"Ситуація на Донбасі близька до катастрофи, епідемії загрожують будь-якому регіону України"

Медики-добровольці Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова (ПДМШ) працюють в зоні АТО з перших днів військового конфлікту на Донбасі. На рахунку добровольців тисячі врятованих життів не тільки українських військовослужбовців, але і цивільних. Співзасновник та керівник шпиталю ГЕННАДІЙ ДРУЗЕНКО в інтерв'ю "Апострофу" розповів, чому медичний працівник на фронті – мішень номер один, як місцеве населення Донбасу потоваришувало з "бандерівцями" та чому бойовики не дотримуються жодних правил війни.

- Геннадію Володимировичу, в минулому році ви казали про те, що Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова був вимушений покинути місце постійної дислокації у зоні АТО. Зараз якось виправилась ситуація чи ні?

- Приблизно рік тому вона якраз і виправилась. Нам вдалось дотиснути Міноборони та Генштаб. Врешті-решт два наших військових керівники: [Віктор] Муженко і [Степан] Полторак погодили механізм залучення медиків-добровольців ПДМШ до проведення АТО. Навіть затвердили письмово відповідний порядок і офіційно поінформували нас про нього. Тим не менш вже більше року, який ми працюємо за цим алгоритмом, раз-у-раз відбуваються, якщо казати медичною мовою, рецидиви військового бюрократизму.

Проблема в тому, що в штабі АТО, який фактично керує антитерористичною операцією на території Донецької та Луганської областей, кожні три місяці відбувається ротація. Щойно ми пояснимо працівникам штабу, що ПДМШ – хоча і унікальний проект, але цілком легальний, що механізм залучення наших медиків-добровольців затвердили два генерали армії, що він погоджений з антитерористичним центром при СБУ, як в штабі відбувається чергова ротація. І знову: "Який такий ПДМШ? Які лікарі-добровольці? Які накази про залучення?"

Це забирає багато сил і часу, збиває нормальний ритм роботи. Здавалося б, за ці роки ми працювали більш ніж в 40 локаціях, у військових мобільних госпіталях, безпосередньо у військових частинах, у прифронтових лікарнях, нас добре знають в багатьох бойових підрозділах, міністр оборони за ці роки нагородив більше 100 наших медиків відзнаками Міноборони, 26 наших добровольців отримали ордени, медалі та почесні звання. Тим не менше кожні три місяці "наша пісня гарна й нова, починаймо її знову". Починаємо знову розповідати новим військовим, які зайшли в штаб АТО, хто ми такі, що з нами робити, чому нас потрібно офіційно залучати до проведення антитерористичної операції тощо. От так і живемо.

- Чому так відбувається? Невже не можна одним наказом це вирішити? Чи це просто така бюрократія?

- Я думаю, що це найгірший різновид бюрократії – бюрократія у погонах. Бюрократія в погонах – це люди з найменш гнучким мисленням. Їх в штабах більшість. Не секрет, що старші офіцери української армії – усі вихованці радянської школи. І рецидиви радянського мислення весь час повторюються в їхніх головах. Іноді складається враження, що замість того, щоб відмирати, радянська логіка знову починає домінувати в українському війську, принаймні в штабах. Проте чим ближче до бою, до лінії фронту, де нас знають за конкретними справами, тим більший режим сприяння і тим більше поваги. От і живемо між логікою війни і логікою бюрократії в погонах. З перемінним успіхом. Я сказав би, що рахунок десь 50 на 50.

- Як зараз на фронті справи з медичним забезпеченням військовослужбовців? Чи вистачає медикаментів, лікарів, спеціалізованої техніки?

- Не вистачає насамперед кваліфікованих медиків і санітарно-медичного транспорту. Я вважаю, що ці ще радянські ГАЗики, які на фронті називають "буханцями" або "таблетками", є символом ганьби і української держави, і української армії. Цей транспорт ламається частіше, ніж їздить. Коли поранених бійців, які віддають найдорожче – своє життя і здоров’я, евакуюють до лікарень транспортом, в якому і здорову людину розтрясе так, що треба йти і вправляти спину, то це, звичайно, ганьба. А знаєте чому "буханці" – досі основний санітарний транспорт ЗСУ? Бо весь підряд на санітарні автівки для Збройних сил віддали – кому б ви думали? – корпорації "Богдан"! І тому тільки цього літа – на четвертий рік війни – я вперше побачив медичні "Богдани" на фронті.

Друга проблема в тому, що хоча медичній службі ЗСУ і збільшили фінансування, а тому в розгорнутих в АТО мобільних шпиталях робочих рук більш-менш вистачає, але безпосередньо в частинах, там, де найважче, де треба жити в бліндажах, у майже знищених об'єктах інфраструктури, тобто в первинній ланці – найбільший дефіцит кваліфікованих медиків. Тому там, де наші добровольці працюють у місцях тимчасової дислокації військових частин, їх люблять, поважають і високо цінують, а якщо вони ще довго затримуються в АТО, то стають справжніми ангелами-охоронцями бійців, яких вони лікують.

Ще гірша ситуація з цивільними. Прифронтові лікарні – це перший пункт евакуації і стабілізації бійця, але ж є ще цивільне населення. Аби перемогти у цій війні, цивільне населення має бути лояльним до Україні, має бути в ідеалі активно лояльним, але хоча б не ворожим. При тому що там досі працюють здебільшого російські та сепаратистські телеканали, потрібні аргументи не так словами, як справами, чому все ж таки Україна краща за "русский мир". І переконлива відповідь на це запитання – це друга важлива місія наших лікарів. Коли вони приїжджають в цивільні лікарні і лікують місцеве населення, то цим, зокрема, і досягається лояльність жителів Донбасу до української влади. Так, не на словах, а конкретними справами зшивається Україна. Наприклад, в Білокуракиному Луганської області 10 років не було офтальмолога. Приїхав наш фахівець. У Станиці Луганській та навколишньому районі на 70 тисяч населення півтора року не було жодного гінеколога. І знову цей надважливий для жінок профіль відновлювали наші фахівці. Тому лікарі ПДМШ – це ті, хто фактично відновлює нормальне життя на Сході України, бо медицина, освіта і інфраструктура – це базові умови для життя сучасної людини.

Якщо бути щирим, ситуація з медициною на Донбасі критична. Наприклад, за Луганською областю більше 48% посад медпрацівників вакантні. По суті, кожна друга посада вакантна. Тобто має бути дитячий невропатолог, а його просто немає на всю область. А якщо їхати у Харків, то у них там своє навантаження. Та й спробуй ще доїхати до Харкова чи Дніпра приміром з тієї ж Станиці Луганської! І це дійсно системна проблема, це трагедія. У місцевих людей виникають питання. Гаразд, прийшла Україна, підняла український прапор, а що далі? Далі треба відроджувати життя і доводити конкретними справами, що ми кращі за Путіна. Що українська влада краща.

- Робота медиків-добровольців збільшує лояльність місцевого населення до України?

- Безумовно. Ми почали працювати з цивільними ще у Бахмуті (тодішньому Артемівську) у березні 2015 року. Потім ми відроджували медицину в щойно звільненій Попасній. І населення змінюється багато в чому завдяки лікарям з усієї України, які приїжджають у складі ПДМШ на схід нашої держави. Їх спочатку сприймали негативно, мовляв, "ты на украинском говоришь, значит, ты бандеровец". Але часто місцеві мешканці просто змушені були звертатись до цих "бандерівців", бо вони є єдиними доступними фахівцями, які знаходились в лікарні 24 години на добу 7 днів на тиждень. Місцеві побачили, що ці люди фахові, добрі, відкриті, не беруть грошей за лікування. І такі речі ламають свідомість, адже телевізор розповідав зовсім про інше: що українські медики виріжуть, мовляв, печінку і увезуть "правосєкам".

Пам'ятаю випадок, коли люди з окупованого Луганська простоювали великі черги, 4-6 годин на КПП, щоб потрапити до нашої лікарки-терапевта Галини Черниш, яка сама з Івано-Франківська, тобто спадкова "бандерівка". Вона писала рецепти українською, а місцева медсестра писала на них червоними чорнилами "не понимаю". Але згодом до неї почали йти на прийом не тільки мешканці Станиці Луганської, а й люди з окупованого Луганська. Тому що сарафанне радіо вже донесло, що вона фаховий лікар, що від її лікування видужують, що вона не дивиться пацієнтам в кишеню, і загалом – лікар від Бога. І це ламає свідомість людей.

Часто відносини починаються з непорозуміння: "Чего приехали? Денег заработать?", а закінчується все тим, що коли в лікарів закінчується ротація, то їм місцеві накривають поляну, проводжають, як своїх. Ця дружба триває навіть після завершення ротації. Починається зв’язування України на такому базовому рівні, що не розірвеш, бо людей, які їли, пили разом, спілкувалися, лікували один одного, потім важко переконати, що в іншій частині України вороги. Одні бачать, що на Донбасі далеко не самі сепаратисти, а здебільшого заручники і жертви фактичної відсутності української державності на цих землях впродовж десятиліть, а інші бачать, що на Західній Україні ніяка не "хунта", а люди, які люблять своїх земляків зі сходу і прагнуть їм допомогти. І це зшиває Україну. Зшиває набагато краще, ніж офіційна пропаганда.

- Зараз багато кажуть про катастрофічну санітарно-епідеміологічну ситуацію у прифронтових районах. Яка вона насправді?

- Кепська, якщо чесно. Певні місця там наближуються, а, можливо, і вже в стані екологічної катастрофи. Буває так, що вода в окремих містах Донбасу пропадає всерйоз і надовго. Ми тут, в Києві, нарікаємо, що гарячої води немає, а там просто ніякої води немає. Проблема ще в тому, що навіть в мирні часи на тих територіях була найбільш неблагополучна ситуація з ВІЛ, СНІД і туберкульозом, а на сьогодні інфраструктура дуже багатьох лікарень просто зруйнована.

Наприклад, у прифронтовій Трьохізбенці стоїть величезний п'ятиповерховий обласний туберкульозний диспансер. Стоїть наразі абсолютно порожній, але ж кудись поділись його колишні пацієнти. Вони ж не вилікувалися! Тому відголоски епідеміологічної ситуації ми ще будемо розгрібати по всій Україні.

При тому що в АТО наразі дуже велика мобільність населення, особливо військових. Вони прийшли, відслужили, вони – далеко не святі, і зрозуміло, що не всі користуються презервативами, хоч міжнародні організації їх і роздають. Як результат – привозять додому венеричні захворювання, СНІД, гепатит С. Фактично в зону ризику потрапляє будь-хто. Військовий заразився, привіз додому, а далі пішла сім’я... І шкода, що на сьогодні в цих баталіях навколо медичної реформи губляться такі дуже загрозливі, реально катастрофічні небезпеки. Ми можемо навіть цього року пережити спалах справжньої епідемії якоїсь хвороби, і не обов’язково на сході.

- До речі, що стосується медичної реформи. Як ви її оцінюєте та чи проголосують за неї депутати?

- Сучасна медицина – це доволі затратна річ скрізь у світі. Питання одне: як за неї платити? Бувають варіанти, коли платять з бюджету, наприклад, у Франції, Бельгії, Шотландії. Є варіанти, коли це страхування або якісь гібридні системи, а є варіант, коли просто з кишені мусиш виймати гроші. Тому головна біда України – не в тому, що гроші, виділені на лікування, крадуть (хоча слід визнати, що система охорони здоров’я в Україні доволі корумпована), проблема в тому, що система хронічно недофінансована. Ти не можеш поставити стент, якщо за це ніхто не заплатить. Ти не можеш зробити МРТ, якщо за це ніхто не заплатить. Ти навіть гіпс не можеш накласти, якщо за це ніхто не заплатить. Бо і стент, і МРТ, і навіть гіпс не падають з неба – їх потрібно придбати. А ще заплатити за роботу лікареві. А ще – побудувати лікарню та зробити в ній ремонт.

Тому питання насамперед полягає в тому, скільки грошей, який відсоток ВВП ми готові виділяти на охорону здоров’я. Зрозуміло, що за середньої зарплати в Україні на рівні 300 доларів основне фінансування медицини має йти з бюджету. Але воно має насамперед стимулювати людей опікуватись своїм здоров’ям, а не йти на утримання койкомісць. Водночас потрібно шукати гроші, які б забезпечили лікування принаймні тих захворювань, які особа не може покрити самостійно. Безумовно, безкоштовною має бути швидка невідкладна допомога. Є гроші чи немає, є страховка чи немає, але якщо людина потрапила в аварію, її треба рятувати. По-друге, це епідемічні хвороби, адже якщо ми їх не будемо лікувати, незалежно від наявності страховки чи грошей в кишені пацієнта, ми отримаємо епідемію. По-третє, це хвороби, які навіть в Америці стають фінансовою катастрофою для людей: насамперед онкологія і такі хвороби, які дуже дорогі в лікуванні. Врешті-решт безкоштовною має бути первинка, адже по селах людям немає чим платити. Ми маємо це все порахувати і створювати відповідну математику. Плюс, мені не подобається сам підхід до реформи. Замість діалогу та фахової дискусії ми маємо справжню піар-війну між двома ключовими гравцями, а потім забувається, за що починалась війна, але головне – що ти вже знаєш, хто твій ворог.

- Як працюють медичні комісії у військкоматах? На які хвороби закривають очі?

- Класика жанру – остеохондроз, грижі, протрузії, мовляв, всі на це хворі. Коли ти потрапляєш в піхоту, то це важко, а якщо ти потрапляєш в артилерію і таскаєш важелезні снаряди, то є всі шанси повернутись інвалідом. На жаль, часто, щоб закрити план, беруть майже всіх, хто прийшов. А часто ідуть люди не з найкращим здоров’ям, зокрема і психічним, адже 10 тисяч гривен зарплатні плюс утримання виглядають привабливо для людей, які опинились в силу якихось причин на маргінесі життя. Скільки людей свого часу потрапило на фронт з гепатитом С. А, не дай Бог, переливання крові з вени у вену, що неодноразово траплялося. Ніхто не перевіряє серйозно на ВІЛ, СНІД, ніхто не перевіряє на хвороби шлунку. Пайок, звичайно, став краще, але це макарони з тушонкою – і так цілий рік. Виявити хвороби на вході набагато дешевше, вже не кажу – гуманніше, ніж потім лікувати всіх, кого хворий заразив у військовій частині. Колись ми у водія командира однієї танкової бригади виявили закриту форму туберкульозу. Добре, що тут же підняли скандал, та й сам командир був зацікавленою особою. А так… Покашляв і покашляв, треба воювати.

Є сенс воювати, коли ти воюєш не за кальку "русского мира" під українським прапором. Є сенс воювати, вмирати, перемагати, коли не тільки є інший колір прапора, інша мова, інший гімн, а коли є принципово інше ставлення до людини. У споминах нашого видатного письменника [Бориса] Антоненко-Давидовича є чудова фраза: "Я не толстовець, що не противиться злу, але я певен, що не доведе до добра наслідування найгірших рис своїх супротивників. За що ж тоді боротися й важити своїм життям? Адже зло, навіть під українським національним прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…"

Та лінія фронту, яка нас розвела в 2014 році, йде не так по території, як по цінностях: свобода, гідність, цінність людини як такої. Це те, що ми називаємо засадничими вартостями європейської цивілізації. І мені страшно, коли іноді я бачу двох "ментальних близнюків" у різних формах, розділених лінією фронту. Тоді зникає сам сенс війни і залишається риторичне запитання: а за що воюємо?

- Медичні працівники за законами війни завжди вважались недоторканними. На цій війні діють такі ж правила?

- Ні. Воюють без всяких законів, тим паче юридично у нас досі АТО, а не війна, а терористи Женевських конвенцій не визнають. Важко навіть формально вимагати від них дотримання законів війни, бо немає юридичного статусу війни. На жаль, люди з червоним хрестом і техніка з червоним хрестом стають першим найбільш привабливим об'єктом атаки. Слава Богу, у нас в ПДМШ таких випадків не було, але ми знаємо з перших вуст історії, коли спеціально розстрілювали евакуаційні машини, коли били по них з важкої артилерії або гранатометів. Адже виведення медика з ладу, знищення медика сіє певну паніку серед солдатів. Плюс є простий розрахунок: солдата можна навчити воювати за місяць, два, три. А навчити навіть медсестру – це вже три роки коледжу, а ще і практика. Навчити лікаря – років 10 мінімум. Тому жодного дотримання законів війни, жодної лицарської шляхетності я на цій війні з того боку не зустрічав, абсолютно цинічний розрахунок зробити якнайболючіше, бити нижче поясу у заборонені зони. Там війна без правил.

- А чи бували такі випадки, коли ваші медики рятували життя бойовикам?

- Підозрюю, що так, просто бойовики ж не представляються: "Підлеглий Мотороли". Але є певні ознаки носіння зброї. Від самого початку це був один з засадничих принципів ПДМШ: як би не було прикро за наших вбитих, медики мають залишатися медиками. Ми маємо надати медичну допомогу всім, хто потребує. Ми маємо бачити в людині насамперед людину, а не ворога, як би важко це не було. А далі вже робота правоохоронних органів. Тому думаю, що надавали таку допомогу, але сказати зі 100-відсотоковою певністю не можу.

- Чи достатньо обізнані українські військові на фронті в правилах надання першої медичної допомоги?

- Ситуація набагато краща, ніж була у 2014 році. Було багато тренінгів, багато організацій цим займалися. Ми завжди займались, коли був вільний ресурс. З "червоної" зони, тобто з поля бою, солдата має винести побратим, а не фаховий лікар. У "жовтій" вже має приймати фахівець, а там, де стріляють і грохотять снаряди, в усіх військах – має один боєць допомогти іншому чи сам собі. Ситуація краща, але, знову ж таки, у ЗСУ так і недоукомплектовані сучасні аптечки, сучасний курс тактичної медицини не є обов’язковим для тих, хто проходить вишкіл на полігонах. Тому маємо такі ситуації, коли бійці не можуть надати адекватну сучасну медичну допомогу тим, хто її потребує. Хоча прогрес визнаю двома руками, ситуація змінилась радикально. Водночас, за моїм суб’єктивним спостереженням, зменшилась інтенсивність розв’язання цієї проблеми, тобто падіння динаміки. І це вже поганий симптом.

- Часто по телебаченню ми бачимо вражаючі історії порятунку поранених бійців: гвинтокрилами їх доставляють у лікарні, задіюють всі засоби, проводять масштабні операції з порятунку воїнів. Чи дійсно так відбувається кожного разу чи це просто гарна картинка для ЗМІ?

- Це – правда, просто забувають про те, що гелікоптери не літають прямо на фронт, бо там їх просто зіб’ють. Це зона заборонена для польотів. Щоб з Щастя евакуювати бійця, його треба стабілізувати і вивезти кілометрів за 50 – у Новоайдар. Там вже сідають вертушки. Зі Світлодарської дуги, приміром, возили поранених бійців на Бахмут, а там вже зі стадіону забирала авіація. Це правда, це відбувається, і це велике досягнення. Мабуть це говорить про правильне ставлення до бійців. Але перше плече допомоги часто залишається за кадром, бо не таке ефектне. Та це не зовсім так. Наведу одну історію, яка не потрапила в кадр телевізійників. Наші дві молоді лікарки везли пораненого бійця в Маріуполь. Тільки під час операції вони дізнались, що у нього в нозі застрягла нерозірвана граната! Операцію лікарі були вимушені робити разом із саперами. І лише потім, дізнавшись, що їм загрожувало у швидкій, наші дівчата-медики випили за те, що граната не детонувала.

- Яка роль іноземної медичної допомоги для фронту? Чим допомагають партнери України?

- По-перше, міжнародні донори стомились і попереджають, що на лікування як таке вони не будуть давати гроші, бо держава вже мала сама налагодити механізми. Це ж не 2014 рік, не екстрений стан. По-друге, всі міжнародні організації категорично відмовляються допомагати військовим, бо згідно з їхніми правилами, у такий спосіб вони стають стороною конфлікту, а вони намагаються займати нейтральну позицію. Десь якесь обладнання дійсно передали, десь допомогли щось відремонтувати, але без лікаря нічого не буде працювати. Найкраще КТ, МРТ та УЗІ без відповідного фахівця – лише мертвий механізм зі скла, дротів та металу. Це головне питання, яке не вирішили на Донбасі ані міжнародні донори, ані наша держава. Тому я і намагаюсь докричатися до київських можновладців і до міжнародної спільноти: давайте підтримаємо не так лікарні, як тих, хто безпосередньо рятує життя конкретних людей. А до міжнародних донорів в мене є інший заклик: не рахуйте, скільки ви витратили на допомогу Україні – порахуйте, скільком людям ви реально допомогли.