Медики першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) ім. Миколи Пирогова покинуть 30 вересня військові частини та місця тимчасової дислокації військових у прифронтовій зоні, оскільки штаб АТО не надає документів для їхньго офіційного перебування там. В інтерв’ю "Апострофу" співзасновник та керівник шпиталю, радник міністра охорони здоров’я ГЕННАДІЙ ДРУЗЕНКО пояснив, що без таких документів медики, рятуючи життя військовим, одночасно ризикують потрапити за ґрати, оскільки фактично немає законних підстав для їхнього перебування на режимних об’єктах.
- Пане Друзенко, наскільки я розумію, медики Першого добровольчого мобільного шпиталю 30 вересня покидають місця тимчасової дислокації військових у зоні проведення АТО. Чому?
- На жаль, так, оскільки попри обіцянки двомісячної давності двох генералів армії Віктора Муженка та Степана Полторака, закріплені на папері, наші лікарі досі ніяк не легалізовані в ЗСУ. А це означає, що медики-добровольці ПДМШ перебувають на території військових частин та надають допомогу нашим воїнам, скажімо так, не зовсім законно. Я не хочу, аби згодом герої в білих халатах ходили на допити до слідчих і пояснювали, як вони потрапили на територію режимних об'єктів без відповідних документів, які і Генштаб, і Міноборони обіцяли нам оформити ще в липні. І нехай смерті і хвороби солдат, що трапляться через брак медиків на передовій, будуть на совісті бюрократів у погонах. В останній день вересня ми вийдемо з місць тимчасової дислокації військових частин, але залишимось у прифронтових лікарнях.
Наразі ми працюємо у чотирьох цивільних лікарнях у зоні АТО: Волноваха, Попасна, Новоайдар, Щастя, а з наступного місця ми заходимо також у Станицю Луганську. Ми нікуди зі сходу не йдемо, але якщо військові не хочуть співпрацювати, то ми залишимось там, де до людей немає питань, на якій підставі вони там перебувають і працюють. І хоча ці лікарні цивільні, наші лікарі надають у них допомогу всім. Для нас немає різниці, військовий чи ні. Є пацієнт, людина, яка потребує допомоги. Коли нещодавно в Щасті трапилась трагедія і привезли п'ять поранених, там вже був наш анестезіолог, а наш хірург приїхав з Новоайдара на допомогу разом з військовими медиками. Коли нормальні часи, то ми працюємо з місцевими, бо насправді коли ти лікуєш місцевих і робиш це якісно з любов'ю, а не намагаєшся видоїти з них усі гроші, то це ще й ідеальне виконання функції Міністерства інформаційної політики. Тоді люди починають вірити, що Україна - це не тільки синьо-жовтий прапор і бюрократи в Києві, а й дійсно щось принципово інше і краще за "російський мир".
- Ви кажете про військову бюрократію, а в чому саме полягає проблема?
- Військова бюрократія важає, що життя бійця варте менше, ніж їхній ризик піти шляхом законним, але ще не звіданим для них. Перший добровольчий мобільний шпиталь працює у двох формах. Перша - це робота в прифронтових цивільних лікарнях. Там немає проблем, оскільки лікарі прибувають, а головний лікар допускає їх наказом до роботи, в той час вони перебувають у відрядженнях з основної роботи. Друга - це евакуаційно-медичні бригади безпосередньо на території військових частин, місць їхньої тимчасової дислокації в зоні АТО, які часто засекречені, і завжди це режимні обєкти. Щоб працювати на режимних об'єктах, потрібен дозвіл.
- І ви не можете отримати такого дозволу?
- Ми дуже довго дискутували з Міноборони, з Генштабом, з Антитерористичним центром при СБУ щодо того, як офіційно залучати до проведення АТО медиків-добровольців. Коли життя солдата врятоване, то все гарно і всі задоволені. Але бувають випадки, коли медицина безсила, на жаль. В другому випадку починаються розслідування щодо того, хто надавав допомогу пораненому бійцю, на якій підставі медик був у військовій частині, які ліки застосовував, чи можна було врятувати. Наразі ми домовляємось з конкретною військовою частиною і ризикуємо - і ми, і вони. Бо якщо так станеться, будуть питання не тільки до наших лікарів, а й до командира взводу, комбата та комбрига.
- Тобто вище військове керівництво, попри потребу в медиках, не хоче надавати дозволу на їхню роботу у військових частинах?
- Парадокс ситуації полягає в тому, що механізм уже два місяці як узгоджений на рівні вищого військового командування: міністра оборони Полторака, начальника Генштабу Муженка, а також враховує позицію АТЦ при СБУ. Є письмова доповідь Муженка Полтораку, яка затверджена міністром оборони, і там виписаний механізм, який ґрунтується на ч. 6 статті четвертої закону "Про боротьбу з тероризмом", в якій дослівно йдеться про те, що керівництво антитерористичної операції має право залучати до проведення АТО громадян за їхньою згодою. Після тривалих дискусій всі ми дійшли висновку, що це найбільш адекватний механізм у нашій ситуації. Здавалося б, є рішення вищого командування, тільки бери і виконуй.
З нашого боку всі вимоги виконуються, ми щомісяця на початку ротації подаємо всі документи до центрального військово-медичного управління, військові медики, з якими в нас склались дуже теплі, дружні та партнерські стосунки, без жодної затримки передають це до штабу АТО, а там розпочинаються проблеми. Був там такий юрист на прізвище Фівкін, який блокував наше питання, але він вже завершив свою ротацію і повернувся в тил, тепер хтось має його замінити. Бойові командири обіцяли звозити Фівкіна на "передок" і ознайомити з роботою лікарів, причому на практиці, щоб він відчув, потрібні лікарі чи ні. Ми ж туди пішли не на курорт і не за пошуком адреналіну, а тому що об’єктивно не вистачає військових медиків, особливо у військових частинах.
- Чому, на вашу думку, на передовій не вистачає військових медиків?
- Чому - це інше питання. Напевно десь бракує фінансових стимулів, хтось не може собі дозволити контракт "до завершення особливого стану", але факт полягає в тому, що на сьогодні майже кожна друга посада військового медика вакантна. Якщо у військовому шпиталі, який розгорнутий в Сєвєродонецьку, штат більш-менш укомплектований, то в місцях тимчасової дислокації військових частин ситуація майже критична. Під час мобілізації медиків якось вистачало, бо повинна була бути певна кількість лікарів на певну кількість військових. Тому лікарів мобілізували і в наказовому порядку відправляли на схід. На сьогодні, після п'ятої хвилі демобілізації, склалася доволі загрозлива ситуація, бо мобілізувати медиків Міноборони вже не може, оскільки немає підстав, в нас немає наступних хвиль мобілізації. А залучити на контракт достатню кількість медиків не виходить, попри те що офіційно військовий лікар заробляє в три-чотири рази більше свого цивільного колеги.
Давайте говорити відверто: лікарі не хочуть йти на контракт навіть при жебрацькій офіційній зарплаті в пару тисяч гривень. Зрозуміло, що гарний хірург чи анестезіолог живе не з зарплати. Є вдячні пацієнти, які дозволяють йому якось виживати, тому очевидно, що навіть сім-дванадцять тисяч гривень, які платять військовим лікарям, на фактичному ринку лікарської праці є не надто конкурентними. Крім того, сама війна втратила той магніт, який був у 2014-2015 роках, коли люди і більше жертвували та йшли на фронт. Сьогодні всі бачать, що є якісь Мінські домовленості, які заборонять відповідати, коли в тебе стріляють. Мета цієї війни незрозуміла, бо політичне керівництво не каже, чи ми відвойовуємо ці території, чи ми будуємо там кордон і вважаємо, що це зараз не актуально. Тому така демотивація відбулася, в тому числі, серед медиків.
- А чому ж тоді не зникла мотивація у медиків вашого шпиталю?
- Тому що ми ставимось до людей абсолютно по-іншому, ніж військове керівництво. Ми насправді піклуємось про наших "янголів у білих халатах" і всіляко їм допомагаємо. Попри те, що ми з юридичної точки зору є абсолютно унікальним проектом, досі нам вдавалось усіх наших медиків, водіїв, механіків тощо бодай постфактум, іноді через рік після того, як люди побували на фронті, офіційно залучати до проведення АТО наказом керівника АТЦ. У результаті всі наші добровольці, які працювали в зоні АТО, до 19 червня 2015 року отримали статус учасника бойових дій, а після цієї дати, коли змінилося законодавство, отримують статус учасника війни. Крім того, 22 "пироговці" нагороджені високими державними нагородами, хоча це й вартувало мені понад рік здавалося б безнадійної боротьби, а 77 отримали медалі Міністерства оборони.
- То, може, все-таки нехай медики залишаються у військових частинах?..
- Я обіцяв, що, якщо до кінця місяця не буде наказу керівника АТО про включення наших добровольців до складу сил антитерористичної операції, ми вийдемо з військових частин. Сьогодні в мене розривається телефон, і військові просять не покидати місця їхньої тимчасової дислокації. Вони "бомблять" цих штабних щурів, доводячи, що "ці медики нам потрібні". Але чому має так бути, як в українському прислів'ї: "за моє жито мене й бито"?
Давайте залишимо емоції та подивимось на ситуацію під юридичним кутом зору. Цивільні медики-добровольці незаконно перебувають і працюють на території режимних об'єктів, якими є військові частини. Немає жодних сумнівів у тому, що в наших медиках є потреба, і про це одностайно говорять всі, починаючи від керівника Центрального військово-медичного управління Збройних сил України і завершуючи тими, хто безпосередньо сидить у шанцях та бліндажах на передовій. Але ті, хто не нюхав пороху і відсиджуються по штабах, прикриваються логікою бюрократа: краще нічого не підписувати, аби чого не вийшло. В мене є питання, а взагалі в цій державі хто керує АТО: підполковник Фівкін чи все-таки генерал армії Муженко?! Якщо армія не виконує простих розпоряджень, які не вимагають стріляти, атакувати, відходити, то чи взагалі керовані в нас ЗСУ?!
- Чому генерал Муженко не змусить підлеглих виконувати його розпорядження?
- Проблема в тому, що ми війну досі називаємо АТО. І коли військові офіцери чи генерали потрапляють до штабу АТО, вони вже підпорядковані не Генштабу, а АТЦ при СБУ. В нашому випадку підпис на наказах про офіційне залучення наших медиків має поставити керівник АТО генерал-лейтенант Хомчак. Я його особисто знаю, він знає ПДМШ, але він каже, що йому потрібна віза юриста. Водночас юрист АТЦ знаходить тисячу дивних причин не візувати наказ. Якщо б це була інша ситуація, то я б грішним ділом подумав, що вони очікують хабаря. Але тут, швидше за все, справа в бюрократичному страху "аби чого не вийшло".
- Скільки часу в середньому знаходяться ваші медики у прифронтовій зоні?
- Таке відрядження триває 30 днів, бо це максимальний його термін згідно з чинним законодавством. Всі наші медики знаходяться там у відрядженнях зі своїх основних місць роботи, тобто відправляють їх абсолютно легально. Спочатку ми формуємо запити щодо того, скільки медиків потрібно військовим і прифронтовим лікарням, потім розсилаємо ці запити лікарям, хто хоче, хто виявляє бажання. Коли люди зголошуються, ми через Міністерство охорони здоров'я організовуємо їм відрядження, міністр підписує листи на обласні департаменти охорони здоров'я з проханням сприяти відрядженню такого й такого в зону АТО, листи надсилаються в конкретні лікарні, на підставі яких наших медиків відпускають на схід, і тільки тоді лікар може приїхати і приступити до роботи. Все це триває кілька тижнів. І в цій оперативності ми не просто мобільні, а високомобільні, бо коли людина йде на контракт, то тільки місяць вона буде оформляти документи, а потім її повезуть на полігон і в кращому випадку в кінці другого місяця вона потрапить на передову. Ми ж можемо реагувати на запити дуже гнучко. Якщо, не дай Боже, поновляться активні бойові дії, то буде потрібно більше анестезіологів і хірургів, бо це бойові травми. Або навпаки, якщо буде тихо - потребуватимуть терапевтів, медсестр, фельдшерів. Відповідно до потреб, ми можемо швидко переформатуватися, чого не може собі дозволити неповороткий бюрократичний механізм.
Воднораз я чудово розумію, що згодом ми маємо відійти в історію і сказати, що ми свою місію виконали: нарешті прифронтова медицина міцно стоїть на своїх двох, і ПДМШ більше не потребує милиць.
- Ви допомагаєте не тільки військовим, а й цивільному населенню в прифронтових зонах. То, можливо, ваш шпиталь працюватиме і після того, як завершиться війна?
- Справді, ми почали з війни, але згодом виявилося, що наші напрацювання мобільності, гнучкості не менш затребувані в мирних регіонах, бо якщо ще на рівні обласних центрів медицина більш-менш жива, по районах 50 на 50, то по селах ситуація дуже кепська. Як на мене, проблема в тому, що нам у спадок залишилась система Семашка (централізована система охорони здоров’я, розроблена у ХХ ст. радянським академіком Миколою Семашком), яка була дуже ефективною у боротьбі з масовими інфекційними хворобами. Але цю систему собі може дозволити тільки дуже багата держава, в якій ВВП бодай 30 тисяч доларів на одну особу, а не як у нас - менше двох тисяч. Тому ми схожі на жебрака, який досі намагається їздити на старому розкішному Мерседесі, влазячи у все нові борги. А вже час визнати реальний стан справ і пересідати на велосипед.
Тому такі нестандартні високомобільні рішення, які практикує ПДМШ, є доволі перспективними, бо не треба в кожному селі тримати фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП) чи сімейну амбулаторію - достатньо створити один мобільний ФАП на колесах на 5-10 сіл і виїжджати, скажімо, на диспансеризацію сьогодні до одного села, завтра - до іншого.
- А як місцеве населення реагує на медиків вашого шпиталю? Люди вже звикли, що ваша медицина справді є безкоштовною чи все-таки пропонують гроші?
- Нещодавно нашого хірурга ледь не побили на Луганщині, бо він відмовлявся брати гроші. Приїхали такі круті хлопці і все не вірили, що безкоштовна медицина може бути справді якісною. Вони підозрювали, що, якщо він гроші не бере, напевно щось не так зробив, а це чудовий хірург.
Інший цікавий випадок стався в одному з сіл на Луганщині. Нещодавно до мене надійшов лист, написаний суржиком з села Гречишкіне Новоайдарського району Луганської області. Попри нелітературний стиль, лист такий теплий і щирий, що я ледь не плакав. Це подяка заступнику головного лікаря з медсестринської справи Київського опікового центру Вікторії Крамаренко. Вона приїхала на 30 днів у те село, у сімейну амбулаторію. Вікторія не просто встигла за місяць надати допомогу кільком сотням пацієнтів - вона організувала толоки, і вони фактично відродили ту амбулаторію. В селі з’явилася надія, і вони написали до МОЗу листа, що "ми дуже дякуємо і тепер ми відправляємо наших селян до Києва, і вона їх ще в Києві лікує".
Це не тільки лікує тіла, а лікує душі і серця, бо люди бачать іншу Україну, вони бачать Україну, для якої слово "солідарність" - це не назва президентської партії, а вміння відчути чужий біль, наче свій; яка замість вичавлювати останню копійку зі своїх громадян приходить і допомагає; Україну, за яку варто жити, воювати і навіть померти.
- А місцеві медики як на ваш шпиталь реагують?
- По-різному. Колись нас "попросили" з Бахмута, після того як це місто знову стало мирним, бо наші медики-безсрібники "ламали ринок" місцевим лікарям. Народ став ходити і питати: а чого ці бандерівці лікують безкоштовно, а ви грошей просите? Спочатку нас м'яко попросили піти, а потім залучили місцеву міліцію з автоматами і сказали: хлопці, ви вже тут засиділись.
Але є, наприклад, лікарня в Новоайдарі, де в нас чудові стосунки, вони цінують нашу допомогу. В Попасній головний лікар завжди підкреслює, наскільки важлива для нього наша допомога. Віднедавна нас полюбили також у Волновасі, в центральній районній лікарні якої ми почали працювати на початку серпня.
- Чи траплялися випадки, коли ваших медиків було поранено?
- На щастя, такий випадок був лише один, і то було не поранення, а контузія. Це одна з причин, чому медики до нас йдуть: бо ми справді дбаємо про наших добровольців і, як тільки можемо, бережемо своїх людей. Для того щоб підготувати медика-початківця, треба 10 років, а доброго медика - мінімум років 20. А втратити його можна за мить. Більше за кілька тисяч пацієнтів, справжні подвиги, ордени і медалі - я пишаюся тим, що ми жодного нашого "пироговця" не втратили (стукає по столу). Для нас людина - це дійсно головна цінність.
- Скільки взагалі людей вже вам вдалося вилікувати?
- Ми, напевно, найбільш ефективний у плані кількості пацієнтів недержавний медичний проект на сході країни. На сьогодні наші медики надали допомогу вже більше як 8 тисячам пацієнтів. За весь час існування через ПДМШ пройшло трохи більше 200 добровольців. Деякі з них відпрацювали в АТО не місяць, не два, а по півроку і більше. Здається рекорд - це 13 ротацій з 17.
- На які кошти існує ПДМШ?
- Досі в нас не було ані копійки бюджетних коштів і ані центу міжнародної фінансової допомоги. Більшість пожертв - це український бізнес. Якою б цінною не була допомога пенсіонерів, які останнє віддають, але їхніх пожертв не вистачить. Тільки на те, щоб залити "швидкі" дизелем, ми витрачаємо на місяць 20 тис. грн і ще приблизно стільки ж, аби їх відремонтувати. Нас активно підтримував український бізнес, поки його не поставили на місце фіскали. Один з передових українських агрохолдингів у 2014 році навіть скасував новорічний корпоратив для п'яти тисяч своїх працівників і дав нам більше 600 тис. грн на запуск шпиталю.
- А чим заважали податківці?
- Коли почалася війна на Донбасі, бізнес довіряв волонтерам, підтримував їх, а волонтери виконували ту функцію, яку не могла виконати держава в силу об'єктивних і суб'єктивних причин: охорона здоров'я у прифронтовій зоні, добробати. Якщо бізнес дає на це кошти волонтерам, то податківці могли б відмінусувати ці суми від податків. Навіть якщо фіскали нічого не вкрадуть і тендери будуть проведені прозоро, ми маємо безліч посередників: одні збирають, другі розподіляють, треті проводять. Треба зменшувати функції держави, бо, на відміну від Росії чи того ж ЄС, українці - така нація, яка вміє дуже ефективно самоорганізовуватись. А в нас виходить так, що бізнес подвійно оподатковують, бо вони дали мільйон гривень на наш шпиталь, ми закрили потреби, які повинна закривати держава, але потім до них приходять і кажуть: дайте ще мільйон на податки.
- Чому саме, на вашу думку, медики шпиталю навчились на війні?
- Найперше, я хочу сказати, що Пирогов, Амосов, Шалімов - всі ці видатні зірки української медицини вийшли з фронту. Під час операцій на фронті набагато більше поле для маневру. Там ти маєш право більше ризикувати, бо умови екстремальні. Знаю випадок (і напевно він не поодинокий), як один з військових хірургів оперував прямо в бліндажі, чого б ніколи не трапилось в мирних умовах. Відповідно, ми навчились на війні, що потрібно зменшувати цей паперовий вал статистики і звітності, який зараз у лікарнях забирає безліч часу. Хірург замість того, щоб оперувати, заповнює багато форм. По-друге, сьогодні поруч зі стаціонарами, де стоїть великогабаритне обладнання, ми маємо якнайактивніше застосовувати мобільні прилади: мобільне УЗД, мобільний рентген, мобільну лапароскопічну стійку, яку можна з собою привезти. Сама ідея ПДМШ полягала в тому, що треба не пацієнта (а у нашому випадку це були поранені бійці) везти сотні кілометрів до кваліфікованої медицини, а привезти кваліфіковану медицину до пацієнта.
- Я знаю, що ваші медики на фронті застосовують якісь новітні методи операцій...
- У нас є чудовий лікар, судинний хірург Владислав Горбовець, який разом з "патонівцями" подумав над тим, що крім неживої матерії можна зварювати і живу, і так було винайдено апарат для зварювання судин. Це дешевше за лазерну хірургію, менш травматично і дає кращі результати. Вони прийшли до нас, і ми поїхали з їхнім диво-апаратом на схід. У Новоайдарі їм створили чудові умови для роботи, і щодня вони робили по кілька операцій. З одного боку, вони рятували людей, а з іншого боку було видно, що можна вдосконалити. Дуже приємно, що це українські технології.
Сучасний технологічний розвиток дозволяє переглянути безліч наших сталих уявлень. У нас є науковий директор нашого шпиталю Ілля Чайковський, який є професором одного з канадських університетів, докторську захищав у Німеччині. В ньому чудово поєднуються медик і кібернетик. Одна з його розробок - це кардіограф четвертого покоління. Ми звикли, що кардіограф - це така велика штуковина, щоб скористатись якою треба роздягатися, лягати, а потім у результаті діагностики з'являються графіки, які можуть розшифрувати тільки посвячені. А кардіограф Чайковського - це маленький блок, який під'єднується до нормального ноутбука. Він був розроблений ще раніше, але опробуваний у прифронтовій зоні, а потім і на іншій території України, де наші медики здійснили безпрецедентний кардіоскринінг. Це дуже зручно, особливо коли холодно, і щоб зробити кардіограму, людину не потрібно роздягти. А результати такої кардіограми можуть прочитати навіть звичайні люди, і якщо виявлено проблему, то є сенс робити ґрунтовніше обстеження. Але це просто фантастична річ для первинної діагностики. Професор їздить на конференції по всьому світу, іноді ми його виловлюємо між конференціями в Кембріджі та Пекіні, і він на тиждень їде в Станицю Луганську обстежувати наших вояків. Зараз до нас звернулися японці, і ми дискутуємо щодо можливості демонстрації їхніх суперсучасних медичних технологій на базі нашого шпиталю.
- Ви сьогодні працюєте радником міністра охорони здоров'я. Не хочете стати заступником?
- У мене три "ходки" у владу: Мінюст, апарат Верховної Ради України та секретаріат Кабміну - поки досить.
- Будучи радником міністра, ви маєте можливість запропонувати таку програму мобільних госпіталів для всієї України…
- Одна з наших домовленостей з Уляною Супрун про те, щоб ПДМШ врешті став не більмом в оці МОЗу, як це було за попереднього керівництва міністерства, а пілотом з випробування нових підходів і технологій. На щастя, МОЗом наразі керують наші колеги-волонтери, з якими ми говоримо однією мовою і сповідуємо одні цінності. Приміром, заступник Уляни Супрун - це колишній начмед ПДМШ Олександр Лінчевський, якого ми досі за звичкою іноді називаємо просто "Лінч". На щастя, я зараз доволі часто зустрічаюсь з Уляною, і ми говоримо про те, як виходити з цієї системної кризи, в яку потрапила українська медицина. Зараз є ідея, яку, я сподіваюсь, ми запустимо до нового року, - це зробити на базі ПДМШ мобільний лікувальний загін самого міністерства, інструмент ефективної інтервенції, як у надзвичайних ситуаціях, так і коли ринок медпослуг чомусь дає збій.
Як не дивно, сьогодні у прифронтовій зоні ситуація з медициною може навіть краща, ніж у мирних регіонах, бо там працює багато міжнародних донорів, є постійна увага уряду. Ми б мали можливість з одного боку виїжджати і показувати нестандартні рішення в медицині, із застосуванням сучасних мобільних технологій, а з іншого боку експериментувати, бо насправді сьогодні ніхто до кінця не знає, як правильно провести реформу охорони здоров'я в Україні. Це розуміння не прийде у теплому офісі, без знання ситуації в далекому селі, в якому навіть асфальту немає. Є гарна ідея, запускаємо пілот і перевіряємо. Працює - мультиплікуємо позитивний досвід.
- Наскільки до таких нестандартних рішень можна залучати бізнес?
- Питання не в тому, який тип закладу, комунальний, державний чи приватний, лікує пацієнта, а в тому, хто платить за лікування пацієнта. Держава має дуже чітко сказати, що вона готова забезпечити коштом платників податків. Найперше вона повинна оплатити невідкладну медичну допомогу, бо коли хтось потрапив в аварію, то треба людину везти і реанімувати, а не шукати у неї страховий поліс по кишенях. Це мають бути також інфекційні хвороби, бо, якщо держава віддасть, наприклад, лікування туберкульозу на відкуп ринку, незабаром ми всі будемо хворі. Водночас ми маємо активно залучати працедавців до страхування своїх працівників, залучати людей до співфінансування свого лікування, скажімо, через лікарняні каси, бо воно (співфінасування) і без того де-факто є майже в кожній лікарні.
Не секрет, що в часи Богатирьової традиційною годівницею МОЗу був Державний експертний центр (ДЕЦ). По чутках, які я не можу довести, але яким маю підстави довіряти, там кожна потужна фармакологічна компанія мала своїх людей, "зарплати" яких у конвертах сягали десятків тисяч доларів. Тобто ви можете зрозуміти, наскільки йде боротьба за цей ринок.
- А зараз всі ці схеми зруйновані?
- Я сподіваюся, що зруйнуються, але зрозумійте, що в нової команди, яка прийшла в МОЗ, є абсолютно чітка стовідсоткова готовність не бути частиною старих схем, бо раніше всі ці "фінансові потоки" стікались у могутню річку саме у високих владних кабінетах.
- До вас як до радника вже підходили з проханням вирішити питання за винагороду?
- Так, до мене вже стільки підходили, бо конкурс по ДЕЦ був буквально на днях, і я це відчув. Але в МОЗ працює дійсно нова команда. Пані Уляна відмовилася від американського громадянства, приїхала в Україну, зробила свою ставку. Але треба зруйнувати цю схему, бо є велика небезпека в тому, що корупціонери середньої ланки подумають: "ага, ви не берете, то ми просто не будемо заносити вам вашу частку". Тут потрібна активна співпраця з правоохоронними органами, бо в міністра охорони здоров'я не має в підпорядкуванні ані оперативників, ані слідчих, ані суддів.
- Чи вдалося подолати фармакологічну мафію?
- Насправді, відповідь на ваше запитання криється у тому, як змусити лікарів боротися за здоров'я пацієнтів, а не за збільшення споживання ліків. Здоров'я - головний ворог фарми. Здорова людина не п’є ліки.
На жаль, безкоштовна медицина, записана в ст. 49 Конституції України, за найнижчого ВВП на одну особу в Європі має прямим наслідком лікарів-жебраків, які мусять підробляти на стороні і часто стають фактичними рітейлерами фармацевтичних компаній. Фарм-представник приходить до лікаря і каже: ось ти виписав рецепт, ось тобі твої комісійні. Більше виписано рецептів - більше продано ліків - більше отримано комісійних.
Ідеальна робота МОЗу і всієї системи охорони здоров'я має полягати в тому, щоб люди вели якомога здоровіший спосіб життя і споживали якнайменше ліків. Але у фарми зворотня логіка: чим більше люди хворіють, лікуються, споживають пігулок, тим краще для них. Фармацевтична галузь намагається використати лікарів не як тих, які охороняють здоров'я, а як тих, які вічно лікують, і бажано, щоб пацієнт ніколи до кінця не вилікувався. Все, як у старому американському анекдоті про правничу династію: син-юрист прибігає до батька-юриста і радісно повідомляє йому: я виграв справу, яку ти вів все життя. Батько починає рвати на собі волосся і каже: "ідіот, я за гонорари цього клієнта тебе вивчив, поставив на ноги, купив тобі дім, а ти за що жити будеш?"
