Сьогодні ми допомагаємо знайти зниклих безвісти в АТО, а завтра нас можуть посадити - глава місії "Чорний тюльпан"

Про труднощі, яких зазнають добровольці з пошукової місії "Чорний тюльпан", розшукуючи тіла загиблих під час бойових дій, про співпрацю з владою і головні ризики для волонтерів розповів "Апострофу" голова правління ВГО "Союз "Народна пам'ять", керівник пошукової місії "Чорний тюльпан" ЯРОСЛАВ ЖИЛКІН.

- Де саме ви зараз шукаєте загиблих, і яка була остання знахідка?

- Наші хлопці продовжують займатися пошуком на території, прилеглій до лінії розмежування, підконтрольній українській владі. Ми проводимо пошуки там, де відбувалися бої навесні-влітку 2014 року. Місцевість не обстежена, а з огляду на те, що статистика говорить про сотні зниклих безвісти, в тому числі і цивільних, то робота у нас є. Ми збираємо інформацію, і час від часу отримуємо її. Наше завдання - виїхати на місце, провести попередні пошукові роботи, і в разі підтвердження інформації - ми далі співпрацюємо з поліцією.

- Вважається, що війна не закінчується, поки не буде похований останній солдат. Як ви допомагаєте в цьому?

- Це заяложена фраза, яку неможливо втілити в життя. У жодній війні ніколи не вдасться знайти останні останки і перепоховати по-людськи. Наше завдання - зібрати відомості і весь пласт інформації, який можна зафіксувати на місці. Зараз ми працюємо на нашій території, де діє законодавство України, це означає, що цивільні особи не мають права займатися судово-медичними заходами. Зокрема, ексгумація та дослідження місця події - це зона відповідальності поліції. Тому ми в якості добровольців - підкреслюю - на підконтрольній Україні території проводимо добровільні пошукові роботи. Якщо інформація підтверджується, ми допомагаємо поліції в слідчих діях. А після цього тіло передається на дослідження в морг, де проводиться забір ДНК (якщо це можливо) і зіставлення з наявною базою.

- Яка з цих стадій найважча?

- Найбільш трудомістке завдання - це пошук інформації та безпосередньо місця поховання. Коли немає тіла, то з чим працювати, як проводити пошук? Спочатку потрібно опитати безліч людей - свідків, буває, що військовослужбовці звертаються на гарячу лінію. Таким чином ми знайшли одного нашого військовослужбовця, якого не змогли знайти після обстрілу: у бою загинули восьмеро чоловіків, сімох загиблих евакуювали, а восьмого не могли знайти. Військовослужбовець, який звернувся до нас, розповів, що просто при ньому в цю людину влучив снаряд, і його розірвало на дрібні шматки. Цей свідок не знав, кому передати дану інформацію. Він звернувся до нас, ми виїхали на місце, знайшли фрагменти тіла. Поліція долучила їх до справи, так був запущений процес ідентифікації. Мінус один зниклий безвісти.

- Скількох ви знайшли, якщо говорити про зону АТО?

- Важко сказати, робота комплексна... Під час боїв під Дебальцевим у 2015 році надійшло багато загиблих без документів, ми буквально десятками їх перевозили на мікроавтобусі. А по ходу намагалися скласти хоч якісь до них документи: описували, у чому одягнений, що при ньому було. Згодом час показав, що це дуже важливий пласт роботи.

Були також виїзди на ту територію, де ми опитували місцевих жителів, оглядали місця загибелі наших військовослужбовців, наприклад, де були спалені колони під Іловайськом: обстежили територію, виявляли місця поховань і просто тіла, які на полі лежали. Ми оформляли їх, описували і вивозили на нашу територію, де передавали судово-медичним працівникам.

Всього було ексгумовано і перевезено понад 800 тіл. Ексгумовано і знайдено - близько 340 фрагментів і тіл.

Керівник гуманітарної пошукової місії "Чорний тюльпан" Ярослав Жилкін Фото: Олександр Гончаров / Апостроф

- Чи є можливість порахувати, скільки їх залишається в "сірій зоні" і на непідконтрольній Україні території?

- Тільки імперативними даними. Близько сотні військовослужбовців із нашого боку вважаються зниклими безвісти, або неідентифікованими. Адже під Дніпром є десятки неідентифікованих могил. Процес йде важко, повільно, там багато нестиковок, і тут повинна бути колегіальна робота. Є посмертний і прижиттєвий масив інформації, і ці комплекси потрібно зіставити. Зіставлення по базі ДНК - лише один з методів, крім нього має бути безліч інших.

- Наприклад?

- Був випадок, коли мати втратила сина. Вона здавала ДНК, але тест не підтвердив родинні зв’язки. Згодом з'ясувалося, що вона не була його біологічною матір'ю, вона цю дитину усиновила, і в масштабах свого розуміння ця жінка не знала, навіщо потрібен матеріал для ДНК. Ми пішли іншим шляхом: знайшли біологічну матір, яка відмовилася від цієї дитини (виявилося, що вона жила мало не в сусідньому будинку), умовили її здати ДНК, і ДНК співпав із матеріалом загиблого. А мати, яка його виростила, не могла знайти свого сина три роки. Слідчі не знали такого нюансу, що дитина усиновлена, і просто виписали постанову на забір ДНК і сказали чекати. І це тільки один маленький приклад.

- Тобто подібні пошуки менш ефективно проводяться державою, ніж волонтерами?

- На жаль, так, але ми не можемо в повній мірі брати участь в цьому процесі, оскільки наша участь з самого початку не було ніяк офіційно закріплено. Наприклад, до розряду трагічних курйозів можна віднести ситуацію, яка сталася у вересні 2014 року. Представники Міноборони попросили нас про допомогу. У подальшому було створено відділ військово-цивільного співробітництва, нині очолюваний полковником Ноздрачовим. Я розмовляв із ним особисто, він сказав, що вони домовилися з сепаратистами, але ті сказали, що військових не пустять, а ми, добровольці - герої, тому що погодилися на цю місію. Наше завдання було - знайти і привезти. Завдання було абсолютно розмите, коли ми поїхали туди вперше, то не знали, із чим стикнемося. Нам сказали, що є домовленості: нам дадуть охорону, і нас там ніхто не чіпатиме. Хоча перед Іловайськом начебто теж про все домовилися, тому насправді страшнувато було, але доїхали нормально - нас не розстріляли. Наше завдання було подивитися і розпитати, у нас не було навіть можливості вивезти тіла, описати їх якось. Перша нам попалася Степанівка - там лежало шість тіл. Мабуть, велика міна влучила просто хлопцям під ноги - їх розкидало по шматочках буквально, там - руки, там - ноги. Їх же треба було не переплутати! А ще - зафіксувати, що з ними було, сфотографувати, пронумерувати мішки, розуміти, хто і де. Ніхто не був готовий до такого.

По ходу ми завели пошуковий щоденник, де кожен день все записували. Слідчі органи дали нам бланки, які вони заповнюють при виявленні трупа, але це зовсім не підходило під наші реалії, адже іноді доводилося мало не під танками працювати. Ми фіксували необхідний мінімум: GPS-координати, фотографували речі, виявлені при людині, які допомогли б впізнати її згодом, наприклад, хрестик чи годинник. Далі ми зрозуміли, що фрагментів тіл багато, а мішки всі чорні, тому придумали кодування для мішків. Тобто доводилося на ходу все придумувати - ніхто раніше не стикався з цим - ні ми, ні держава.

- Кому належать ці дані і де вони зібрані?

- Уся інформація з наших пошукових робіт - GPS-дані, схематика місцевості, фотофіксація, скажімо, танка чи БТР, у якого є унікальна шилда - заводський номер, номери зброї - все це в електронній базі даних, але вона не легалізована, її нікому передати. Якби цей масив інформації зібрав судмедексперт, завірив її підписом і печаткою, то це легалізувало б ці дані. Ми - громадські активісти, природно, зібрані нами матеріали не можуть бути долучені до кримінальної справи. Тобто всю цю інформацію ми збирали навіть не знаю, для кого...

Керівник гуманітарної пошукової місії "Чорний тюльпан" Ярослав Жилкін Фото: Олександр Гончаров / Апостроф

- Тобто вона ніде не задіяна?

- Ні.

- А можна просто передати її, подарувати?

- Так я не проти, нам дзвонили окремі слідчі, мовляв, чи є у вас інформація по такому-то тілу. Ми надавали все, що у нас було. Було таке, що прийшла мама загиблого і просила довідку про те, в якому саме місці ми знайшли тіло її сина. Цю довідку вимагали в Міноборони - загиблих товаришів по службі її сина нагородили, а його - ні. Звичайно, ми їй все написали: номер тіла, те, що був знайдений на полі бою, одягнений у військове і так далі. Не знаю, чи допомогло це, але, тим не менш, бувало й таке.

- Чому ви повинні працювати з поліцією в питанні пошуку тіл і збору даних?

- Міноборони не займається ідентифікацією або судово-медичними заходами. Чому ми співпрацюємо з Нацполіцією? Є така стаття - незаконне заволодіння тілами.

- Вам закидають це "незаконне заволодіння тілами"?

- Поки що ні, але, судячи з розвитку ситуації, недалекий той час, коли може статися і це. Де-юре ми вчиняли злочини - ми не маємо права викопувати тіла. Це просто усна домовленість, у нас немає ніякого документа, який дозволить нам проводити такі роботи.

- Але вас попросили в Міноборони, хіба ні?

- А яким документом це підтверджено? Це усна домовленість і не більше того. Немає в природі такого документа з печаткою чиновника, де б говорилося, що вам, хлопці, через форс-мажор ми дозволяємо проводити такі ось роботи. Ми десь в якомусь наказі проходимо, що нас "долучають як сили й засоби", не описуючи, що саме ми виконуємо, сказано - евакуацію. Проводити слідчі дії ми не маємо права. Тоді, у 2014 році, ми розуміли, що через п'ять-десять років хтось може сказати, що формально ми - злочинці. Де-юре я можу сказати - ми злочинці, тому що ми не мали права цим займатися. Але ми розуміли, що матері чекають своїх синів.