Іловайський котел став одним із найбільш трагічних подій за історію війни на Донбасі. В результаті запеклих боїв і віроломного розстрілу українських військових при виході з "зеленого коридору" армією РФ були вбиті, щонайменше, 366 осіб. Ще близько 450 поранених, 300 полонених і 84 зниклих безвісти.
Журналістка "Апострофа" поспілкувалася з добровольцем батальйону "Дніпро-1", учасником боїв за Іловайськ Романом Зіненко, який розповів про те, що відбувалося 6 років тому.
– Романе, як почалася ваша історія війни на Донбасі, якими були ваші мотиви?
– До початку війни я працював у службі охорони найбільшого єврейського центру "Мінора" у місті Дніпро. У квітні 2014 року я звільнився з роботи, і вступив до лав полку "Національного захисту". Він був влаштований з добровольців, які створювали навколо міста блокпости, аби завадити ті тушкам потрапити до Дніпра та не допустити подій, які вже розвивалися у Донецьку та Луганську.
Та через певний час мені подзвонили та запропонували пройти співбесіду до створеного батальйону "Дніпро-1", з яким ми також захищали рідне місто та область. Але згодом завдання для батальйону розширилися, і нас почали залучати до завдань на кордоні з Донецькою областю, зокрема ми займалися перевіркою потягів, що прямували з Донецьку та Луганську. А також забезпечували безпеку в окремих районах Донецької області під час президентських виборів у 2014 році.
В ніч з 12 на 13 червня наш підрозділ по тривозі відрядили до міста Маріуполь, де нам поставили завдання зачистити місто від незаконних збройних формувань. Разом з батальйоном "Азов" деякими частинами Нацгвардії та ЗСУ ми здійснили захоплення та знищення штабу бойовиків у центрі Маріуполя, а надалі займалися виявлення ворожої агентури.
– Як потрапили в Іловайськ?
- В серпні надійшла команда прийняти участь у зачистці одного з невеличких міст в Донецькій області, саме так для нас почався Іловайськ, 17 серпня 2014 року, коли ми о 23:00 вирушили туди з маріупольського аеропорту.
Ми потрапили туди у середині операції, коли стало зрозуміло, що тих сил, які там знаходилися не вистачає для зачистки міста.
– Що там відбувалося?
– Ми двічі намагалися пройти у центр міста, вийти на зустріч нашим побратимам з батальйону "Донбас", які на той момент вже були там, і разом зачистити місто. Але обидві спроби були невдалими, ми зіткнулися з дуже потужним спротивом.
В ніч на 21 серпня ми переночували на околицях Іловайську, і на наступний день нам довелося відійти від тих позицій з технічних причин. І в той же день нам вдалося увійти до центра міста з західного боку. До самого виходу по коридору ми тримали позиції, на День Незалежності штурмували укріплений район бойовиків, і до 29 серпня ми перебували у самому місті.
– Як ви зрозуміли, що ви в оточенні? Як вам повідомили про це?
– Офіційних повідомлень про оточення нам ніхто не надавав, але нам телефонували наші родичі, знайомі, а дехто намагався вийти в інтернет, щоб щось дізнатися із новин. І там повідомлялося про вторгнення з різних сторін, про бої з російськими частинами. І повне усвідомлення прийшло, мабуть, числа 26-го, що ми в оточенні. Але був наказ тримати позиції, і ми вірили, що підтримка буде.
– Тобто вам до останнього не казали, що ситуація досить небезпечна?
– Та ми самі бачили всю небезпеку, але перебуваючи в Іловайську, ми навіть не мали уявлення, що наші побратими, які оточували місто, вже ведуть бої з військовими частинами РФ. Зв'язку з іншими підрозділами у нас тоді не було. І саме це допомагало нам триматися у місті, тому що вони стримували танкові атаки ворожої бронетехніки, які рвалися знищити нас.
28 серпня почалися перемовини, стало тихо, почалися розмови про наш відхід, про коридор. Але про кількість сил, що це за сили, що там відбувається ззовні, ми не знали. Можливо не хотіли розганяти паніку.
– А чи панікували?
– Певні панічні настрої завжди мали місце, але це було поодинокі випадки, коли ще напередодні російського вторгнення були випадки, що окремі представники різних підрозділів, під різними причинами, залишали місто. Відчувалося, що щось відбувається.
Тим паче, за містом наші опорні пункти бачили, як від кордону йдуть наші розбиті частини, вони знищували ворожу артилерію, відходили і повідомляли, що готується вторгнення, що ворог з танками на кордоні. Було відчуття, що халепа скоро станеться, а обіцяної допомоги все не було.
– А коли вже розповіли про коридор, чи було передчуття, що станеться щось жахливе?
– На скільки я пам’ятаю, серед тих бійців, з якими я був, то всі були у піднесеному настрої, всі були готові до бою, тримати позиції. Та був наказ відходити. Шкода було, але наказ є наказ. Але тривожності не було, ми тоді просто і гадки не мали, що таке багатокілометрові ешеловані російські бойові позиції, про них ми не знали.
Вже під час виходу дорогою у два десятки кілометрів нас намагалися знищити на кожному перехресті. Були засідки, вибухи, стрілянина, все навколо горить, і за кожним поворотом стояла ворожа вогнева позиція. І тоді вже стало зрозуміло, що надії на вихід майже немає. Ми автоматично рухалися за наказом командира, і просто намагалися вирватися. Комусь це вдалося, когось узяли в полон. Ми виходили три дні, лише по обіді 31 серпня нам вдалося дійти до першого блокпосту Нацгвардії в селищі Роздольне.
– Які були думки під час виходу?
– З думок була лише одна, що нам потрібно витягати поранених, щоб хватило сил на це, щоб не виявити себе, тому що бій для нас би означав остаточну загибель. Ми постійно намагалися зрозуміти, куди нам рухатися, де наші, тут повна війна, чи це відбувається лише з нами, чи вже по всій території України, де закінчується межа ворожої окупації.
– Що, на вашу думку, все ж допомогло вам вийти з того пекла?
– Я не знаю, тільки за божої ласки, іншого пояснення я не знаходжу. У нас була просто безнадійна ситуація, і ті, хто вижив під час цього коридору, це просто неймовірне везіння.
– Що було після Іловайську?
– Я залишався у складі свого підрозділу, до 2015 року перебував у зоні бойових дій, потім рік пробув у Дніпрі і зрозумів, що потреби в мені на передовій вже немає.
– Як адаптувалися до мирного життя?
– Не знаю, якось два-три тижні було важко, але потім все швидко минається. Спочатку не знімав військову форму, бо вже звик до неї, але звикаєш до цивільного одягу, до звичайного перебігу життя. Змінюється ритм життя, тут зовсім інші завдання: донечку в садочок відвести, йти на роботу, зняти квартиру.
Адаптуватися допомогла сім’я, тут перемикаєшся на зовсім інші проблеми.
– Нещодавно в Офісі Генпрокурора заявили, що єдина причина трагедії в Іловайську – вторгнення російської армії. Але не всі згодні, що лише це призвело до цих жахливих подій. А як ви вважаєте?
– ГПУ, а зараз Офіс Генпрокурора протягом шести років заявляють одне й те саме. Беззаперечно, що РФ є винною у тому, що сталося, її війська вторглися на нашу територію, але цим вже мають займатися міжнародні суди.
Але українські правоохоронні органи мають розслідувати, чому ж ворог так легко увійшов на нашу територію, чому під час вторгнення не було відповідної реакції, чому вчасно не надійшла допомога, чому та допомога, яка надходила пізніше, не була попереджена про вторгнення, і фактично була знищена. Дуже багато тут питань до нашого тодішнього військового керівництва.
Але є ще і моральний аспект, тому що протягом цих років офіційно не вшановувалися загиблі у тому "коридорі". Багато з тих, хто вийшов, довго не мали навіть посвідчення учасника бойових дій. Серед загиблих у Іловайську немає жодного Героя України. Єдиний – полковник Ігор Гордійчук, який відстояв Савур-Могилу та вийшов з Іловайську, і він був визнаний Героєм.
Згодом Героя дали бійцю батальйону "Донбас", але тільки після того, як він загинув у Широкино.
Тому і ось цей моральний фактор, чому немає жодного пам’ятника, який би розповідав про ці події, ці питання також залишаються.
– А чи ви ще сподіваєтеся на те, що це буде розслідувано та винні будуть притягнуті до відповідальності?
– Сподівання завжди є. Як кажуть, надія помирає останньою. І тому, поки я живу, я сподіваюся, що пані надія мене не підведе, і рано чи пізно буде оприлюднений звіт з розслідуванням дій як офіцерів, що перебували у самому Іловайську, так і вищого військового керівництва.
