RU  UA  EN

Вівторок, 23 липня
НБУ:USD
  • НБУ:USD
  • НБУ:EUR
25.60
Суспільство

Читайте нас у Telegram-каналі

Цькування в школах: як не стати жертвою і що робити батькам

В Україні близько чверті школярів стають жертвами нападів

Близько чверті дітей в українських школах, згідно зі статистикою, в минулому році ставали жертвами булінгу, тобто цькувань з боку інших учнів. Наразі в Україні розпочався новий навчальний рік, а значить – батькам треба озброїтися знаннями з цієї проблеми. Про те, хто може стати жертвою образ у школі та як поводитися батькам в таких ситуаціях, в інтерв'ю "Апострофу" розповів заступник директора Українського інституту досліджень екстремізму БОГДАН ПЕТРЕНКО.

- Про цькування в українських школах почали активно говорити не так давно. Наскільки поширеною ця проблема є в Україні й чому важливо залишати її на порядку денному?

- Власне проблема є і була поширена. Поняття булінгу існувало в суспільстві ще в той час, коли суспільства як такого не було, а люди скупчувалися у зграї, це було пов’язано з формуванням певної ієрархії в структурі. Ієрархія може бути офіційною, а може – неофіційною, коли один з членів групи є альфа-самцем чи самкою й фактично здійснює керування всіма процесами неформально.

Що стосується України, то, як на мене, по-перше, актуалізуються природні причини, а по-друге, впливає перехід від колективної до індивідуальної свідомості, який відбувається 25-30 років. Колектив тиснув на людину, якщо вона якось вирізнялась, і це фактично теж було цькуванням. На сьогодні маємо іншу крайність – індивідуалізм, який переріс у меркантильність, коли реальні цінності заміщуються фінансовими. Якщо ми, наприклад, говоримо про батьків, то вони більшою мірою орієнтуються на те, щоб забезпечити дітей фінансово, дати гроші, а не прищепити певні цінності. Спілкування між батьками й дітьми фактично не відбувається.

Діти ростуть у своєму колективі й на вулиці, тобто соціальні норми не передаються так, як це відбувалося раніше. Ще один важливий фактор – війна на сході. Вона призвела до того, що в ЗМІ побільшало зображень насилля. Мова не лише про військові дії, а й загострення ситуації загалом. Ми маємо розуміти, що чотири роки, які минули з 2014-го до сьогодні, для багатьох дітей, які були помічені за цькуванням, були чи не єдиними роками, які вони пам’ятають. Відповідно, вони вважають, що це насилля є нормою, а не відхиленням, як вважаємо, ми, дорослі.

- Є статистика, скільки дітей стикаються, є або були жертвами цькувань?

- Статистику надає ЮНІСЕФ. За даними опитування 2017 року, 67% дітей за останні три місяці зіштовхнулися з цькуванням у школі, з них 24% ставали жертвами цькування. Є інші дані, які говорять, що 8 із 10 дітей за весь термін навчання зіштовхуються з цькуванням, тобто вони можуть бути свідками, жертвами, булерами. А 8% дітей стають постійними жертвами цькування. Тобто це діти, які на себе беруть не лише фізичне чи психологічне насилля, а які формують для себе поведінку жертви. Тобто переходячи в наступні колективи, вони все рівно несуть цю поведінку й залишаються жертвами.

- Цькування може бути різним: може йтися про словесні перепалки, а може – про фізичне насильство. Про які рівні йдеться?

- У класі є ієрархія. Якщо ми говоримо про молодшу школу, то там переважно застосовується фізичне насилля, тому що діти ще не виросли – вони не сприймають соціальні норми й психологічне насилля. Причому в менших класах немає офіційної жертви. З часом соціальні норми змінюються – змінюється роль булера й жертви.

Проблема статистики полягає в тому, що коли проводилося це опитування, багато дітей не знали, що таке цькування взагалі.

Богдан Петренко в студії Апостроф TV Фото: Олександр Гончаров / Апостроф

- Тобто проблема є, але про неї не знають.

- Коли Всесвітня організація охорони здоров’я проводила дослідження з кібербулінгу, то виявилося, що його жертвами стають 4-5% дітей, здавалося б, не дуже багато. Але після курсу медіаосвіти, який викладається в школах факультативно, кількість тих, хто заявив про кібербулінг, зросла на 11-12%. Діти просто не розуміли, що відбувається і що до них застосовується психологічне насильство.

- Хто може стати жертвою цькувань?

- Існує упередження, що жертвою можна стати через якісь обставини – інвалідність, колір волосся, поведінку тощо. Насправді жертвою стає дитина, яка вже несе цей комплекс. Як показують дослідження, 40% тих, кого цькували в школі, зазнавали насилля вдома. Але причиною може бути не лише це. Дитина приходить до школи з певними комплексами, цінностями, моделлю поведінки. Мати чи батько можуть здійснювати гіперопіку, тобто вирішувати все замість дитини. Тож коли вона зіштовхується з необхідністю захищати свої права, а батьків немає, то вона не знає, як це робити. І ця дитина може перетворитися на жертву.

Авторитарний стиль виховання в сім’ях призводить до того, що діти стають "споживачами", тобто вони не втручаються, підтримують булера, засуджують жертву і нікому не розповідають цю ситуацію. А можуть і самі стати жертвою.

Якщо ми говоримо про те, хто може стати жертвою, то колір волосся, поведінка – це лише привід. На перших етапах більшість дітей, особливо ті, які намагаються лідирувати, перевіряють решту на предмет комплексів та вразливості. Якщо дитина піддається, то, звичайно, її починають цькувати. Я пам’ятаю випадок, коли хлопець був дуже низьким, але його не чіпали, бо він займався спортом і міг за себе постояти. Були зворотні випадки, коли цькували високих хлопців, які психологічно не були готові за себе постояти.

На превеликий жаль, інколи самі вчителі призводять до того, що дітей цькують. Фактично вони часто закривають на це очі. Наприклад, якщо вихователі в дитячих садках кажуть всім кричати на дитину "Ганьба!", коли вона щось зробила, то тим самим формують поведінку булерів і жертв.

Є ще одна ознака, за якою можливе цькування – улюбленці вчителів. Тут все залежить від авторитету: якщо педагог авторитетний, то улюбленець може стати булером. Якщо ж вчитель не має авторитету, то будуть цькувати не лише вчителя, але і його улюбленця.

Інколи вчителі навіть використовують ієрархію в класі, щоб контролювати ситуацію, але найчастіше вони просто не знають, що з цим робити, й закривають очі.

- Як пояснити той факт, що адміністрації шкіл заперечують факти булінгу, причому навіть доведені?

- Найчастіше є таке поняття, як авторитет школи. У нас він чомусь будується не на принципі досягнення випускників, а на результатах ЗНО. Школи готують не до життя, а до іспитів. Сьогодні, під тиском радянських тенденцій, коли будь-які відхилення сприймалися як втрата авторитету школи, як ризик позбутися заможних батьків-спонсорів чи інших джерел фінансування, школи, як правило, стежать за своєю репутацією.

Батьки теж не розуміють, що проблема не в тому, де офіційно є чи немає проблеми цькування. Я б, наприклад, віддав дитину туди, де визнають наявність такої проблеми, бо в такому разі школа буде з нею боротися. Якщо ж заклад не визнає, що там є цькування, то коли ваша дитина зіштовхнеться із ним, адміністрація буде вигороджувати сама себе.

Фото: unicef.org
1 / 1
Фото: unicef.org
1 / 1
Фото: unicef.org
1 / 1
Фото: unicef.org
1 / 1
Фото: unicef.org
1 / 1

Читайте також: Нова школа за батьківський рахунок: як українцям не платити двічі

- Які поради ви дали би батькам, які віддають дітей у перший клас? Чи можливо вберегтися від цькування в принципі?

- Давайте будемо виходити з того, що подолати булінг – це як подолати насилля в суспільстві. Тобто ми до цього прагнемо, але фактично це неможливо. Перед тим, як віддати дитину до школи, батьки повинні звернули увагу на спілкування між собою, бо дитина копіюватиме їхні моделі поведінки – крики, покарання, бойкот тощо.

- Які наслідки цькування в школі має для решти життя усіх учасників?

- Якщо не помиляюся, у англійців було дослідження про те, ким виросли жертви насилля. Вони були менш соціальними, мали порушення комунікативних функцій, не могли налагодити контакт зі світом, бо були в ізоляції. Вони звиклися зі статусом жертви й житимуть з ним і далі. Їм дуже складно побудувати відносини не лише з людьми загалом, а й створити власні сім’ї, важко побудувати кар’єру, крім того, ці діти просто менше заробляють. Я говорю про більшість випадків, тому що є крайнощі, коли діти-жертви беруть зброю. Вони можуть застосовувати насилля не тільки до інших, а і до себе, тобто наносити порізи, вчиняти самогубства.

Що стосується свідків, то вони перетворюються на людей, нездатних до активної позиції. Тобто в школі вони зрозуміли, що коли займуть активну позицію, захищатимуть дитину, щодо якої здійснюється насилля, то й самі можуть отримати на горіхи. В дорослому житті ці діти стають певною мірою неактивні.

- Боязкі?

- По-перше, боязкі, а по-друге, займають позицію "моя хата скраю". Якщо проводити політичні паралелі, то те, що відбувалося на Донбасі з пасивним прийняттям громадянами змін усіх подій, і є позиція свідків цькування в школі.

- Як щодо булерів?

- В Україні немає довготривалих досліджень на цю тему, тому що ми почали займатися нею зовсім недавно. В США говорять про те, що близько 60% булерів до 25 років мають проблеми із законодавством. Вони, як і жертви, мають проблеми з комунікацією, кар’єрою. Також треба відзначити, що і на Заході, і в нас існує певна підтримка булерів рештою дітей. Ми повинні якось зламати цю тенденцію.

- Настільки ефективно давати здачу?

- Я гадаю, що здачу давати потрібно. Питання тому, яку здачу треба давати? Фізичну?

- Наприклад, на початку середньої школи з мене почали сміятися через фізичну ваду – я кульгаю. Це було дуже образливо. Я фізично не змогла би відлупцювати того хлопця, тому насипала йому у дорогий портфель крейди і ще й розмалювала на додачу. Після цього не було ніяких знущань. Можливо, не правильно було так робити?

- Ви внутрішньо усвідомили проблему жертви цькування, яка не може дати здачі. Як правило, коли у нас говорять про відсіч, то йдеться про те, щоб побити свого кривдника. Психологи говорять про те, що жертви мають навчитися будувати кордони і давати здачі – це дійсно побудова кордону. Давати здачу потрібно і психологічно. Діти, які цькують і не відчувають того, що їм протистоять, робитимуть це й далі, тому що булери фактично мають не менші психологічні проблеми, ніж жертви, а можливо, і більші. Тобто давати здачу потрібно.

- Де межі цієї здачі?

- Робити це треба в межах колективу. Якщо відбувається зовнішнє втручання, тобто приходять батьки, то це закінчується погано. Проблема в тому, що у нас до булерів намагаються застосувати каральну систему, але вони – не злочинці. За великим рахунком це діти, яких не навчили діяти по-іншому. Тож коли відбувається втручання ззовні, вони починають захищатися. Можливо, потім до жертви не застосовуватимуть прямого насилля, але ніхто ж не забороняє використовувати опосередковане.

- Як поводитися батькам, коли вони дізнаються, що їхню дитину цькують? Чого не можна робити?

- Лише кожен четвертий може розказати про цю проблему батькам. Насамперед їм треба заспокоїтися – якщо дитина побачить емоційний вибух, то наступного разу вона може нічого не розповісти. Після цього батькам варто пояснити дитині, що в цій ситуації немає її провини – вона є жертвою обставин і не повинна займатися самобичуванням. Є проблема, і батьки повинні зробити все, щоб проблему вирішити.

Наступний етап – дитина має якомога більше розповісти про ситуацію. Потім треба поговорити з вчителем та іншими батьками, щоб скласти загальну картину. Ви для себе маєте з’ясувати, що й де стоїть. Після цього необхідно переговорити з вчителем, аби він провів виховну роботу в класі. Усе залежить від ступеню важкості, адже коли ми говоримо про системне психологічне насилля, то це вирішується через адміністрацію школи. Вчитель проводить заходи, спілкується з батьками тієї стороні.

Фото: minjust.gov.ua
1 / 1
Фото: minjust.gov.ua
1 / 1

- А якщо вчителі захищають честь школи чи звинувачують жертву?

- Звертайтесь до адміністрації школи, району. Треба йти по верхах, в будь-якому разі хтось десь зреагує й надасть допомогу. Тим часом дитину-жертву можна віддати на різні гуртки, вона може потрапити в інші соціальні групи й зрозуміти, що жертвою бути не обов’язково.

- Чи треба переводити дитину в іншу школу?

- Є сенс це робити, якщо перед цим провести з нею психологічну роботу, аби вона не переносила роль жертви в інший колектив.

- У дорослому житті якось треба допомагати цим людям?

- В дорослому житті вони продовжуватимуть виконувати соціальні ролі з дитинства, зі школи. Коли дитина переходить в студентський колектив, то несе на собі накопичений тягар минулого. Бажано, звичайно, аби вона звернулася до психолога, щоб він допоміг навчитися будувати кордони й захищати себе.

Те ж саме стосується і тих, хто цькував – вони намагатимуться продовжити це робити. Найбільша загроза для булерів – опинитися внизу соціальних щаблів у новому колективі, помінятися ролями з жертвою.

- У Верховній Раді запропонували штрафувати за булінг, кошти за насильство стягуватимуть не тільки з кривдників або батьків дітей, які ображають інших – заплатити доведеться й вчителям, які приховуватимуть такі факти. Наскільки це допоможе вирішити проблему?

- Добре, що законопроект внесений. Навіть якщо його не ухвалять, інформаційний резонанс допоможе і батькам, і вчителям зрозуміти, що таке булінг, тому що два роки тому відсотків 60 дорослих людей просто не розуміли, що це таке. Я б поділив законопроект на дві частини: перша – каральна, зміни до Адміністративного кодексу, а друга – зміни до освітянських законів. Вони стосуються побудови системи захисту від булінгу всередині школи.

Якщо цей закон ухвалять, діти будуть розуміти, хто займається проблемою, і це добре. Так само позитивно те, що залучать батьків, а Міністерство освіти має давати інструкції. Питання лише в тому, якими вони будуть, бо ми не бачимо, як реально будуть протистояти булінгу. Що стосується каральної системи, то, як на мене, застосування виключно каральних методів є загальною характеристикою українського суспільства. Найголовніша проблема тут не в тому, щоб батьки платили за невиконання батьківських обов’язків не 51 гривню, а, умовно, 1051, а в тому, щоб притягувати їх до відповідальності. Саме це несе психологічний тиск і примушує батьків займатися своїми дітьми. Крім того, як на мене, ми маємо застосовувати не лише покарання, а й переосвіту, тобто батьки мають проходити курси, на яких їм роз’яснюватимуть якісь нехай навіть елементарні речі. Якщо принаймні 20% щось зрозуміють, це все буде певною перемогою.

- А як щодо переосвіти вчителів?

- Думаю, початок відбувся – це інформаційна кампанія, яка відбувається, про розуміння булінгу. Уже з осені вноситимуть зміни в систему безпечної школи, в тому числі щодо булінгу. Що стосується безпосередньо навчання вчителів, то, звичайно, нам потрібні програми перенавчання, особливо тих, які мають великий досвід роботи, тому що вони навчалися за іншою системою. Бажано залучати фахівців з інших країн, щоб вони ділилися досвідом профілактики й протистояння булінгу.

Богдан Петренко в студії Апостроф TV Фото: Олександр Гончаров / Апостроф

- Що назагал каже міжнародний досвід у цьому питанні?

- Якщо ми говоримо про досвід Канади, то там на законодавчому рівні існує поняття булінгу, тобто є законодавче регулювання. Також застосовують метод чергування старшокласників, проводять роботу з батьками. Відбувається такий собі аналог наших батьківських зборів, де діти розігрують сценки про те, що таке цькування. В Канаді існує таке поняття, як відповідальність за недонесення про булінг. Але цей досвід нам дуже важко перейняти, бо в нас існує негласний і дуже близький до кримінальних понять "кодекс честі", коли не можна "стукати", навіть коли хтось чинить аморально.

У Великій Британії є міністерські вказівки щодо протидії цькуванню, а в школі є візуалізовані схеми, хто за що відповідальний. Дітям пояснюють, до кого можна звернутися у випадку цькування. Ще є досвід скандинавських країн, де існує чітка градація відповідальності: в школі існують правила, і якщо діти їх порушують, то до них застосовуються санкції, незалежно від того, чия це дитина.

Щодо вчителів, то система сприяє тому, щоб діти могли їм розповісти про якісь негаразди. До речі, в Казахстані запроваджено метод старійшин – випадки цькування розглядає аналог нашого батьківського комітету.

- Чи можна сказати, що система й загалом культура спілкування такі, що вирішити проблему дуже важко?

- Взагалі, так. Для того, щоб змінити культуру, ми повинні займатися дітьми змалечку. Якщо ми зараз нарешті робимо це, то, можливо, років за 30 у нас відбудуться зміни в культурі, які призведуть до якісних змін і в системі управління, і в системі економіки, і в соціальному захисті України.

Новости партнеров

Загрузка...

Читайте також

Покоління Z: як знайти підхід до сучасних дітей

Психолог Андрій Трутенко розповів про виховання дітей покоління Z і допомогу дитині в самореалізації

Випускники вузів в Україні опиняються в мінусі, але є інший варіант - експерт з освіти

Експерт з питань освіти Єгор Стадний про популярні спеціальності у ВНЗ і проблеми навчання в школах

Новости партнеров

Загрузка...