само ми можемо говорити про Києво-Печерську лавру, це колиска київського чернецтва, звідки вийшли усі чернечі спільноти усіх наших церков, які належать до київської традиції чернецтва.
Тому, коли ми будемо думати в такий спосіб, я думаю, тоді зможемо з одного боку звільнитись від монополії “русского мира”, а з іншого боку будувати нашу інклюзивну ідентичність, яка б нікого не маргіналізувала, але створювала простір свободи для всіх.
— У 90-х роках українська греко-католицька церква була представлена і в Росії. Що зараз із цими церквами? Як багато парафіян нашої церкви зараз знаходиться в Росії, які це райони, чи відчувають вони гоніння?
— Присутність українців, ще й греко-католиків, в Росії пов'язана з депортаціями. Багато наших людей було вивезено в Сибір, депортовано в Казахстан.
Очевидно, коли ще в Радянському Союзі була можливість, бодай, на певний період вимагати релігійної свободи, наші вірні почали реєструвати свої громади. І ми почали дбати про тих людей, висилаючи їм священників. Тому багато ми маємо наших людей і наших парафій в Сибіру.
Так само дуже багато було наших заробітчан, які приїжджали на роботу до Москви, до Санкт-Петербурга. Ми намагалися посилати туди наших священників і творити наші громади. Очевидно, що нам з часом ставало все складніше, тому що російське законодавство почало обмежувати цю релігійну свободу.
Коли почалася повномасштабна війна в Україні, очевидно, стало складно. Почали, скажімо так, переслідувати наших священників, декого депортували. Сьогодні в Росії дуже складно бути не росіянином. Ксенофобія, зокрема, коли йдеться про українців, стала дуже-дуже агресивною.
Ми знаємо про закриття усіх українських громадських організацій, навіть бібліотеки української в Москві. І очевидно, це відбилося на функціонуванні наших громад.
— Наші громади лишилися ще на тимчасово окупованих територіях?
— На жаль, на тимчасово окупованих територіях наші громади були ліквідованими. Наші церкви опечатані, наприклад, в Луганську, в Донецьку. Був період, що наші священники ще перебували з нашими людьми, але потім і вони мусили виїхати через справжні гоніння. Тобто історія повторюється.
Там, де приходить російська влада, там ліквідовується українська греко-католицька церква. Тому на окупованих територіях, зокрема Донбасу, немає жодної нашої громади, хоча є наші вірні, які, як мають доступ, єднаються в молитві через трансляції нашого “Живого телебачення” чи інших медій. Хоча стає все складніше.
Навіть от згідно з певними законодавчими актами, ми є забороненою церквою на окупованій території Запорізької області.
— Якщо ми вже підійшли до ролі церкви у війні, на вашу думку, яку роль має виконувати церква у військовому середовищі? Обмежуватися духовною підтримкою чи все ж таки брати більш активну участь у національному спротиві?
— Тут важливо розрізнити два середовища. Одне середовище — це військовослужбовці, тут ми говоримо про військове капеланство.
Ми маємо, згідно з законом про військове капеланство, свою квоту. І ми сьогодні маємо, я б сказав, гарне число наших капеланів. Дозвольте не називати їхню кількість. Ми активно присутні і наша квота є майже заповнена.
Ми справді намагаємося бути поруч, бо військове капеланство має свої правила. Ми намагаємося все зробити, щоб конфесійні поділи не проєктувалися на наше військо.
Очевидно, що церква виконує свою функцію під час війни теж і серед цивільного населення.
Для нас було дуже цікаво почути, що минулого року, коли президент оголосив принципи стійкості українського народу, він згадав державно-церковне партнерство.
Церкви також були визнані як такі, що належать до критичної інфраструктури українського суспільства. Тож очевидно, що церкви відіграють дуже велику роль. Не тільки в гуманітарному плані, тому що кожна наша парафія перетворилася на так званий гуманітарний хаб.
Ми маємо сьогодні широку мережу міжнародних контактів і Вселенська церква з цілого світу сьогодні допомагає українцям не тільки для того, щоб прийняти наших біженців, вимушено переселених осіб, але щоб справді допомогти подолати гуманітарну кризу.
— Коли ми говоримо про завершення війни, дуже багато істориків і політологів кажуть про те, що буде після завершення війни, наскільки важко буде і наскільки в хиткому стані залишиться тоді Україна. Що робити? Чи ви бачите шляхи, як може духовенство допомогти Україні й молоді лишитися одним цілим, не втратити себе?
— Ми вже це робимо. Коли почалася ще війна на Донбасі, треба згадати, що війна йде більш як 10 років, ми зрозуміли, що ми опікуємося зраненими душами.
Війна травмує людей. Спочатку військова травма обмежувалася військовослужбовцями, або тими цивільними, які безпосередньо отримали досвід бойових дій. Сьогодні травмованим є все наше суспільство.
Для нашого духовенства ми спочатку створили окрему програму вишколу, яка так і називається “Зцілення ран війни”. Сьогодні ми мусили перевчити душпастирювати усіх наших священників.
Потім почали цікавитися й інші особи. Не тільки духовенство, а й наше монашество, дружини наших священників. Цікаво, що цією програмою душпастирства зацікавилися навіть, наприклад, шведські лютерани. Вони захотіли перейняти від нас досвід.
Ми починаємо опікуватися зраненими громадами, парафіями, окремими особами уже тепер. Я думаю, що це важливий внесок церкви в подоланні наслідків цієї війни. Ми будемо зраненим суспільством багато ще років, навіть коли завершиться війна.
Ми будемо переживати різні виклики, пов'язані із ментальним здоров'ям, пов'язані із ранами, які наші ветерани принесуть додому.
Наприклад, повернеться солдат додому зі своїми травмами і жінка скаже: "Я його не розумію". Повернеться сусід додому до того сусіда, який лишився в окупації. І вони скажуть один одному: "Ти мене не розумієш".
Тому нам потрібно буде готовими долати ці нові розлами, які виникнуть на основі різного досвіду чи різної глибини цієї травми війни, якою ми усі будемо позначені.
— Папа Франциск намагався донести до українців всепрощення і викликав тоді критику. Після того ми чули від нього ухил в проросійські тейки. Це був вплив якихось проросійських груп у Ватикані, чи він насправді намагався зробити якнайкраще і донести цей акт всепрощення?
— Я думаю, тут є брак комунікації. Це брак, чи може нестача підбору правильних понять і слів. Я знав Папу Франциска ще з аргентинських наших часів, і він оперував поняттєвим апаратом латиноамериканця. Там по-іншому трошки дивляться на Європу, навіть на Північну Америку. І очевидно, що він, як Папа, він виконував роль Вселенського світового арбітра.
Ми, як церква з України, постійно мусили пояснювати і коригувати ті чи інші, можливо, хибні висловлювання, чи навіть певні ментальні якісь схеми, які не допомагали нам шукати порозуміння.
Насправді Папа Франциск, я сказав, уже на завершення свого понтифікату зробив дуже цікаву річ. На жаль, вона до кінця не була почута українським суспільством. Буквально за місяць перед смертю Папа мав онлайн-зустріч з українською молоддю. І він сказав нашим дівчатам і хлопцям: "Будьте патріотами своєї Батьківщини". Тобто він підніс український патріотизм як приклад для цілого світу.
Більше того, говорячи до нашої молоді, він мав в руках речі одного із наших героїв, який загинув біля Авдіївки. І представив його як приклад для наслідування. Це була бомба для багатьох. Очевидно, що багато дівчат і хлопців питалися його: "Добре, а як нам тоді жити далі? Як нам прощати?".
І про це прощення, скажімо так, теж йшла мова. Але християнське поняття прощення не має нічого спільного зі згодою зі злом. Християнські поняття прощення і примирення не має нічого спільного із заохоченням агресора діяти.
Християнське прощення означає, найперше, зупинення завдання кривди, засудження злочинця, виправлення несправедливості, компенсацію жертвам. І тоді можна говорити про якийсь особистий акт прощення в ім'я Боже.
Тому це є дуже довгий процес, який, мабуть, буде тривати так само довго, як довго буде тривати зцілення ран, які завдала ця війна.
Наша церква має певний досвід такого, як би сказати, процесу примирення між народами. Зокрема, коли йдеться про українсько-польські примирення після взаємних кривд, ран, завданих двома українсько-польськими війнами у XX столітті.
Тому особисте прощення — це одна річ, але прощення і примирення між народами це є цілком інший феномен.
— Питання Польщі насправді дуже актуальне. Ми бачимо законопроєкти, які висуває президент Польщі, ми бачимо знову політичну гру на Волинській трагедії. Здавалося, колись у соборі Петра і Павла у Луцьку президенти зустрілися і сказали: "Прощаємо та прощення просимо". Це було в Римо-католицькому соборі. Ніби відпустили ми цю тему і пішли по шляху прощення. Проте, ми бачимо, що ці питання підіймаються. Чому політики влазять в це прощення?
Я питався в одного політика: "Навіщо ви провокуєте конфлікт? Чому ви паразитуєте на болях своїх людей?". А він мені каже: "Як немає конфлікту, немає політичного процесу".
Тому, на жаль, політизація історії, маніпуляція з політичною метою, болями того чи іншого народу сьогодні є в тренді сучасних політичних партій. Це абсолютно суперечить тому завданню, тій місії, яку сьогодні повинна здійснювати церква, зокрема католицька церква.
Тому ми будемо надалі продовжувати процес польсько-українського примирення. До речі, його формулу нам подарував Святий Папа Іван Павло II. Великий поляк. І ця формула є дуже цікавою, дуже глибокою: “Прощаємо і просимо прощення”.
Цю формулу, я б сказав, винайшли польські єпископи, коли звернулися з закликом до взаємного прощення до німецького єпископату після Другої світової війни.
І тому Папа Іван Павло II є батьком, натхненником, патроном на небесах польсько-українського примирення.
Я особисто вже підписав велику кількість декларацій з польським єпископатом про українсько-польське примирення. Але потім кожного разу приходять ті чи інші агресивні політики, які роз'ятрюють ті рани й протиставляють народи.
А церкви знову будуть продовжувати лікувати наші рани, лікувати нашу пам'ять. І тому, знаєте, сьогодні наше звернення до наших польських братів: "Давайте згадаємо заповіт великого поляка Івана Павла II, який говорив про прощення, як про бальзам: "Нехай той бальзам прощення розіллється, як лік на наші рани".
— Стосовно Папи Лева XIV, якої політики від нього ми можемо чекати? Чи ви, коли зустрічалися, змогли йому донести облудність російської церкви? Чи можемо ми чекати на його візит до України?
— Папа Лев XIV — це дуже глибоко духовна особа. Враження він на мене справив, як такий інтроверт. Він дуже уважно слухає і коли висловлюється чи приймає якісь рішення, вони є дуже зрілими, врівноваженими. Його перші кроки чи перші жести щодо України є дуже чіткі, промовисті, однозначні.
Ми відчули не тільки в Україні, але у цілому світі, що він є Папою миру. Перші слова його, які він промовив, коли вийшов на балкон базиліки Петра після свого обрання, це були слова "Мир вам".
Потім, під час першої зустрічі із дипломатичним корпусом при Ватикані, він пояснив, що він розуміє під цим поняттям миру.
Він, як колишній монах августиніанець, пояснював, що таке мир, відштовхуючись від доктрини Святого Августина. Він говорив про справжній мир, як мир справедливий. Мир, який пов'язаний із вшануванням гідності людини. Той мир, де немає справедливості, де немає пошани до гідності цілого народу, це фальшивий мир.
Тому я думаю, що в особі Папи Лева XIV ми отримали дуже яскраве світло надії на мир. Він одразу запропонував Ватикан як простір для зустрічей, для посередництва.
У розмові зі мною він задекларував, що Ватикан буде робити все для того, щоб допомогти досягнути справедливого миру і зупинити нарешті війну.
Тому, я думаю, що в особі Папи Лева XIV маємо доброго батька для України, який переймається нашими болями й готовий послужити, щоб Україна нарешті вийшла з війни, як країна, яка є носійкою миру і надії для Європи й для світу.
Коли він до України приїде, я не знаю. Очевидно, що і президент, і наша церква, запросили Папу до України. Я особисто йому пояснив, як ми чекаємо на нього, як на благовісника миру. Чекаємо тепер на відповідь. Я думаю, що наше запрошення починає визрівати. І думаю, що ми десь, дай Бог, почуємо, якою буде його відповідь.
— Роль духовенства у цій війні, або у війнах зараз, наскільки вона важлива?
Роль духовенства є роллю церкви у суспільстві. Тому і дуже важливо тут розуміти, що церква в жодному випадку не повинна ставати державною структурою й не повинна бути частиною політичного процесу.
Ми завжди декларуємо, що не тільки наша церква, але навіть Всеукраїнська Рада церков і релігійних організацій є частиною громадянського суспільства. І в тому є наша сила.
Ми завжди виступаємо майданчиком консолідації, бо політики і влада мають властивість ділити українців. Протиставляти своїх і чужих.
У рамках Ради церков ми всі різні: малі і великі, християни різних конфесій, юдеї, мусульмани. Але ми вміємо об'єднуватися і говорити одним голосом від України до світу в ім'я захисту нашої Батьківщини, в ім'я захисту інтересів нашого народу.
Ми хочемо цьому теж навчити наших політиків, щоби оте відчуття спільного блага було сильнішим за вузькокорпоративні, вузькополітичні інтереси.
Думаю, ще одна тема дуже важлива, яку сьогодні церкви повинні постійно мати на увазі, це є питання корупції.
Бо на жаль, корупція — це є щось, що може бути небезпечнішим для України, аніж російські дрони чи ракети. Тому що вона підриває довіру між народом і державними інституціями. Довіру між нашими партнерами і українською державою. Це є велика моральна проблема, яку я назвав духовною диверсією проти України.
— Як ви бачите перемогу України, чи ви вірите в те, що вона може настати найближчим часом?
— Я вірю в перемогу України. Я сказав у своєму зверненні в перший день війни 24 лютого 2022 року, що перемога України буде перемогою Божої сили над людською хтивістю. Тому, коли я молюся до Бога про перемогу, я кажу: "Боже, дай нам таку перемогу, щоб всі побачили, що вона походить від тебе".
Бо люди є джерелом воєн. Людина починає війну і потім стає заручником цієї війни, попадає в рабство до диявольського вихору цієї війни.
А мир походить від Бога. І тому я завжди прошу: “Господи, дай нам твій небесний, справедливий мир і ним благослови нашу Україну”.
