Велика війна для 39-річного уродженця Житомирщини Сергія Кириченко стала справою родинною. Чоловік пішов до військкомату в перші ж години повномасштабного вторгнення та більше року захищав країну на Донецькому напрямку. Отримавши важке поранення та втративши кінцівку, ветеран повернувся до цивільного життя. І тоді, на фронт, в бойовий підрозділ, пішла його дружина. “Я їй тільки сказав: обережніше з руками і ногами, бо нас не зрозуміють”, – жартує Сергій. Своєю історією захисник поділився з “Апострофом”.
У ворога немає елементарної гідності
В цивільному житті Сергій Кириченко працював майстром бригади в енергетичній компанії, що будувала трансформаторні підстанції. Втім, чим ближче до трагічної дати 24 лютого 2022 року, тим ясніше в повітрі проявлявся “сморід” повномасштабної війни, яка насувалася на Україну.
“Я відчував, що м*скалі на це зважаться, але знав, що не буде все погано. Країна у нас велика і є багато людей з патріотичними поглядами, які без проблем стали б до лав ЗСУ. Зрештою, так воно і сталося”, – зазначає чоловік.
Аналогічно вчинив і сам Сергій.
“Близько п'ятої ранку 24 лютого почалися ракетні обстріли столиці. А вже о дев'ятій ранку я пішов до військкомату. Та у військкоматі сказали, що я їм поки не потрібен і мені зателефонують завтра. Але “завтра” ніхто не зателефонував. Тому я записався в місцевий київський підрозділ територіальної оборони”, – пригадує військовий.
Разом з чоловіком у військо хотіла піти і його дружина Юлія.
“Та я її обманув, сказавши, що туди дівчат не беруть. Коли ж вона дізналася, що в підрозділі таки є дівчата, то сердилась на мене”, – розповідає захисник.
Стосовно ж своєї мотивації, то Сергій відповідає просто:
“Мене якось все життя вчили: коли що стається, то треба йти. Я бачив, що вороже військо йде в країну. В армію пішли всі люди, мої сусіди. То треба ж і мені було щось робити”, – підкреслює чоловік.
В територіальній обороні Сергія спочатку записують до підрозділу розвідки, а потім переводять в звичайну піхотну роту. В перше бойове відрядження чоловік вирушає на Донеччину, у Бахмутський район.
“Пам'ятаю свій перший обстріл, коли нас накрили мінометами. Та особливого страху, тим паче паніки, тоді не було. Адже поруч були дружні і надійні люди. І я знав, що якщо зі мною щось станеться, то мені обов'язково допоможуть, бо всі в нашому підрозділі прийшли добровольцями”, – розповів ветеран.
Згодом, Сергію з товаришем захотілося взяти більш активну участь в обороні, тож побратими перевелися в 24 ОМБр ім. короля Данила. Безпосередні зіткнення з ворогом, запам'яталися захисникові відсутністю навіть елементарної людської гідності у окупантів.
“Ми були на позиціях. Ворог від нас метрів за 50, а ще метрів за 20 від наших позицій поле, всіяне тілами. Там були і наші хлопці і їхні. Моя думка, що тіла варто було б забрати, але вони не давали цього зробити і одразу відкривали кулеметні черги. Ми кричали, що давайте не будемо стріляти, кожен забере своїх людей і далі воюємо. Та ні. Я вважаю, що це їх дуже характеризує. Відсутня навіть елементарна людська гідність, мораль ну то ж бо ваші ж там люди лежать, може ви ж їх і знали”, – пояснює співрозмовник.
Міна прилетіла в метрі від мене
В складі штурмового підрозділу Сергій активно воював до початку червня 2023 року. Та влітку поблизу Торецька, військовий отримав важке поранення.
“В той день по всьому фронту відбувався масштабний контрнаступ. Нас відправили відволікти увагу ворога на одній ділянці фронту, а основні війська повинні були зайти з інших напрямків. На картах нам визначили де ми маємо вийти і що зробити”, – зазначає військовий.
Штурмова група Сергія на БМП, під прикриттям танку, вирушила на позиції. Однак окупанти “змалювали” пересування української техніки.
“Зав'язався бій. Прилетіла міна і розірвалася в метрі-півтора від мене, відірвавши ногу. Разом з цим уламок залетів мені в праву руку”, – пригадує ветеран.
З групи в 11 чоловік, ворожий артобстріл забрав життя шістьох. Ті ж хто залишився – прийняли бій. Побратим відтягнув Сергія у воронку від снаряду, а потім перемістив в інше, більш безпечне місце. Це рішення, вочевидь, було доленосним і подарувало чоловікові життя. Справа в тому, що у воронку, де ще кілька хвилин тому ховався поранений військовий, прилетів ще один снаряд.
“Знаєте, кажуть, що двічі в одну і ту саму воронку снаряд не влучає... Ще й як влучає. Побратим відстрілювався з мого кулемету від ворога, який тиснув то з однієї сторони, то з іншої. І мені в шолом, в голову прилетіла куля, зрикошетила і потрапила в ліву руку, перебивши і її. Отак з перебитими обома руками, без ноги я й перебував на полі бою аж до вечора, поки не забрала евакуація”, – розповів чоловік.
Загалом, важко поранений військовий тримався під обстрілами близько 6 (!) годин. І весь цей час Сергій був при тямі. Коли ж інша штурмова група допомогла чоловікові евакуюватися, він потрапив в стабілізаційний пункт в Дружківці, а потім в лікарню Мечникова в Дніпрі. Мінно-вибухова травма не лишила жодних шансів – медикам довелося ампутувати захисникові ногу.
Варто не падати духом, а робити що мусиш
Однак, за словами ветерана, його схвилювала не стільки сама операція, скільки те, що відбувалося після неї.
“Після ампутації я зустрівся з тим, чого ніколи не відчував раніше: фантомні болі. От уявіть я лежу з тільки-но ампутованою ногою, двома перебитими руками, на діалізі (бо ще було зараження крові), і це все вкупі не так боліло, як фантомні болі. Я не розумів, що це за відчуття таке: ноги немає, але десь там в голові вона все ще є, і мозок “каже”, що вона нестерпно болить”, – пояснює Сергій.
Згодом, чоловікові все ж вдалося опанувати тіло і мозок, позбавившись фантомів. Що ж стосується психологічного стану після втрати кінцівки, то Сергій запевняє, що депресії чи іншого негативу він не відчував, адже одразу поставив собі чітку мету.
“Зі мною було все добре. Я рік був на реабілітації в різних закладах, шпиталях і бачив багато військових з ампутаціями. Хтось себе загнав в психологічні травми, вживаючи алкоголь. Та у мене справді все було добре: я залишився живий, дружина дуже підтримувала. Тому я поставив собі за мету знову почати ходити і продовжувати жити. Став займатися спортом, щоб відновити навички пересування після довгого перебування в реанімації і атрофії м'язів тазу. Я не хотів бути тягарем для родини, тому прагнув йти вперед”, – каже ветеран.
Близько року чоловік вперто йшов до своєї цілі і коли пройшов протезування в США, то досить швидко навчився триматися на ногах.
“Це не важко і не легко, це треба робити. Наприклад, через два дні після того, як отримав навчальний протез, я вже міг ходити за допомогою брусів. Просто не варто падати духом та опускати руки, а робити що мусиш. Так, випадок зі мною стався неприємний, та варто жити далі”, – зазначив чоловік.
Коли ж Сергій одужав і став повністю мобільний, про мобілізацію до війська стала задумуватися його дружина. Тоді, в 2022 році жінці не вдалося потрапити до ЗСУ, та зараз вона вже служить в полку безпілотних систем К-2 і готується стати командиром взводу. Чи було важко відпускати рідну людину на війну?
“Розумієте, у нас в родині демократія, – пояснює Сергій. – У кожного свої погляди і право вибору. Це її був вибір. Коли після реабілітації мені стало краще, вона пройшла БЗВП і пішла у військо. Спочатку вона як волонтер допомагала К-2, а зараз вже там повноцінно служить”.
А сам Сергій повернувся на роботу в енергетичну компанію, де працював до повномасштабного вторгнення. Однак ще під час лікування захисник пройшов курси з пілотування дронів, а тому не виключає, що може повернутися на фронт.
“В країні така ситуація, що хто знає, може нас ще раз покличуть по другому колу, якщо всі виїдуть за кордон”, – резюмував Сергій Кириченко.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогуу спільноті EnableMe.
