Ось уже багато років санкції продовжують залишатися одним із наріжних каменів нашої зовнішньої політики й мало не основним, як це не парадоксально, інструментом російської політики України. Але розуміння їх роботи багато в чому залишається спірним та суперечливим. Деякі показові для поточної політики принципи були опубліковані днями спеціальним представником із санкційної політики Олексієм Макеєвим. Вони, схоже, формують непогану основу для широкої дискусії з цієї важливої тематики, вважає головний радник Міжнародного центру перспективних досліджень, дипломат ВАСИЛЬ ФІЛІПЧУК.
Навколо санкцій легко створювати міфи. Наприклад, про те, що вони ефективні або існують для захисту інтересів України за рахунок західних демократій. Але на міфах шкідливо засновувати планування, особливо в таких складних умовах, у яких сьомий рік перебуває Україна.
Теза про те, що якщо під тиском санкцій порушник не відмовляється від деструктивних дій, то іншого варіанту, окрім як посилювати санкційний тиск, не залишається - здається помилковою. Інші варіанти залишаються, і їх кілька. Режим санкцій можна залишати без змін, особливо, якщо він недорого обходиться для того, хто їх ввів. Можна, дійсно, посилювати тиск. Але в такому випадку принципово важливо розуміти, які його цілі. Санкції вводять не тільки для того, щоб змусити порушника відмовитися від його дій. Ще санкції використовуються, аби підвищити ціну таких дій. Або покарати порушника. Або для того, щоб позначити ціну наступних схожих дій та зробити її неприйнятною. Або, щоб послати сигнали союзникам і опонентам. Коротше кажучи, санкції дозволяють досягати різних цілей. Одне зі слабких місць нашої стратегії в тому, що ми чомусь приписуємо державам, які ввели антиросійські санкції, ті мотиви, які хотілося б нам. І не бачимо того, що санкції працюють як механізм захисту інтересів тих, хто їх запровадив і до того моменту, поки це відповідає їхнім інтересам, а не нашим. Це з самого початку призводить до розбіжностей інтересів і робить узгодження нашої політики санкцій із політикою санкцій держав Заходу вкрай проблематичним. Зрештою, є і варіант ослаблення режиму санкції, навіть якщо порушник не змінює своєї політики.
Упродовж останніх тридцяти років - тобто, у період, коли міжнародні санкції набули сучасної форми - змінити політику порушників вдавалося не більше ніж у 25% випадків. Цей показник стає значно меншим у випадках, коли мова йде про санкції проти великої економіки або авторитарної держави. Водночас, з майже трьохсот санкційних режимів протягом тих же тридцяти років, понад 80% були ослаблені або зняті повністю. Картина світу, у якій санкції постійно посилюються, поки порушник не змінить свою поведінку, не зовсім відповідає міжнародній дійсності, а значить будувати на ній довгострокову стратегію - не найкраще рішення.
Антиросійські санкції за окупацію Криму та дії на Сході України - особливо примітний випадок ще й тим, що мало хто з тих, хто ввів санкції, серйозно вірить, що з їх допомогою вдасться змусити Москву, наприклад, повернути Крим. Це означає, що режими антиросійських санкцій будуть згодом адаптуватися, підлаштовуватися під інші цілі, відчувати тиск різного лобіювання, внутрішньої політичної боротьби, і можуть стати частиною більш широких домовленостей у мінливому світі. Свого часу показовою стала позиція американських бізнес-асоціацій із вимогою зняти економічні санкції, введені США проти Китаю після подій на площі Тяньаньмень. Чи є в нас бачення того, якою буде роль України в разі, якщо думки різних стейкхолдерів всередині антиросійського санкційного режиму почнуть розходитися?
Навряд чи можна серйозно говорити і про те, що міжнародне співтовариство поставило Росію в один ряд із державами-паріями та тоталітарними режимами: наприклад, США ініціювали 150 режимів санкцій за останні тридцять років, і багато які з них стосувалися цілком демократичних держав. Знаходження під чиїмись санкціями не говорить про те, що держава стала ізгоєм або опинилася в ізоляції. Такі оцінки можуть відвести від розуміння реальної ролі і ваги Росії в сучасній світовій політиці.
Звичайно, потрібно звернути увагу в нашій санкційній політиці на законодавство й механізм. Формування та оновлення списків юридичних та фізичних осіб перетворилися в мем. Антиросійські санкції в Україні давно стали інструментом захисту короткострокових інтересів і конкурентної боротьби в різних сферах. Перетворити їх у спосіб ефективного захисту національних інтересів - правильний пріоритет. Також не зовсім зрозуміло, навіщо при цьому імплементувати в національне законодавство санкції ЄС. Європейський Союз активно користується інструментом санкцій (на другому місці після США), і вони працюють проти широкого кола держав, відносинами з багатьма з яких Україна не може легко пожертвувати. Наша зовнішня політика - це не продовження зовнішньої політики ЄС; у нас інша карта загроз і можливостей, а також інші супутні обставини. Санкції мають бути частиною нашої власної стратегії. В іншому випадку прагнення "координувати і зближувати" політику санкцій може легко й непомітно перетворити Україну в інструмент захисту чиїхось інтересів.
