У пошуках тіл загиблих на Донбасі почуття атрофуються, але іноді сльози не зупинити - глава місії "Чорний тюльпан"

Глава правління ВГО "Союз "Народна пам'ять", керівник пошукової місії "Чорний тюльпан" ЯРОСЛАВ ЖИЛКІН розповів "Апострофу", хто фінансує "Чорний тюльпан", що стало причиною конфлікту з Міноборони і чому в прифронтовій зоні хочуть зачистити всіх волонтерів.

Першу частину інтерв'ю читайте тут: Сьогодні ми допомагаємо знайти зниклих безвісти в АТО, а завтра нас можуть посадити - глава місії "Чорний тюльпан"

- Для будь-якої справи, у тому числі хорошої, потрібні гроші. Вас якось фінансувало Міноборони?

- На жаль, ні. У 2014 році, коли нас попросили про допомогу, які гроші у Міноборони? Нас забезпечили костюмами хімзахисту, оскільки доводилося працювати з напіврозкладеними тілами. Можете собі уявити, що це таке, коли пірнаєш в яму, де два-три тижні лежать п'ять тіл. Бувало, що виділяли транспорт - якісь "газельки", які доводилося постійно ремонтувати. Питання фінансового забезпечення ми вирішували самостійно. Сім-десять людей треба було поселити, нагодувати, транспортувати. До 2016 року люди з'їжджалися з усієї країни і працювали вахтовим методом. Потрібно було купувати все - від рукавичок до лопат.

- І хто спонсорує це все?

- Я - підприємець, і до 2014 року витрачав частину доходу на пошукову діяльність. У той час основна частина витрат лягала на мою кишеню. Але гроші почали закінчуватися катастрофічно швидко. Я просив у заступника міністра оборони допомоги: ми прикинули, що в рік на ці заходи потрібно півтора-два мільйони гривень. Для держави в цілому - це мізерна стаття витрат. Не може держава залежати від мого бажання чи небажання займатися цією справою!

- Вдалося знайти гроші?

- Ні. Просити грошей, виявляється, я не вмію. Під час Дебальцевого у нас були сімейні конфлікти, тому що я тягнув гроші, відкладені на чорний день, дійшло до того, що годинник через ломбард продав.

А пізніше кошти з'явилися?

- З'явилися. Як ми потім із подивом дізналися, у 2016 році вони вже були передбачені. І підприємство, яке займалося імпортом і продажем лакофарбових виробів, перемогло в конкурсі і отримало трохи більше мільйона гривень, які якось освоїли. Не знаю, яке відношення це підприємство має до пошуку й ексгумації тіл. До вересня 2016 року ми виконували всю цю роботу.

- Які у вас зараз стосунки з Міноборони?

- Украй зіпсовані. У 2016 році ми написали їм офіційний лист про те, що у нас є база, тому просимо прояснити нашу подальшу долю. Через 30 днів ми отримали відповідь, мовляв, дякуємо, але більше ми ваших послуг не потребуємо - у нас вже є гроші і створений пошуковий відділ. Так з нами попрощалися.

- А чим займається цей пошуковий відділ?

- Важко сказати. Час від часу вони хваляться чимось. Ми вирішили продовжувати роботу. Звичайно, ми не перетинали лінію розмежування. Є багато місць, де в 2014 році була війна, і ми переключилися на них: фіксація незаконних поховань, обстеження місця боїв і так далі. Якось ми знайшли цивільного, який пропав безвісти під час перетину блокпоста. Ми передали всі документи Нацполіції і чекали узгодження, коли виїхати на місце. Через два тижні місцеві доповіли: на місце, де ви шукали, приїхали з Цивільно-військового співробітництва. Їм передали результати наших пошукових робіт, де чітко була описана локація, що і де знайшли. Уже з нашими документами вони приїхали з поліцією, нібито зробили "велику роботу", знайшли те поховання, яке ми вже раніше знаходили... і звичайно, записали це у свій актив. Комічна ситуація. Чим вони насправді займаються, я не знаю. Знаю тільки одне: на ту територію їх не пускають.

- А вас пускають?

- Мало, щоб мене пускали. Я можу, користуючись старими контактами, домовитися з тією стороною. Але як це буде виглядати тут? Офіційні органи говорять, що не можуть нам нічого погоджувати, бо цим займається Цивільно-військове співробітництво.

- Тобто, якщо ви поїдете на окуповану територію, то отримаєте по шапці від Міноборони?

- Ми не те що по шапці отримаємо, просто нас затримають і будуть довго допитувати, з якою метою ми туди їздили, або того гірше - оголосять якимись шпигунами. Мені це точно не потрібно. Якщо наш досвід і можливості не потрібні державі, то чому я повинен стукати в зачинені двері? Якщо комусь знадобляться наш досвід і зв'язки, ми готові конструктивно співпрацювати.

- Виходить, з тією стороною ви востаннє контактували ще до конфлікту з Міноборони?

- Це був серпень 2016 року.

- Якою була співпраця з ними?

- Ми стикалася з величезною кількістю і курйозних, і трагічних епізодів. Іноді з того боку приймали жорстко, іноді - байдуже або з недовірою. Але ми потихеньку примелькалися, нас почали впізнавати і навіть особливо не оглядали. Спочатку багато хто не вірив, що ми - не переодягнені військовослужбовці і не шпигуни.

Коли до нас вперше посадили озброєного "оплотовца", між нами була напруженість. У розмовах ми намагалися не те щоб налаштувати їх до себе, адже відчували, що вони думають про нас, як про шпигунів. Жити хочеться, а людські відносини, знаєте, підвищують шанси на виживання. Так що ми при них намагалися всіляко розповідати про свої пошукові заходи стосовно Другої світової, з археології, історії і так далі. Щоб трошки їх розслабити, ми давали зрозуміти, що специфіка наших знань у пошуковій роботі дуже глибока. Крім того, ми не відмовлялися забирати мертвих цивільних. Не можу сказати, що у нас були якісь особливі відносини, але ми виховали у них почуття поваги. Ми також виховували у місцевих почуття поваги до мертвих, адже з ними не воюють. Агресія була, але з часом ми бачили, що відношення і до нас, і до загиблих стає гуманнішим.

- На тій території, яка доступна вам для обстеження на даний момент, ще багато роботи?

- Так, думаю, там не один десяток є. Але нам все складніше і складніше, тому що зараз бюрократична машина закручує гайки. За новим законодавством навіть опитувати місцевих жителів і збирати відомості про загиблих можна тільки з дозволу комісії, яку ще не створили. За нашим статутом, який затвердив Мін'юст, ми займаємося пошуком безвісти зниклих. До ексгумації ми не ліземо, бо розуміємо - це зона відповідальності слідчих органів. А пошук - це може бути і опитування місцевих жителів, виїзд на територію і візуальне обстеження. А якщо я хочу копати, то це вже спеціальний дозвіл потрібен. А ось в новому законі написано, що кудись приїхати і запитати якусь бабусю, чи не бачила вона чогось, мені вже не дозволено. Можна тільки спеціальним органам, спеціальному відділу чи за спеціальним дозволом.

Наші хлопці виконували небезпечну роботу, попадали на мінні поля, під обстріли на нейтральній території, але ми не скаржимося. Хоча один 30-річний хлопець отримав інфаркт, кілька людей пару років із запою не могли вийти. Стільки років виконуючи складну роботу, ми, після зміни закону про статус учасника бойових дій, з отриманим від військових комплектом документів, не можемо на цей статус претендувати.

- Як і кому ви доводите свою присутність і роботу в попередні роки?

- Ми подаємо в суди ті документи, які у нас є і яких достатньо, щоб суд визнав сам факт залучення нас до цього процесу. З другої спроби у мене вийшло довести, що був причетний до тих подій. Потім ми зіткнулися з чимось комічним... Суд викликає як відповідача представника Міноборони. У відповідь на наші розповіді, довідки, відрядження він говорить, що треба ще з'ясувати, чим ми там займалися. Мовляв, спасибі, звичайно, за виконану роботу, але ми вас туди не посилали, і на наш погляд, ви не маєте права на цей статус. Навіть не знаю, як це прокоментувати, особливо те, чим ми там займалися.

- До вашого активіста в Слов'янську прийшли з обшуком. Що йому інкримінують і чи є це частиною непорозумінь з держорганами?

- Раніше ми працювали позмінно - по сім днів, так що у нас була база. Але ми знизили темп після того, як перестали їздити на ту сторону. Ми перейшли на режим чергової групи, яка працює в Слов'янську. Там у нас є командир підрозділу Олексій Юков, який давно займається пошуками, зокрема по Другій світовій війні, військові також його просили про допомогу, коли в 2014 році збили вертоліт - він повзав під обстрілами і збирав останки екіпажу. За останні три роки він виконав велику роботу, і у нього завжди були нормальні стосунки з місцевою поліцією.

Але тут збіглося все: прийняли закон, Цивільно-військове співробітництво почало закручувати гайки волонтерам. Плюс до всього, у неофіційних бесідах поліцейські почали нам говорити про те, що ми більше цим займатися не повинні, на нас тисне Цивільно-військове співробітництво. Але ви ж інше відомство, і ми вам допомагаємо! І тут через кілька днів загадковим чином відбувається обшук у нашої людини. Ми звернулися, куди могли, але в неофіційних бесідах нам кажуть: причина того, що відбувається - зачистка всіх волонтерів у прифронтовій зоні. Із якою метою? Не знаю. Я розумію, що все має бути підзвітно, але не таким же методом.

- Що взагалі спонукало вас 10 років тому зайнятися пошуком зниклих безвісти?

- Вперше я випадково потрапив на пошукові роботи - напросився в експедицію. І коли відрив свій перший казанок, то почав думати про те, де його власник? Він щось із нього їв, але чому він його кинув? Куди поділася ця людина? Щось всередині переключилася, і ця тема почала мене затягувати. Так я почав їздити в експедиції, це стало не те що хобі, а частиною життя. Я витратив на це понад десять років життя, величезну кількість ресурсів, та й результати є: тисячі солдат кількох армій двох світових воєн, жертви політичних репресій... Кожна людина думає про те, що залишиться після неї. Можна поставити собі пам'ятник, а можна зробити щось, що залишиться в історії. Не можна передати ті відчуття, які відчуваєш, коли знаходиш родичів безвісти зниклого солдата.

Але насправді це дуже важко. Та й одна справа, коли працюєш з останками, яким вже не один десяток років, і це більше - археологія, ти можеш все робити неспішно, відволіктися, якщо захочеш. А якось на Донбасі ми знайшли масове поховання недалеко від Новокатеринівки і Осикового: у невеликій ямі більше десятка тіл були просто присипані землею. Тобі треба працювати в цьому місиві, а сморід стоїть неможливий. Навіть зосередитися складно, а тобі треба ще усвідомлено все це описувати!

- Ви знаходили солдатів, загиблих у різні роки і в різних боях. Який ви для себе зробили висновок після всіх років такої роботи?

- Війни починають політики, а розгрібають прості люди.

Я пам'ятаю, як ми описували речі загиблого бійця під час Дебальцевого. Розумієте, ми не плачемо над трупами, нам їх уже не шкода. Це професійна деформація, як у хірургів, наприклад. І ось ми описуємо знайдені при бійцеві речі - посвідчення водія, кредитка, паспорт. Відкриваю паспорт, а звідти випадають закладочки - два синьо-жовтих сердечка. Перевертаю і читаю: "Татусю, любий, ми тебе дуже чекаємо". Двоє діток написали, що вони люблять цю людину і чекають його живим... У цей момент у мене навернулися сльози, бо я розумію, що тато цих діточок у моїй вантажівці лежить. Убитий. Мені настільки шкода стало, що вперше тоді заплакав.