Вони підписують контракт з ВСУ і йдуть воювати, залишивши звичне волонтерство, передають дітей бабусям і дідусям і виїжджають на кілька місяців на самий край у складі груп парамедиків. Українки, які з початку війни кинулися допомагати армії і добробатам або були фіксерами для закордонних кореспондентів, вже насилу знаходять собі місце за межами зони АТО. Війна стала невід'ємною частиною їх нової реальності, а до мирного життя вони давно втратили інтерес. Вони їдуть в зону бойових дій, тому що впевнені – на фронті від них користі буде більше.
Бойова нерівність
У 2014 році в ЗСУ була 15 551 військовослужбовець-жінка. До середини 2016 року ця цифра зросла до 17 147 (8,5% від загального числа військовослужбовців), серед них 2 тис. жінок-офіцерів і понад 14 тис. у званні солдатів і сержантів. Загальна кількість жінок, які проходять службу та працюють в ЗСУ, становить майже 50 тис. осіб.
Сьогодні, згідно зі статтею 20 закону "Про військовий обов'язок і військову службу", чоловіки мають право укласти контракт на проходження служби, якщо вони не досягли граничного віку, який в залежності від військового звання коливається від 45 до 69 років. Для жінок віковий ценз свій – до 40 років. Також є перелік військових посад, на які можуть призначати жінок, що регулюють накази МО №337 і 412 і з якого можна зробити висновок, що завдань військовослужбовцю-жінці можна доручити менше, ніж чоловікові. Стаття 28 закону також вказує на різний вік перебування військовозобов'язаних у запасі: для чоловіків це 60-65 років, для жінок – 50 років. Це означає, що, будучи в запасі, жінка має менше часу для отримання військових звань, які, крім іншого, впливають на розмір пенсії. Незважаючи на ці законодавчі тонкощі, кількість жінок в армії в цілому і зокрема в зоні АТО, тих, хто має право на статус учасник бойових дій, продовжує зростати.
Додому – в АТО
Аліна, 26-річна усміхнена киянка з 131 батальйону, на запитання, як її занесло на фронт, зізнається – це стало логічним продовженням її волонтерства. "У січні 2016 року у мене з'явилася думка, що волонтерство – це класно, але треба пробувати робити більше", - розповідає вона "Апострофу".
Вона з початку війни займалася допомогою і для військових, і для переселенців: доводилося діставати медикаменти, запчастини для техніки, плести в Києві сітки, влаштовувати акції по збору продуктів. "Вихідних у нас не було, усі свята проводили на фронті, і для мене це дійсно було свято, - згадує вона. - Я двоє вихідних проводила в Києві і один – на фронті. Ми виїжджали раз в три тижні, хлопці сміялися, що за нами можна було годинник звіряти. Для них це ще була сильна моральна підтримка, тому що тоді у багатьох вдома не розуміли їх рішень, поглядів. Моїми першими підопічними стали 43, 34 батальйони, 17-й, 12-й батальйони територіальної оборони".
Аліна згадує, як навесні минулого року в квітні прийшло повідомлення про загибель її друга Дмитра Годзенко (позивний "Годзілла", боєць 17-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади "Апостроф"). Він добу не дожив до виведення батальйону з АТО. Аліна поїхала до його сім'ї, рідні були настільки розгублені, що їй довелося взяти всі організаційні питання з підготовки похорону на себе. "Тоді я подумала: хлопці йдуть, а замінити їх ніким. Потім у мене було ще кілька поїздок, а в кінці червня я раптом зрозуміла, що не знаходжу собі місця в Києві – саме місто і люди у мене викликають фізичне відторгнення, мене все більше тягне сюди, АТО", - говорить вона.
Порадившись зі знайомими і друзями, які в той момент воювали, вона ухвалила рішення підписати контракт з ВСУ. "Зателефонувала знайомому воєнкому Печерського району і сказала: заберіть мене, будь ласка, - каже Аліна. - Він почав лаятися, а потім запитав: "Ну, я тебе, вперту, знаю, ти ж все одно підеш?" Я відповідаю: "Піду". Тоді він сказав: "Іди хоча б через мій військкомат, якщо що, зможу тебе підстрахувати". Якщо з військовослужбовцем щось трапляється, то військкомат бере на себе піклування за родині".
Спочатку Аліна взяла відношення на військову службу (документ, який свідчить про готовність військової частини укласти з людиною контракт) до 43 батальйону, там її добре знали і навіть не вимагали пройти учебку: сказали, що на місці вона за два тижні зможе навчитися діловодству, не варто витрачати на це два місяці в учебці. "Там на діловода 300 місць, а навчається 500 осіб. У цих умовах навіть чисто фізично проживати незручно", - каже вона.
До кінця особливого періоду
Але служити в 43-му батальйоні їй не довелося: не сподобалися порядки, які панували в частині. "Потім з'явилася інформація, що можна прийти в 131-й батальйон. Я переробила документи в Києві і відправилася в 131-й, - каже вона. - У мене мінімальний контракт, як у того, хто не служив, – три роки. Але мій підписаний до кінця особливого періоду, тобто поки не закінчиться АТО".
Незважаючи на те, що побутові умови в частині – з мінімальним набором комфорту у вигляді гарячого душу (але в будівлі окремо від корпусу, де мешкають військовослужбовці), скромної обстановки в кімнатах зі старими ліжками на пружинах (ще радянських часів), Аліна своїм вибором задоволена. "Мені не було чого втрачати, з роботою я попрощалася спокійно (вона була івент-менеджером), рідні давно звикли, що мене немає вдома 90% часу, дітей немає, не довелося ні на кого залишати. Таких, як я, багато, але не у всіх є можливість укласти контракт, тому є й такі, хто їде в АТО без нього, наприклад, йдуть у Правий сектор або змушені залишати на бабусь дітей", - каже вона і наводить приклад своєї знайомої Лариси Бобровицької, ще одного волонтера, яка змінила мирне життя на військове, залишивши дочок під опікою рідних.
"Їх мотивує те, що вони більше не бачать сенсу перебувати там (на мирній території)", - каже Аліна. Хоча, за її словами, вистачає серед прибувають на службу жінок і ідеалісток. "Є дівчатка, які приїжджають на фронт, бачать хлопчиків і такі – аааа! І очі горять. Але я з тих дівчат, які цих хлопчиків бачили в будь-яких станах, і перевиховували, і з рідними спілкувалися, і з дембелями потім розмовляли, пояснювали їх сім'ям, що з цими дембелями робити, коли вони повертаються".
І тебе навчать
Парамедик Ольга працює разом з іншими добровольцями у складі ASAP, групи Іллі Лисенко (Хоттабича), в Авдіївці. Для неї ця військова глава почалася у вересні 2015 року, хоча вона встигла попрацювати на Сході з іноземними військовими журналістами в якості фіксера ще з моменту окупації Криму. Коли на Заході інтерес до війни на Донбасі пішов на спад, роботи стало мало, тоді й з'явилася думка залишитися на фронті в новій якості і допомагати пораненим.
До цього Ольга проходила кілька тренінгів з надання першої допомоги, але спочатку більше для себе, оскільки вона часто їздила на лінію фронту. Під час перших поїздок вона розпитувала іноземних воєнкорів, людей з досвідом перебування в зоні бойових дій, про якісь деталі, як себе вести і що робити в разі небезпеки. Потім зрозуміла, що їй потрібен тренінг тактичної медицині. "На будь-якому такому тренінгу перше питання, яке ставлять: хто проходив навчання по наданню цивільної медичної допомоги? Потім кажуть: забудьте все, чому вас там вчили, тому що у військових умовах все навпаки і зовсім інші пріоритети, - згадує вона. - У нас долікарська допомога особливо не викладається в медичних навчальних закладах. Медсестри і лікарі губляться, тому що звикли до умов лікарні. А тут польові умови: якщо немає бинтика, ти штовхаєш в рану все, що є під рукою, аж до того, що знімаєш з бійця носок, скільки б він в ньому не проходив, тому що головне – зупинити кров, а з інфекціями та іншим потім будемо розбиратися".
Вона згадує свій перший приїзд до Авдіївки і першого пораненого, якому надала допомогу. "Тут є правило – якщо ти жодного разу не був у реальних умовах, коли треба надавати допомогу, то просто ходиш хвостиком і спостерігаєш за парамедиками. Але у 2015-му такої можливості не було – мене закинули, оскільки треба було терміново змінити парамедика, яка їхала додому. На другу ж ніч нас підняли годині о третій - привезли пораненого. Зараз у міській лікарні є стабілізаційний пункт, він з весни 2016 року з'явився. Але тоді такий пункт був у нас на першому поверсі (ASAP розташований у знаменитій дев'ятиповерхівці на околиці міста, яка прийняла на себе основні удари під час обстрілу міста – "Апостроф")".
Тоді все було більш ніж по-спартанськи: носилки заносили і ставили на бетонну підлогу. "Заносять бійця - і ти падаєш на коліна і починаєш працювати, - розповідає Ольга. – Тоді боєць, якого доставили, підірвався на розтяжці, візуально у нього була разворочена нога. Потім ми перевірили і зрозуміли, що у нього ще в животі дірочка, маленька, але незрозуміло, наскільки все серйозно, куди зайшов осколок. У нього була внутрішня кровотеча, і поки ми його до Красноармійська (Покровськ) довезли, у нього кілька разів падали життєві показники".
Встигнути за 30 секунд
Ольга згадує, як їх водій за звуком навчився розпізнавати армійську "таблетку", на якій з передка привозили поранених. "Якщо вона заводиться – значить, поїхали за пораненими, а коли командують підйом – у тебе є 30 секунд, щоб зібратися", - говорить вона. Але психологічно вона адаптувалася досить швидко. "Я в якийсь момент спіймала себе на думці, що в критичній ситуації у мене відключається все, крім мозку, я максимально сконцентрована на завданні, бачу ділянку роботи, яку мені треба зробити", - розповідає Ольга. Того, першого пораненого, врятували, хоча він тиждень пробув у реанімації.
У її першу ротацію було дуже багато бійців, які підривалися на розтяжках або під час розвідвиходів. Дуже багато поранених було, коли почалися бої за промзону під Авдіївкою та посилилися обстріл шахти "Бутівка" в лютому минулого року. Тоді було багато важких, кого не встигали довезти.
Найважчий для Ольги випадок був у січні 2016 року, коли їх екіпаж виїхав на шахту, де підірвалися на розтяжці троє бійців. "У мене колись один підірвався так само, і ця ситуація на шахті дуже сильно нагадала ситуацію з ним, аж до того, яка була погода. Ми приїхали туди, там двоє було критично тяжких, один помер на місці – зовсім, як мій друг. Ми відпрацювали, забрали поранених до шпиталю в Покровськ, потім – до Дніпра, я два або три дні ходила як у тумані, було якесь дежавю", - каже Ольга.
Другого тяжко пораненого врятували, він зумів сам накласти собі джгут відразу ж після вибуху, а потім всю дорогу до госпіталю вимагав, щоб йому його зняли. "Він нервово курив і матюкався, щоб зняли джгут – хотів уникнути ампутації, тому що там через 30 хвилин треба пустити кров. Я спробувала відпустити джгут, але зрозуміла, що всередині такі фонтани (постраждала артерія), що закрутила назад. Запитала – хочеш жити? Терпи тоді! Ногу йому врятували, до речі, поставили шматок штучної артерії", - говорить вона.
У її практиці були і смішні історії. Одного разу вони надавали допомогу бійцеві, якому снайпер прострілив вухо. "Це було ювелірне снайперське поранення – наскрізне у вухо. Боєць кричав: "Не зашивайте, я буду носити пірсинг! Але вухо зашили. Ми ще дивувалися – як його згараздило, якби вуха ще стирчали, а то здавалося, що він їх спеціально натягнув і сидів чекав, коли його підстрелять", - сміється вона.
Ольга каже, що деяких бійців вивозила двічі. "Я жартую: постійним клієнтам знижки, є у нас такі хлопці. Питаю – що, знову? Скучив за нами? Мабуть, медсестра в госпіталі сподобалася, от вони і повертаються туди час від часу", - посміхається вона.
Ольга досі зі сміхом каже про себе: "Ніколи б не подумала, що це можливо - я і медицина, я завжди була від неї дуже далека". І тим не менше число евакуйованих з її допомогою бійців уже перевалила за 200. Вона підписала з цією війною свій контракт і поки, як і багато, добровільно пішли на фронт, на "дембель" не збирається. До кінця особливого періоду.
