Київський активіст, відомий своєю боротьбою з незаконними забудовами столиці, Олег Симороз після повномасштабного вторгнення записався в тероборону та пішов захищати рідне місто від окупантів. Після того, як росіяни під натиском ЗСУ зробили «акт доброй воли» та забралися геть з півночі України, підрозділ Олега направили на схід країни. У жовтні при виконанні бойового завдання "на нулі" в напрямку Ямпіль-Кремінна Олег підірвався на ворожій протитанковій міні. Медики довго боролись за його життя. Олег вижив, але втратив обидві ноги та отримав важкі переломи рук, щелепи та кісток обличчя. Проте навіть знаходячись у госпіталі активіст не припиняв своєї правозахисної діяльності. "Апостроф" зустрівся з військовим та поговорив про сьогодення та майбутнє.
Чому у бійців міг би бути кращий настрій
- Пане Олеже, я бачу, попри все, у вас бадьорий настрій. А який настрій у хлопців на передовій?
- Настрій у хлопців на передовій бойовий. Переважна більшість усвідомлює що вони захищають свою Батьківщину, свою землю і українців. Однак хлопці активно слідкують за тими процесами, які відбуваються в тилу. І ті дзвіночки, які лунають останні місяці: це і скандали в Міноборони щодо закупівель, й інша колосальна корупція під час повномасштабної війни, це і зменшення видатків на військовослужбовців, безперечно погіршують морально-психологічний стан бійців, і у них настрій не найкращий від цього.
- Якщо вже ми заговорили про Міністерство оборони, то питання таке. Як ви вважаєте, Резніков на своєму місці?
- Я до війни був громадським активістом Києва, а тому добре знаю діяльність пана Резнікова. Це колишній секретар Київської міської ради,який на своїй посаді проштовхував масу незаконних земельних та відверто злочинних фінансових рішень Київради. Пізніше був заступником Кличка й "смотрящим" за корупцією в рекламі. Він – виходець із команди Віталія Кличка, і як юрист навіть донедавна представляв його інтереси в судах. Для мене Резніков не є позитивним реформатором, що може обіймати такі серйозні посади під час війни. Останній скандал про закупівлі харчів, що став вже мемом, якраз і показав сутність пана Резнікова. Він спробував перевести це все на жарт, але нічого смішного в розкраданні бюджетних коштів на постачанні військових під час війни я не бачу. Від цього може бути смішно тільки останньому покидьку.
Так от, яка реакція на ці розкрадання була? Пан Резніков відсміявся, знайшли якихось цапів-відбувайл, і то жоден з них якоїсь серйозної відповідальності не поніс. Ми ж всі розуміємо: якщо ти міністр, то маєш вибудовувати свою команду, з якою ти працюєш. Ти несеш відповідальність за свою команду. Якщо Резніков вважає себе цивілізованим демократичним політиком, він мав би піти у відставку. Але Резніков цього не зробив. Тому я не бачу сенсу обговорювати питання, чи він на своєму місці. В той час, коли українці віддають останні копійки на ЗСУ, купують дрони, автівки, чиновники з Міноборони крадуть гроші з бюджету. Це злочин, за який треба нести відповідальність.
Читайте також: Скандал із антикорупціонерами у Міноборони: що сталося з конкурсом
- Наразі пішла тенденція, коли представники військкоматів вручають чоловікам повістки на вулицях, у торговельних центрах, на заправках тощо, більше того, вони хапають чоловіків і тягнуть до ТЦК. Як ви до цього взагалі ставитесь, як військовий і учасник бойових дій?
- Це зараз я військовий, але за фахом і освітою – юрист. Мені особисто неприємно, коли робиться картинка для ворога, яка є аналогом того, що робиться у нього. Ця історія народилася в Росії. Це там людей хапали на вулицях і навіть на робочих місцях. Можна все робити цивілізовано. Навіщо створювати ось таку картинку для російської пропаганди, яка відчайдушно намагається деморалізувати українців?
У нас що, є необхідність призвати до війська кожного чоловіка, який ходить по вулиці? Ні, нема. Чому багато людей не стоять на військовому обліку? Це відбувається від того, що відповідальні за мобілізацію люди не на своїх місцях. Ті військові комісари, які роками збагачувались на тому, що вимагали гроші з людей та не виконували свої прямі обов’язки, залишаються і продовжують свою діяльність.Мої побратими, з ким я спілкувався, такі методи поповнення війська теж не вітають. З того, що спіймають якогось студента, який не бажає захищати свою Батьківщину, ми нічого доброго не отримаємо. Тим більше, що цей метод дикий.
- А що робити з тими, хто зараз втік за кордон, а потім, коли війна закінчиться, повернеться?
- За це є кримінальна відповідальність. Захищати свою Батьківщину – це конституційний обов’язок. Але, як на мене, в усьому має бути справедливість. Не повинно бути вибіркового правосуддя. Я хочу, щоб за грати сіла не лише та людина, яка дала хабаря митнику щоб втекти під час війни за кордон, але й щоб поруч відповідний митник сів, а також військовий комісар, який зробив документи за хабар. Тільки так може щось змінитись.
А ще повинні понести відповідальність такі люди, як Вадим Столар, Сергій Льовочкін, пан Холодов, брати Суркіси та дуже багато інших, які на початку повномасштабного російського вторгнення втекли з країни, відсиділись у Дубаї чи Монако, а сьогодні повернулись і спокійно їздять по Києву, ходять на засідання в Раду та голосують за потрібні їм злочинні закони.
- Наскільки я знаю, ви, на відміну від них, одразу пішли у військкомат.
- Так. Я з батьком з першого дня стояв у чергах до військкомату, щоб записатись у тероборону. У Києві було настільки багато бажаючих, що зброї на всіх не вистачало. Я рвався захищати найкраще на планеті, своє рідне місто Київ. Я не міг уявити, що в моєму місті ступить нога окупанта. І через декілька тижнів я все ж таки зміг потрапити до 131 батальйону 112 бригади ЗСУ на ірпінський напрямок. Зранку я написав заяву, отримав зброю, а вже увечері я лежав під обстрілами "Градів".
- В перші дні повномасштабного вторгнення росіяни в деяких місцях майже змогли зайти в межі столиці. Як вважаєте, чи була влада готова до війни?
- Це дуже складне питання. Я погоджуюсь, що деякі люди були не на своїх місцях, деякі люди очевидно співпрацювали з ворогом. Але давати оцінку діям якоїсь конкретної посадової особи можна тільки побачивши документи, які б показували, що робили посадовці в рамках своєї відповідальності, та проаналізувавши цілісну картину тих днів вже після Перемоги, маючи всю потрібну інформацію. Можливо пройде багато років, поки суспільство дізнається всю правду. Тому від оцінок саме тих днів я поки що утримаюсь, скажу лише, що впевнений, що обидва політичних табори, які були при владі після початку війни у 2014 році, не зробили навіть маленький відсоток того, що мали б зробити для підготовки країни до повномасштабного вторгнення Росії. Натомість вісім років більше цікавилися своїм самозбагаченням.
Київ для людей з інвалідністю непридатний
- Як ви бачите своє життя після перемоги? Чим будете займатись?
- Я буду займатись громадсько-політичною діяльністю, як це робив і раніше. Я хочу після перемоги зі своїми побратимами будувати нормальну демократичну, справедливу державу.
- Давайте поговоримо про рідний Київ. Вже зараз у госпіталях та лікарнях немало військових з серйозними пораненнями. Хтось з них втратив кінцівки, хтось очі. Як ці люди будуть пересуватись по Києву, я не уявляю. Місто для таких людей не пристосовано. Ви про це думали?
- Я про це не тільки думав, але вже відчув на собі. На інвалідному візку я пересувався біля Головного військового госпіталю, який розташований в центрі Києва, і район якого мав би бути еталоном по доступності для таких людей. Одначе еталону я там не відчув. А відчув, в якому жахливому стані в нас перебуває ситуація з пішою доступністю для людей з інвалідністю. Знаєте, тут хочеться нагадати, що війна в нас іде з 2014 року, і військові отримували інвалідність ще раніше. При цьому у Києві не тільки військові мають інвалідність. Так-от, у ХХІ столітті столиця європейської держави для таких людей не пристосована взагалі.
Бюджет Києва останніми роками складав 63-65 мільярдів гривень. І з цих сум у влади не знайшлося коштів на організацію доступного середовища. Чи може в нас за ці роки транспортна інфраструктура столиці покращилась? Ні. Чи може в нас хоча б одну нову станцію метро відкрили? Ні. Можна прийняти якусь програму під умовною назвою "Доступне середовище". Але це нічого не дасть: зроблять парочку пандусів, Кличко переріже стрічку на відкритті. От і усе.
У цьому напрямку потрібна комплексна робота. Кличко за ці роки показав, який він управлінець. Його цікавить тільки власне збагачення та збагачення його оточення. Плювати Кличко хотів на військових. Якщо хочете уявити, як буде жити захисник України, який отримав інвалідність, підіть прогуляйтесь до військового госпіталю на Печерську.
- А ви уявляєте собі, як можна змінити таку ситуацію?
- Уявляю. Я вважаю, що Києву потрібен інший мер – який буде думати про добробут всіх киян, а не кишені своїх друзів. Тільки тоді можна побудувати по-справжньому комфортне місто, в тому числі і для людей з обмеженими можливостями. А Віталій Володимирович за свою діяльність має сидіти у в’язниці.
- Як ви гадаєте, політичний ландшафт України після війни зміниться?
- Я не Нострадамус і пророчити не буду, як в нас це люблять робити. Я впевнений тільки в своїх побратимах та в партії «Народовладдя», де я є одним із співзасновників разом з Юрієм Левченком. Я впевнений також, що український народ рано чи пізно зможе обрати у владу не лайно, а добро.
Я дуже був приємно вражений, як кияни об’єдналися під час повномасштабного вторгнення, і я сподіваюсь, що кияни врешті-решт помудрішають і зроблять правильний вибір на наступних виборах депутатів Київської міської ради і Київського міського голови. Наполегливо рекомендую киянам детально цікавитись біографією політиків, які підуть у владу. Сподіваюсь, що на цей раз кияни будуть серйозніше ставитись до свого виборчого права. Цього бажаю й всім українцям на виборах всіх рівнів після Перемоги!
Окупанти – це не первісні люди з палками
- Як ви вважаєте, скільки нам ще жити в умовах війни?
- Я не люблю коли деякі люди дають такі прогнози. А ще більше не люблю тих, хто займається окозамилюванням, нічого не розуміючи у військовій справі, розповідаючи, коли звільнять якесь місто, якими силами, з якими втратами. Ці люди мають на меті одне – хайп. Повірте, військових від цього дуже сильно нудить. Мені дуже не до вподоби та інформаційна політика, що склалася в нас останнім часом у центральних ЗМІ – коли людей заколихають, замість того, щоб казати складну правду. Всі ми пригадуємо одного діяча, котрий розповідав, що "треба потерпіти ще два-три тижні". Яка в нього була експертність?
Безперечно, ця війна – всерйоз і на тривалий час. На те, наскільки швидко вона закінчиться, впливає багато факторів: наскільки ми будемо згуртовані, як тил допомагатиме фронту, як нам буде допомагати Захід та інше. Все це треба людям пояснювати. Дуже негарно, коли людям нав’язують думку, і роблять це свідомо, що ось-ось і війна закінчиться. А тепер багато розчарованих, тому що повірили у цю маячню. Я вважаю, що навпаки треба людей готувати до гіршого. Ворог в нас – серйозний. Не треба казати постійно, що проти нас воює шайка п’яних зеків. Це не зовсім так. Тому робити прогноз, коли закінчиться війна, я не буду.
- Росіяни роблять якісь висновки зі своїх поразок? Вони вчаться?
- Безперечно, наші військові талановиті, і по своїм здібностям вони вищі за росіян. Але росіяни точно вміють вбивати, в них є на це ресурси. Так, вони роблять якісь дурнуваті вчинки, наприклад, розмовляють по відкритому зв’язку, чого ми не робимо. Це тотальний ідіотизм. Я служу в підрозділі територіальної оборони, це непрофесійні військові, ми собі жодного разу такого не дозволяли. Але з боку ворога все ж таки не якісь первісні люди з палками. В них є зброя.
Ворога недооцінювати не можна. Вони, наприклад, нас недооцінили, сподіваючись взяти Київ за 3 дні. Ми собі такого дозволяти не маємо.
- А наскільки вони мотивовані?
- Про якусь особливу мотивацію росіян я б говорити не став. Вони абсолютно усвідомлюють, що знаходяться на чужій землі. Вони бачать ставлення українців до себе. Я воював як на ірпінському напрямку, так і на сході України в районі Кремінної. Я спілкувався з місцевими мешканцями. Мої побратими воювали на херсонському напрямку, під Бахмутом і теж спілкувалися з місцевими мешканцями. В переважній більшості росіян вважають окупантами. Їм теж про це відомо. Тому вони почувають себе в Україні так само, як гітлерівські війська. За їх так званою “мотивацією” стоїть страх і багато інших майнових та психологічних моментів.
Хлопці, які не загинули на війні, можуть загинути в цивільному житті
- Ви вже освоюєте протези. А яка ситуація з протезуванням військових взагалі?
- Безкоштовне протезування з якісних західних комплектуючих в Україні є. Є також компанії, які цим займаються. Але сказати, що з протезуванням в Україні все добре, це дуже сильно злукавити. З протезуванням в Україні не все гаразд. Це я зрозумів на собі. В нас у дуже складних умовах працюють маленькі підприємства, що протезують військових по державній програмі. Ці підприємства навіть зараз не отримують належної підтримки.
Разом з тим, наша державна реабілітація для військових має дуже обмежені можливості й зараз вона тотально перевантажена. Це, до речі, в контексті того, що я раніше казав про підготовку до повномасштабного вторгнення. Просто банально не достатньо потужностей, великі черги, бардак, не вистачає закладів та спеціалістів, бо протягом перших 8 років війни це все не розбудовували як мали б. Протез – це не просто виріб, який тобі видали, причепив і ходи. Ні. Тобі доводиться заново вчитись ходити. А навчитись ходити на протезах ти можеш тільки, якщо з тобою будуть займатись професіонали-реабілітологи.
У Центральному військовому госпіталі і в його різних філіях у Києві та області справді належних умов, щоб якісно обслужити всіх наших поранених немає й близько. Протезування і реабілітація повинні бути разом. Одне без іншого неможливе. Чому так відбувається? Відповідь очевидна. Люди не на своїх місцях. Відповідальні за це все люди сконцентровані на своєму збагаченні, вони виділяють кошти, не дивлячись на те, куди вони йдуть, чи доходять кошти до поранених у формі якісних послуг.
- А яка психологічна реабілітація військових?
- Людина, яка втратила кінцівки, психологічно дуже важко це переживає. Та й участь у бойових діях – це дуже серйозний стрес для будь-кого. З психологічною реабілітацією у нас теж не все гаразд. Так, є психологи. Але якоїсь нормальної програми і центрів для військових немає. У мене є побратими, які отримали дуже серйозні поранення, внаслідок чого у них порушення мови, постійна тривожність. І їм потрібна дуже якісна державна реабілітація. А такої реабілітації нема. Більше того, в цьому напрямку навіть не робиться якихось кроків. Це і сумно, і страшно, тому що розумієш, що ці хлопці не загинули на війні, але можуть загинути в цивільному житті, в тилу. Багато таких людей ламається, не знаходить себе, відчуває себе непотрібними, і все це призводить до більш негативних наслідків, про які мені навіть дуже важко говорити.
- Що б ви побажали українцям.
- Ми показали всьому світу, що ми – справжня нація. Ми показали, що ми можемо об’єднатись заради нашої країни, заради нашого майбутнього. І зараз я хочу, щоб люди не цурались правди і не боялись її чути, щоб люди бачили різницю між добром і злом. Я бажаю, щоб українці мали холодну голову, розвинули критичне мислення. Тільки в цьому разі ми зможемо побудувати нормальну державу після перемоги.
