У Нацгвардії пригрозили, що ніхто не прийде: сім'ю бійця АТО шокували проблемами з його похороном

Бійця батальйону "Донбас" Ігоря Туркова, зниклого безвісти під час бою в селі Логвинове Донецької області взимку 2015 року, шукали майже три роки. В те, що він знаходиться в полоні, вірили і його близькі, і бойові побратими. Адже про це свідчило багато фактів: від знятих сепаратистами відео і свідчень очевидців до оприлюднених нардепом Надією Савченко в січні 2017-го року списків полонених і навіть відповідної заяви з боку так званої ЛНР. Однак дива, якого так чекали дружина і троє дітей Туркова, не сталося. Наприкінці вересня цього року експертиза ДНК поставила крапку в пошуках - шукачі знайшли в Донецьку тіло невпізнаного захисника України, яке пізніше було ідентифіковане як тіло зниклого безвісти 49-річного нацгвардійця Ігоря Туркова.

Щоправда, після того, як тіло бійця було ідентифіковане, вже 2017-го, в його родини виникла неочікувана проблема з організацією похорону. "Апостроф" розбирався у складній ситуації.

"Яким був Ігор? Хорошим, дуже хорошим... Неймовірно любив наших трьох дітей. Намагався проводити з ними якомога більше часу. Він навчив їх, які фільми дивитися, які книги читати, прищепив їм любов до читання – це ж така рідкість у наш час... Він навчив наших дітей розбиратися в людях. Він вкладав у них найкращі якості. І те, що його більше немає – це неймовірна втрата для нас...", - каже "Апострофу" дружина загиблого Надія Туркова.

У відповідь на прохання розповісти про чоловіка Надія довго і з пронизливою ніжністю згадує, як чоловік – великий любитель подорожей – витягував усю їхню велику родину у походи в Крим, в поїздки по містах України. Як він вчив їх долати життєві труднощі. Як виховував дітей. Як благословляв старшу доньку та її обранця на шлюб по Скайпу і як так і не побачив свою маленьку онучку, яка народилася вже після його зникнення. Як мріяв написати картину, але не встиг цього зробити, тому що почалася війна...

Незважаючи на те, що експертиза ДНК з граничною точністю підтвердила, що Ігор Турков загинув, його дружина Надія практично не говорить про нього в минулому часі. Відчувається: ані сухі цифри аналізу ДНК, ані навіть побачене на власні очі тіло не змогли повністю вбити в ній надію на те, що все, що відбувається – якась жахлива помилка.

"Діти досі вірять, що це може бути помилкою. Ми всі так чекали його додому живим. Тому в нас залишається якийсь відсоток надії на те, що - може бути... А якщо він дійсно загинув... Ми - люди віруючі і знаємо, що в такому випадку він поруч з Богом. Одна втіха: що йому там краще, ніж нам тут. Так я себе переконую. Але ніяк до кінця не можу звикнути до думки, що його більше немає. І розумію все, і бачу, і роблю все, що потрібно робити, а ніби як уві сні це все. Начебто це все не зі мною відбувається", - каже Надія.

Ігор Турков – пастор релігійної громади християн віри євангельської "Шлях додому" і директор благодійного фонду "Воскресіння" – був справжнім патріотом України, не дивлячись на те, що народився і виріс в Білорусі, а в Дніпро переїхав уже дорослою та сформованою людиною. І коли в Україну прийшла війна, сам Ігор і його дружина Надія відразу активно включилися у волонтерство і почали збирати гроші, продукти, речі, медикаменти і передавати все це на фронт. Надія до останнього думала, що цим обмежиться участь її чоловіка в протистоянні агресору.

"Він натякав, але я якось всерйоз це не сприймала. Хоча бачила, що він збирає речі... То, дивлюся, штани купив військові. Пізніше – вже і курточка в нього з'явилася, і черевики... Але як би ненароком все. А якось він мені каже: мені потрібно рюкзак військовий купити – підемо виберемо? Коли я запитала, навіщо йому рюкзак, він віджартувався. Ми, мовляв, любимо сім'єю в походи ходити... Купили. А Ігор потім і каже: тепер у мене все є, щоб їхати... "Куди їхати?", - питаю. А він: "Як – куди? Ти ж бачиш, що робиться в країні... Я не можу осторонь залишатися..."

Ми сіли та почали розмовляти. Ми взагалі ніколи не лаялися. І, знаєте, я сама патріот України, тому не могла його втримувати. Пам'ятаю, сказала йому: це твоє рішення, і я його поважаю...", - згадує Надія Туркова.

Останньою краплею для Туркова стали події в Іловайську. Відразу після розстрілу російськими військами українських військових в так званому "зеленому коридорі", він відправився записуватися в батальйон "Донбас", який в той час знаходився в Дніпропетровській області, на полігоні в Черкаському. Після був полігон в селі Старе під Києвом, а 15 грудня 2014 року так званий "другий набір" батальйону "Донбас" вирушив у зону проведення АТО.

"Ігор був надійною, врівноваженою, доброзичливою, інтелігентною людиною. З ним ніколи не було ніяких проблем. Якщо йому щось доручали, то можна було не перевіряти виконання завдання: він виконував усе. Був не те що відповідальним, а вкрай відповідальним. Дуже педантично до всього підходив. Дуже надійна людина... Йому ж вже під 50 було. І навіть тільки те, що він в такому віці вирішив йти на війну – вже заслуговує на повагу. І він же йшов не просто на блокпосту сидіти, він йшов на реальну війну" , - так відгукується про свого загиблого бійця командир взводу, де служив Ігор Турков.

В останній раз Надія розмовляла з чоловіком напередодні його зникнення, 11 лютого 2015-го року, всього за кілька днів після дня народження чоловіка: "Навіть коли Ігор був на війні, ми примудрялися спілкуватися вранці і ввечері, а якщо виходило, то й протягом дня. Нехай всього на два слова – дізнатися, як справи, чи все в порядку... Того вечора, напередодні його зникнення, ми спілкувалися вже після відбою. Розмовляли довго, годину або півтори. Про все – про дітей, про нас... Пам'ятаю, він мріяв, як повернеться з війни, і ми всі разом поїдемо кудись...

Ігор тоді мені сказав, що 12 лютого їх відправляють на якесь складне завдання. Попередив, щоб я не переживала, якщо він протягом дня не відповідатиме. Я й не набирала його весь день. Перший раз набрала вже о 8-й годині вечора. Він не відповів. Телефонувала через дві години, три – і нічого. Вмовляла себе: може пізно повернулися, може втомлені... Але серце відчувало: біда трапилася. Серце – воно ж завжди відчуває...

А на ранок мені зателефонував його друг. І сказав, що з Ігорем трапилася біда. Що він був поранений. І що він залишився там, на полі бою. І вони не знають, що з ним".

Логвинове. Останній бій "Партизана"

У лютому 2015-го невелике село Логвинове раптово набуло величезного стратегічного значення. Буквально за тиждень до того, як українські військові змушені були залишити Дебальцеве, в районі Логвинового російсько-терористичні війська перерізали дебальцевську трасу. І група українських військових, у складі якої був і Турков, що відправилася для патрулювання Дебальцевого, натомість двічі намагалася штурмувати Логвинове. Але коли ворог підбив обидва танки, що прикривали групу, українські військові відступили. Щоб повернутися сюди 12 лютого.

У цей день взвод, у якому служив Турков, висунувся в Логвинове в якості додаткової групи до 30-ї бригади підрозділу. Адже у 30-ки, на відміну від "Донбасу", була важка техніка – річ, незамінна при штурмі. Втім, у той день танки в Логвинове не виїжджали. Адже людей відправляли не на штурм села, а на його зачистку.

"Тоді у нас танків не було, тільки шість БМП. Коли до Логвинового залишалося з півкілометра, ми сформували три атакуючі групи, три бойові машини піхоти по десять людей – дві групи з 30-ї бригади, одна наша. Ці три групи і зайшли в село. Решта ж наших залишилися на місці, в резерві", - розповідає "Апострофу" учасник бою в Логвиновому, боєць батальйону "Донбас" з позивним "Афон".

З Турковим вони прийшли у батальйон практично одночасно – і одразу ж подружилися. Попросилися, щоб їх включили в один взвод. І далі намагалися триматися разом.

Про те, що село, всупереч інформації командування, що відправило бійців "Донбасу" і 30-ї бригади на зачистку Логвинового, залишалося під контролем бойовиків і російських військових, учасники операції дізнаються пізніше. Як і про те, що вранці цього ж дня підрозділи 79-ї і 95-ї бригад вже намагалися штурмувати Логвинове, але змушені були відступити, втративши там техніку. А ті 30 бійців, що зайшли в Логвинове, потрапили в пастку.

"Щойно ми зайшли в село, як по нам вдарили кулемети, СПГ... Наші бойові машини тупо розвернулися і поїхали, а ми залишилися посеред вулиці під прицільним вогнем. Нас обстрілювали від одного з будинків метрах у 60-ти... Ось так от. Ми йшли зачищати цю вулицю, а вийшло, що зачищали вже нас, а не ми", - згадує "Афон".

Він розповідає, що в перші ж хвилини бою на його очах загинули одразу три побратими – "Вован", "Санта" і "Впевнений": колеса підбитого "Уралу" не захистили українських військових, які намагалися сховатися за ними, від куль калібру 7,62. Вцілілі учасники групи відповзли до канави, яка тяглася уздовж дороги. Коли туди дістався "Афон", він побачив, що його друг "Партизан" (такий позивний обрав собі Ігор Турков) вже був поранений у праву руку.

Бій тривав близько двох годин – без явної переваги однієї зі сторін. "Перевага" з'явилася пізніше у вигляді танка противника, з якого по українських військових відкрили вогонь з кулемета. Тоді Ігор Турков і отримав поранення в ногу.

"Як його поранило, бачив наш боєць "Тромс", Олексій Шустер, який сам до того моменту був поранений. Я ж бачив тільки, що Ігор сіпнувся, коли кулеметна черга пройшла уздовж дороги", - розповідає "Афон".

Він запевняє: до останнього вони чекали на підкріплення. Але зв'язку з резервом не було – всі рації залишилися на тілах тих, хто вже загинув. А у вцілілих бійців не було можливості дістатися до них.

"Останнє, що ми чули з рації, яка була у вбитого "Вована", – команду "Відходьте". І ми не розуміли, чому немає підтримки, чому ми повинні відходити", - згадує боєць і додає, що вже після виходу з Логвинового він дізнався, що резерв, який залишився перед селом, був обстріляний з танків – і тому відступив.

Коли практично стемніло і надія на підкріплення зникла – група вирішила виходити з села.

"Ліворуч, звідки ми заходили з боку траси, ми вийти не могли – там голий майданчик. Били по нас так, що голови підняти не можна було. А поруч зі мною – двоє поранених, Ігор і Шустер. Я намагався переконати хлопців з 30-ї бригади, що потрібно спробувати прорватися до наших, що там не більше 300-500 метрів, але так у нас є шанс витягти поранених... але у бійців з 30-ї бригади, як потім з'ясувалося, була рація і вони знали, що основні сили відступили. Вони наполягли на тому, що нам слід спробувати пройти через село по їх території і обійти Логвинове зі сходу...

Я запитав у Ігоря: зможеш, спираючись на моє плече, хоч як-небудь рухатися? Він відповів, що ні... У нього був автомат. А ще він попросив у мене гранату на випадок, якщо полон. І я залишив, як не тяжко це було. Чесно кажучи, з огляду на, як нас зустріли на самому початку села, я був впевнений, що далі буде ще гірше, і не дуже-то вірив, що ми вийдемо. Але обіцяв Ігорю: якщо проб'ємось, якщо вийдемо – повідомимо своїм, що в селі залишилися наші, і ще раз спробуємо, можливо, з іншого боку штурмувати... Тобто Ігорю або полон залишався, або, якщо продовжився б штурм, його забрали б наші" , - пояснює "Афон". І додає, що разом із "Партизаном" група залишила ще одного пораненого – бійця 30-ї бригади.

У той день в Логвинове зайшли 30 бійців. Виходило ж менше половини – 11 бійців 30-ки і двоє нацгвардійців.

"Коли ми прибули до наших, я розповів замкомбата "Свату", що бачив, як загинули троє наших. І що там залишився поранений "Партизан", що його треба якось винести, вивезти... Але тоді вже була інформація, що на полях стоять десять російських танків. А в нас не було жодного. Так що тоді не було спроб повернутися за Ігорем. У нас ні з чим було йти проти танків", - розповідає "Афон".

Сама Надія Туркова нікого не звинувачує. Лише по крупицях збирає розповіді про останню битву Ігоря Туркова. З думкою, що її чоловік загинув як герой, відмовившись йти, щоб не стати тягарем для побратимів, вона черпає крихку, але розраду в своєму горі.

"Як мені розповіли, Ігоря поранило в ногу один раз, потім – другий. У нього був, як я дізналася, відкритий перелом. Хлопці пропонували йому йти, спираючись на них, а він сказав, що не може йти. І відпустив їх усіх, а сам прикривав їх відхід... Я знаю, що мій чоловік тільки так би й зробив – він ніколи б не став тягарем! Останній, хто був поруч з Ігорем – боєць 30-ї бригади, "Моряк". Він навіть присвятив пісню моєму чоловікові – в інтернеті є відео з якогось фестивалю, де він її співав. У цій пісні є слова, що вони, відходячи, довго ще чули, як працював автомат "Партизана", який прикривав їх відхід... Хлопці кажуть, що зобов'язані Ігорю життям. І я вважаю, що мій чоловік – герой", - каже Надія.

Пошуки тривалістю в 30 місяців

Весь час, поки Ігор Турков значився зниклим безвісти, ніхто не допускав навіть думки, що він міг загинути. Тим більше, що незабаром після зникнення бійця його сім'я знайшла записане сепаратистами відео, де вони говорили про українського військового, якого взяли в полон, а той за описом був схожий на "Партизана". Зокрема, вони згадували про снайперську гвинтівку – таку ж, як та, що була в останньому бою в Туркова. Це відео було стартом довгих і виснажливих пошуків людини, у смерть якої всі відмовлялися вірити.

"2 роки 7 місяців ми так жили. Не передати, як це - чекати. Кожен дзвінок, кожен стукіт у двері, і мене підкидало: а, може, це він?.. Може, він? .. Весь час в очікуванні – це нестерпно... Ми чекали, що він повернеться в 2016-му. Відкладали весілля старшої дочки, тому що нам весь час говорили, що бачили його в полоні. А у вересні 2015-го та сторона, Луганськ, навіть подавала його в списках на обмін. І він полоненим значився з того часу. А я кожен раз всім докучала, коли в Мінську були переговори щодо обміну полонених. А мені відповідали, що його там немає і ніколи не було... до кого я тільки не зверталася! Всі обіцяли допомогти – і ніде нічого", - розповідає Надія Туркова.

Її доповнює "Афон". Він розповідає, що за тиждень після бою вдалося домовитися з тією стороною, щоб дали можливість забрати тіла, але Туркова серед загиблих не виявилося. Тоді командир взводу, в якому вони служили, навіть виходив на зв'язок із сепаратистами і пропонував обміняти його і ще одного зниклого в тому бою бійця, донеччанина Віталія Запорожця ("Робіна"), на когось із полонених бойовиків. Однак на тому боці відповіли: у них в полоні немає нікого, схожого на Туркова.

"Афон" зізнається: спочатку в батальйоні втішали себе думкою, що Туркову і "Робіну" вдалося врятуватися, вибратися. А через пару місяців поповзли чутки, що "Партизан" знаходиться в полоні у Луганську. Таку інформацію озвучувало, в тому числі, й командування "Донбасу".

"Десь через рік мені зателефонувала волонтер, кримська татарка Гайде Різаєва. Я досі не знаю, звідки вона взяла мій номер телефону. Гайде сказала, що, коли була в полоні, одночасно з нею в підвалі були й наші хлопці. Вона начебто впізнала Ігоря за описом. Говорила, що він вже не кульгав, був худий, змучений, але живий. Тому аж до моменту, коли тіло ідентифікували, ми були впевнені, що Ігор живий. що він в полоні", - розповідає "Афон".

Повернення додому

Хто знає, скільки б ще сім'я Туркова залишалася в невіданні щодо долі їх батька і чоловіка, якби не робота шукачів. Про те, що Ігоря Туркова вже немає в живих, першими дізналися співробітники гуманітарного проекту ЗСУ "Евакуація-200".

Ось як про це розповідає "Апострофу" координатор проекту підполковник Михайло Котелевський: "Наприкінці 2016 року ми нарешті досягли домовленостей із так званим "Міністерством оборони "ДНР" про те, що і у них, і у нас є певна кількість зниклих безвісти військовослужбовців. І що ми перешлемо їм, а вони нам фотографії хлопців, які пропали безвісти, а також їх індивідуальні показники ідентифікації: шрами, родимки, вставні зуби... Саме так, перебираючи свої бази, вони знайшли Туркова. І вислали нам фотографію його тіла, зроблену ще тоді, в лютому 2015-го. Ми подивилися на це фото, і людина на ньому дійсно була дуже схожа на Туркова. Але щоб упевнитися остаточно, ми вийшли на зв'язок з дружиною Туркова. Пояснили, хто ми і яку роботу робимо. І дочекалися, поки вона сказала, що готова подивитися ці фото... Коли вона відповіла, що чоловік на фото дуже схожий на її чоловіка, ми почали переговори щодо в’їзду вже на окуповану територію, на кладовище, де він був похований під їх обліковим номером. Провели ексгумацію, і та сторона передала нам останки. Ми підтвердили, що це наш військовослужбовець і забрали тіло. Потім передали останки слідчим у Дніпро для проведення слідчих дій та ідентифікації".

Сама Надія Туркова зізнається: коли 1 серпня їй з "Евакуації-200" надіслали фотографії ймовірно з тілом її чоловіка, то їй знадобилася вся її мужність, щоб наважитися відкрити лист.

"Я декілька годин ходила – не могла до комп'ютера навіть підійти. Але довелося набратися сил і подивитися... Я шукала будь-яку зачіпку, аби це був не він. На жаль, це був мій Ігор. Навіть на тих фотографіях я впізнавала кожну зморшку, кожну волосину, які я так добре знала... і діти, як тільки побачили, відразу почали ридати. Олежка, молодший син, взагалі не міг заспокоїтися. Потім зібралися, поговорили і вирішили, що ще ж ДНК-аналіз може показати, що це якась страшна помилка".

Але дива не сталося. І експертизи, які проводилися в Дніпрі, підтвердили: привезене шукачами з Донецька тіло належить саме бійцеві батальйону "Донбас" Ігорю Туркову. Ідентифікацію проводила слідчий з Дніпра Ольга Жатовецька, завдяки якій десятки невпізнаних захисників України за останні три роки були ідентифіковані і повернулися додому.

"Я була слідчим у справі безвісти зниклого Туркова з лютого 2015 року. Весь цей час ми шукали його на нашій стороні. Але безрезультатно. Поки хлопці з "Евакуації-200" не знайшли і не забрали його...

До нас в морг тіло привезли 8 серпня. І ми проводили не тільки "генетику", але ще й судово-медичну експертизу – розтин трупа, причина смерті. Досліджували характер пошкоджень... Всі експертизи зайняли близько 30 днів. І, знаєте, людям, які втратили близьких, іноді складно пояснити, що експерт несе кримінальну відповідальність за достовірність своєї експертизи. Особливо якщо люди вже давно шукають і звикли до думки, що їх близька людина в полоні. А Надії ж хтось ще й говорив, що її чоловіка бачили живим... Тому в цьому конкретному випадку я взагалі провела незалежну експертизу, не в системі МВС.

Коли прийшли результати, то я до останнього не знала, прийме Надія їх чи ні. Ми проговорили з нею тоді, напевно, години зо три. Я їй розповідала про те, як проводиться аналіз ДНК, пояснювала, що в нас немає інтересу нав'язати ідентифікацію, тому що справа від цього не закриється. Вона буде у провадженні, поки не буде встановлено винного у вбивстві і справу не передадуть до суду. І що у неї є право вибору – приймати ці результати чи ні. Але свідоцтво про смерть може оформити тільки близький родич. В даному випадку – вона", - розповідає Жатовецька про ідентифікацію останків Туркова.

Сама слідчий не може розкривати подробиці справи, оскільки обмежена таємницею слідства.

"Нам вдалося з'ясувати, що під час дебальцевських подій Турков був або поранений в ногу, або зі зламаною ногою залишився. Представники Нацгвардії відійшли, а його взяли в полон... я думаю, що 12 лютого він і загинув. Тому що вже наступного дня його тіло привезли в донецький морг", - розповідає Котелецький. Як стало відомо "Апострофу" з інших джерел, на голові нацгвардійця були виявлені кульові поранення, що може свідчити про те, що його добили.

Втім, і це ще не все. За деякими даними, у Туркова була проломлена грудна клітка, що може свідчити про те, що "Партизана" перед смертю катували. Можливо, через те, що прийняли його за снайпера (через снайперську гвинтівку, яка випадково була записана на Туркова за день до виїзду в зону АТО). Тим більше, що, за словами "Афона", "Партизан", збираючись на останнє у своєму житті завдання, для чогось взяв з собою всі документи...

Випробування на міцність: як поховати героя

Про те, що ДНК-експертиза довела, що привезене шукачами з Донецька тіло належить її чоловікові Ігорю, Надія Туркова дізналася від слідчого в понеділок, 23 вересня. Але вона й не здогадувалася, що найбільше випробування у неї ще попереду. І що у неї спробують відібрати право поховати чоловіка так, як вона хоче.

Уже після ідентифікації Надії зателефонували зі столиці і запевнили, що НГУ візьме на себе всі витрати з поховання Ігоря Туркова. І що все буде зроблено в точній відповідності до побажань удови. Був призначений і день похорону: 7 жовтня. Саме на цій даті зійшлися Надія і її співрозмовники з Нацгвардії.

А через день Надії зателефонували. "Я не буду називати прізвищ, скажу тільки, що телефонував один волонтер від імені Нацгвардії. Почав мені говорити, мовляв, ви ж розумієте, що 7 число – це субота. А в суботу Нацгвардія вихідна. І обладміністрація вихідна. І до вас ніхто не прийде. Ви ж хочете, щоб його з почестями поховали, а нікого не буде. Максимум надішлють з військкомату якихось хлопчаків, вони постоять біля труни і все... а я сиділа, слухала все це, і навіть не відразу врубилась, що мені кажуть. А у слухавці тим часом продовжували говорити про те, що 6 жовтня будуть ховати якогось МНСника, і я повинна перенести похорон із 7-го на 6-е, щоб Ігоря і цього МНСника поховали разом. Я кажу: я не розумію – чому? Я 2 роки і 7 місяців чекала свого чоловіка, і я не можу його гідно поховати?! Наші родичі з Білорусі вже взяли квитки і приїдуть 7-го – я що їм повинна сказати? Здавайте квитки, тому що ми перенесли похорон, або що?! Я нічого не маю проти цього МНСника, але у нього є свої родичі, нехай ховають, як вони хочуть, а я хочу поховати так, як я хочу! У відповідь мені сказали, що в такому випадку взагалі нічого не буде. І це мене вже роздраконило не на жарт. Тому що мій чоловік – герой. Він за Україну загинув. І він гідний, щоб його поховали по-людськи", - каже Надія.

Через якийсь час Надії знову зателефонували. Цього разу вже з Нацгвардії. Повідомили, що похорон переносити не потрібно, він відбудеться 7 жовтня, як і було заплановано. Ось тільки разом з Турковим ховатимуть і загиблого співробітника МНС. І ніхто не взяв до уваги сльози і прохання удови.

На довершення до всього, Надії ще й відмовили у проханні організувати прощання з чоловіком у місті. Сказали, що у місті немає місця.

"Мало того, що й так переживаємо, так ще з усіх сторін такий тиск, що просто слів немає!.. Зрештою я заручилася підтримкою одного пастора, волонтера, який з адміністрацією якось пов'язаний – і ми почали разом воювати. А ще я зателефонувала генералу НГУ у Київ. Він спочатку мені казав, що не може нічого зробити, що це наші місцеві чиновники вирішують. Сказав мені одну дуже неприємну річ, яка мене взагалі добила, чесно кажучи... І тільки коли я розридалася в трубку, пообіцяв вирішити питання. І, як я розумію, вирішив. Тому що наступного дня мені зателефонував вже наш місцевий полковник, Макаренко, і каже: ви більше нікуди не телефонуйте. А якщо виникатимуть якісь питання, будемо вирішувати їх на місці", - розповідає Туркова.

Тепер Надія сповнена рішучості організувати для чоловіка найкращий похорон: "Мене тоді довели до такого стану, що я постійно ридала. А потім вибухнула. Висловила все. Врешті-решт, кажу, мій чоловік за Україну поклав життя, не за себе. І я просто так тепер не залишу жодного питання. Все, що належить – всього домагатимуся. Не для себе, для нього. І доб'юся, чого б мені це не вартувало. Навіть якщо мені буде дуже погано, навіть якщо всі повстануть проти мене. Але я зроблю для свого чоловіка гідний похорон. Адже останнє, що я можу для цього зробити – це ось це, розумієте? Тепер я все записала. По пунктах. І буду вибивати все. Хоча мені не хочеться ось так от робити. Мені хочеться спокійно жити, розумієте?"

Але найбільше жінка боїться, що численні "доброзичливці" виявляться праві, і попрощатися з людиною, що віддала життя за Україну, прийдуть лише близькі.

"Я дуже переживаю. Не знаю, як все буде. Чи прийдуть люди. Адже мені говорили: "Ну, ось що ти робиш? Навіщо це на площі? Ти думаєш, що хтось прийде? Краще б десь тихенько, для своїх тільки... А я відповідаю: слухайте, та навіть якщо тільки одна наша сім'я прийде, і слава Богу! Ми скажемо добрі слова. А я буду в усі мікрофони кричати, щоб всі чули, який у мене був чоловік!".

Прощання з Ігорем Турковим відбудеться 7 жовтня об 11.00 біля Дніпропетровського академічного театру опери та балету (проспект Дмитра Яворницького, 72-А).